10. ГОНЕНИЯ НА «ХРЕЩАТУ ДОЛИНУ»,
ИЛИ КАК «ПРИХЛОПНУЛИ» ЮНУЮ ГАЗЕТУ, КОТОРАЯ ОСМЕЛИЛАСЬ ПИСАТЬ ПРАВДУ

Новоявленная инквизиция в лице главы городской государственной администрации и его опричников после своего прихода к власти начала преследовать всех, кто в той тяжелой обстановке весны и лета 1996 года поддерживал меня, пытаясь отстоять справедливость. Мишенью для них стала и юная газета «Хрещата долина», которая со своих страниц несла людям правду о событиях на Крещатике, 36, не прогнулась перед новой властью, помещала острые критические материалы, раскрывающие сущность майского переворота в Киеве, обнажающие истинных вдохновителей и исполнителей этого политического действа. Против «Хрещатої долини» был применен весь арсенал репрессивных мер, ее работники и сама газета подверглись настоящим гонениям.

Еще не так давно, по пятницам, когда вечером выходил очередной номер «ХД» (газета выпускалась раз в неделю), тот же Омельченко считал своим долгом первым зайти ко мне в приемную за свежим номером, а при встрече подобострастно спросить: «Леонид Григорьевич, а Вы читали уже свежий номер «Хрещатої долини»? И с эдакой гордостью сообщал: «А я уже читал!» Следует сказать, что и я, и мои заместители с интересом читали очередной номер газеты, там было много добротных материалов, причем не только о проблемах столичной жизни. Газета уверенно выходила на информационные орбиты Украины, приглянулась многим киевлянам.

Родилась «Долина» на рубеже 1995–1996 годов. Вспоминаю, с какой радостью встретили это новое, пахнущее еще типографскими красками издание у нас, на Крещати­ке, 36. В тот вечер на первом этаже, в нашей столовой, собрались все работники у новогодней елки – встретить 1996 год. Новогодний праздник уже шумел, уже были подняты первые бокалы шампанского, и вдруг в помещение заходят директор издательства «Преса України», а еще недавно – мой первый заместитель в горадминистрации В. Олейник, главный редактор газеты «Демократична Україна» А. Побегай и главный редактор только что родившейся «Хрещатої долини», он же руководитель комитета информации горадминистрации А. Гриценко (в связи с реорганизацией комитет информации упразднялся, и его председатель сосредоточился теперь на выпуске новой газеты). Самое главное, что гости нашего новогоднего вечера преподнесли всем нам приятнейший сюрприз: они принесли первый номер «Хрещатої долини» и вручили газеты всем участникам праздника.

Учредителями этого издания стали комитет информации горадминистрации (когда газета регистрировалась, еще не было решения о том, что такого комитета не будет), Киевгорстрой, Киевметрострой, Киевводоканал и Лига исторических городов Украины.

В первом номере «ХД» в статье главного редактора «Вирушаємо в далеке плавання», опубликованной под рубрикой «Редакторський місток», была изложена концепция газеты, очерчен круг ее тематики, тех проблем, которые газета намерена поднимать на своих страницах. Вот небольшой фрагмент этой статьи:

«Друже читачу!

Перед тобою – нова газета столичного рангу, яка водночас виходить на широкий інформаційний простір усієї України…

«Хрещата долина» буде прагнути того, щоб стати відвертим, щирим і розумним співрозмовником з тобою, наш читачу, щоб увійти бажаним гостем у колективи і родини. Ми будемо тримати руку на пульсі життя столиці нашої молодої держави з гордим і гарним ім’ям Україна, глибоко розуміючи те, що столиця є, передусім, обличчям нашої Батьківщини, що вся Україна звіряє своє буття, свою ходу з Києвом, де, як і в кожній столиці, зосереджено значний політичний, економічний, науковий і культурний потенціал нашої Вітчизни.

«Хрещата долина» обирає своїм девізом мудрі слова нашого уславленого філософа Григорія Сковороди «У істини проста мова…» Добре знаючи своє покликання – бути вірними істині, усвідомлюючи роль друкованого слова у наш непростий, розбурханий час, ми не збираємося, хай не в образу декому з колег і буде сказано, претендувати, вживемо тут відомий вислів екс-президента колишнього Союзу, на «істину в останній інстанції». Ми будемо розкривати факти і явища сьогодення з позицій здорового глузду, а не амбі­ційності, з позицій всебічного, об’єктивного підходу до реалій нашого життя, а не оголеного політиканства, з позицій загальнолюдської порядності, а не егоїстичної упередженості і самозакоханості, які нині, як ніколи раніше, особливо притаманні ряду політиків і журналістів.

«Хрещата долина» має на меті всебічно знайомити своїх читачів з турботами столичних колективів, які безпосередньо працюють на Київ і киян.

«Хрещата долина» надаватиме особливого значення сфері управління, від якої тепер багато в чому залежать відповіді на класичні питання часу: куди ж ми йдемо і що ми будуємо? Причому, трибуна «Хрещатої долини» буде постій­но надаватися управлінцям не лише столиці, а й усієї держави, вельмишановним політикам, як кажуть, «першої величини». Це буде взаємокорисно і для нас з тобою, друже-читачу, і для поважних державних мужів, від яких багато в чому залежить наш подальший поступ, якість нашого життя.

«Хрещата долина» має щирий намір бути духовним спонсором Ліги історичних міст України, створеної за ініціативою столичної влади і Національної Академії Наук… Ми, журналісти молодої газети, переконані: без духовного відро­дження, без відродження усієї нашої історичної спадщини не може бути і державності. Тому і беремо курс на цю благородну тематику, яка допоможе усім нам краще осмислити нашу велику і славну історію, пізнати на її епохальному тлі самих себе. Як націю. Як народ. Як Україну.

«Хрещата долина» орієнтується на широке коло читачів, на різні вікові групи, різні професії, смаки, уподобання…

«Хрещата долина» буде «незручною газетою» для тих, хто нехтує законами, совістю, порядністю, хто втілює в собі підступність, лицемір’я, жадібність, користолюбство, пристосовництво, пихатість, злобивість. Вона захищатиме людину від кривди і наруги, буде відстоювати її гідність і честь. Газета розвінчуватиме негативні явища у нашому житті та їх носіїв».

Итак, газета заявила о себе во весь голос, четко изложила свои позиции. Кое-кому, в том числе и в нашей администрации, уж явно пришлись не по нраву принципиальные слова в первом ее номере о том, что «Хрещата долина» будет «незручною газетою» для определенной категории людей. К чести родившейся газеты, она уже в первом номере ввела такие боевые, красноречивые рубрики, как «У сороки на хвості», «Трубадури облуди», «POST ACTUM. POST FAC­TUM» (Після події. Після факту). А вскоре на страницах появились и другие рубрики такого плана – «Козине болото», «У вічі – Істині». И заерзали, засуетились некоторые персонажи, чьи имена замелькали в острых газетных публикациях… Они понимали: если газета по-настоящему «раскру­тится», то есть, станет массовой, то им будет невмоготу, ведь против истины (а «Хрещата долина», думаю, не случайно взяла своим девизом: «у істини проста мова») не попрешь.

Но, пожалуй, особый прилив негодования и ярости у некоторых представителей верхов и их «агентов влияния» в городе вызвала серия публикаций, связанных с готовящимся майским переворотом в столице. Кстати, именно «Хрещата долина» первой забила тревогу, опубликовав 18 мая 1996 го­да два солидных материала – «Тихий» травневий переворот?» и «Приборкання непокірного, або генеральний «хресто­вий похід» на мерію і мера столиці, ініційований власними забаганками, амбіціями деяких впливових осіб на Печерському пагорбі». Я уже писал о том, что публикация «Приборкання непокірного…» – это газетный вариант моего телеинтервью, которое транслировалось в программе ТРК «Киев» 7 апреля 1996 года и вызвало бурную реакцию не только на Банковой, но и вообще в Киеве и во всей Украине. Я впервые приоткрыл занавес над некоторыми фактами и явлениями из жизни правящей верхушки, показал, кто есть кто в президентской рати. «Засветились» в неприглядном свете некоторые персоналии, в частности г-н А. Волков, который ныне, уже в ранге народного депутата, вальяжно поучает с телеэкранов, как надо жить… Хочу дословно привести здесь мое высказывание о нем:

«Я думаю, що найбільш одіозна фігура сьогодні в оточенні нашого Президента є його помічник Олександр Волков, який, за моєю інформацією, був ініціатором і, як то кажуть, організатором цієї зустрічі і такого сценарію (мова йде про нараду 5 квітня 1996 року у Президента України з керівни­ками Київської міської і районних держадміністрацій, яка з подачі Президента стала початком «хрестового походу» проти столичної влади. – Л. К.) Я вже добре його знаю, і він має, скажемо так, не кращу репутацію навіть серед своїх колишніх колег у Києві. І, знаючи його і по цій роботі, ми бачимо, що він захищає не державні інтереси, а особисті інтереси, чи займається лобіюванням інтересів певних комерційних структур. Я думаю, що його діяльність сьогодні – загроза не тільки для Президента, але й для держави в цілому».

Действительно, я давно и хорошо знаю этого человека, и то, что я сказал о нем в телеинтервью 7 апреля 1996 года, – всего лишь цветочки… Но на Банковой не на шутку всполошились, ведь Волков пользовался хорошим расположением к нему самого Президента. «Хрещата долина» по собственной инициативе подготовила это интервью в газетном варианте, и оно уже стояло в 16-м номере, который выходил 13 апреля 1996 года. Но, когда мы узнали об этом, то попросили руководство редакции (звонили редактору уже в наборный цех) снять пока этот материал, ибо на Печерске и так уже все напоминало растревоженный улей. Мы не хотели дальше заострять и без того накаленную обстановку. Материал был набран на целую полосу, и эта полоса пролежала в металле (газета тогда набиралась линотипным путем) месяц и пять дней. И вот, когда страсти уже вовсю разбушевались, когда смещение нашей администрации было делом ближайших нескольких дней, редакция «Хрещатої долини», уже не прибегая к консультациям и советам, видя, как поворачиваются события, пошла на смелый шаг, опубликовав 18 мая «кра­мольный» материал, который завершался изложением моей четкой, однозначной позиции в сложившейся обстановке:

«Я ніколи нікому не дозволяв, не дозволяю і не буду дозволяти, незалежно від посади, зневажливо ставитися до Києва, до киян і до законно обраного вперше всім населенням мера міста Києва. Це моя принципова позиція. Я ніколи не тримався за свої посади, ніколи ні перед ким не плазував і сьогодні не буду це робити. Тому що вважаю: кожен з нас повинен мати особисту гідність і гордість за своє місто і за свою державу. Я знаю, про що я говорю, і несу повну відповідальність за свої слова».

С этого номера «Хрещата долина» стала своеобразной «персоной нон грата» для властелинов Печерских холмов и кое-кого на Крещатике, 36. Они неистовствовали, они чуть ли не сквозь лупу рассматривали каждую газетную строчку. Они не могли сообразить, как это в ситуации, когда судьба столичного руководства уже предрешена, эта газета пытается еще о чем-то там рассказывать народу, и что особенно их приводило в ярость, – как это она еще умудряется выходить? Пора уже и на нее набросить кляп…

Но, видимо, в те дни у них дела были поважнее, руки до газеты еще не дошли, и 25 мая, накануне Дня Киева, увидел свет 22-й номер сражающейся «Хрещатої долини». Омельченко и компания ахнули… Вверху на первой полосе – крупная газетная «шапка»: «Києве-граде, батьку наш рідний, ми – твої діти, вірні Тобі!» Здесь же было помещено мое обращение в связи с Днем Киева – «Кияни, я – з вами!». И на 1-й же странице, рядом с фото памятника княгине Ольге, стоял материал журналиста Николая Федоренко «Розправа над мером» – отчет с пресс-конференции с участием большой группы депутатов в связи с намерением Кабмина обратиться к Президенту с предложением о моем смещении с поста главы горгосадминистрации. В материале приведены убедительные, аргументированные позиции депутатов Киевсовета Игоря Лосева, Василия Михайленко, Виктора Щербакова, Николая Арсеенко, Александра Божко, Виктора Лаги, Михаила Вишневецкого, Александра Лалака, Дмитрия Щегельского, решительно высказавшихся против шельмования председателя Киевсовета, которому киевляне оказали огромное доверие. А Михаил Вишневецкий определил последние события как «политическое убийство по заказу»… На 2-й полосе «Хрещатої долини» было опубликовано обращение 26 депутатов Киевсовета к избирателям, всем киевлянам. В нем речь шла о том, что со стороны ряда депутатов столичного Совета на пленарных заседаниях, а также в средствах массовой информации раздаются безосновательные обвинения в адрес Киевской администрации и ее главы. В одном ряду в компании по их дискредитации стоят и отдельные печатные издания, которые вместе с грубыми выпадами в адрес Косаковского не гнушаются даже клеветы. Дальше в депутатском обращении говорилось:

«Усвідомлюючи всю складність ситуації в місті та загалом у державі напередодні прийняття нової Конституції України, непросту економічну та політичну обстановку, вважаємо, що лише спільними зусиллями всіх гілок міської влади та самих киян можна знайти вихід з цієї складної ситуації та утримати в столиці нашої держави спокій та політичну рівновагу.

Поділяючи позицію мера Києва щодо керівництва місь­ким господарством та шляхів поліпшення його стану, вважаємо за неприпустимі будь-які дії, спрямовані на порушення стабільності у місті, на розігравання політичної карти за рахунок киян.

На жаль, частина депутатського корпусу, керована власними політичними амбіціями та фінансовою зацікавленістю, відверто нехтуючи при цьому інтересами киян і держави, прагне за будь-яких умов усунути Леоніда Косаківського з посади голови Київської міськдержадміністрації, вбачаючи в його особі нездоланну перепону на шляху відвертого розграбування міста та реалізації своїх особистих устремлінь.

На наш погляд, вкрай необхідною та єдино вірною на сьогодні може бути лише підтримка позитивних кроків місь­кої влади та конструктивна співпраця в ім’я добробуту киян та процвітання нашого рідного міста».

В этом же номере «Хрещатої долини» были помещены и другие коллективные письма в мою защиту. Среди них – и обращение большой группы руководителей городской и районных администраций, начальников управлений и других подразделений городского хозяйства к премьер-министру Евгению Кирилловичу Марчуку с осуждением предвзятости со стороны комиссии Кабмина, возглавляемой И. Курасом, по отношению к городской администрации. В письме резкой критике был подвергнут заместитель председателя комиссии А. Толстоухов, который, собрав в субботний день руководство города, районов, отделов и управлений горадминистрации, вел себя вызывающе, нахально, неуважительно к собравшимся, отказавшись ознакомить их с итоговой справкой кабминовской комиссии по результатам «изучения практики работы городской госадминистрации». В обращении к премьеру высказывалась просьба предоставить официально все материалы проверки для их изучения, а также подготовки предложений и замечаний со стороны столичного руководства. Также было высказано пожелание, чтобы провести совместную встречу правительственной комиссии в полном составе во главе с Курасом и руководителей Киевской городской и районных госадминистраций, начальниками управ­лений и служб по результатам работы комиссии. А поскольку вопрос еще не был готов, авторы коллективного обращения к Евгению Кирилловичу Марчуку просили перенести заседание Кабмина на более поздние сроки с тем, чтобы объективно, непредвзято, взвешенно подойти к рассмотрению этого важного для Киева и для государства вопроса.

Почти семь десятков подписей стояло под этим обращением, и газета опубликовала его со всеми подписями. Сейчас, по истечению времени, кое-кто не прочь был бы отозвать свою подпись, ведь и обстоятельства, и люди – переменчивы, кое-кто из чиновников неплохо устроен в структуре нынешней власти, ему невыгодно сейчас даже вспоминать о том эпизоде… Но что поделаешь – то уже история, а история не переписывается, не подправляется, хотя в наше смутное время с ней бывают и такие перипетии…

Вполне понятно: публикации «Хрещатої долини» приводили власть в ярость. Но, пожалуй, наибольшее раздражение на Банковой и Грушевского вызвал огромный материал «Приборкання триває» – стенограмма диктофонной записи о субботнем «диалоге» на Крещатике, 36, когда А. Толстоухов наотрез отказывался зачитать итоговую справку комиссии Кабмина, проверявшей Киев. Из этой любопытнейшей публикации перед читателем предстал во всем своем облике Толстоухов – с его чиновничьим норовом и «сгустком» интеллекта, который так выдавала его несуразная, корявая речь. (О его морали говорит и такой факт. После падения кабинета премьера Пустовойтенко в 1999 году сей чиновник, забыв о том, как он охаял и сколько напраслины возвел на городскую администрацию в 1996 году, не постеснялся пойти в городскую администрацию заместителем главы, хотя большинство из тех, кого он оклеветал, там остались работать. Куда он девал свои глаза, не знаю). Это, безусловно, переполнило чашу терпения тех, кто затеял весь этот крестовый поход против столичной власти. В редакцию прибежал перепуганный чиновник, который передал грозный приказ и. о. главы горадминистрации А. Омельченко, чтобы в газете больше не было ни слова о политике… А не то, пообещал и. о. через своего гонца, будет худо, редакции не сдобровать. Так повел себя человек, который еще не так давно, втягивая голову в плечи, первым докладывал, что он уже прочитал «Хрещату долину»…

Эта «Долина» была теперь для него как красное для быка. Мне рассказали об одном нелицеприятном эпизоде, когда Омельченко повел себя в отношении сотрудников газеты очень и очень непорядочно, продемонстрировав всю мелочность своей натуры. В один из вечеров шла напряженная работа над формированием, макетированием очередного номера. Дело – новое, проблем и проблемок – тьма, а газета уже выходит, и ее, что называется, надо «лепить». Редактор А. Гриценко – опытный журналист, хорошо познавший уже и работу столичного горисполкома и горадминистрации (он продолжительное время – 10 лет – трудился помощником председателя горисполкома В. Згурского, ему выпало возглавлять отдел, а потом и Комитет информации столичного горисполкома, горадминистрации, работать с пятью руководителями Киева) собрал возле себя небольшой коллектив опытных, толковых журналистов. На дружеских началах ему активно помогал во внерабочее время известный в Украине журналист, ответственный секретарь газеты «Демократична Україна» Андрей Васильевич Мельничук. Однажды они вдвоем до позднего вечера макетировали один из последних номеров, кажется, именно тот, 22-й номер, материалы которого я представил немножко выше. Оперативным дежурным в первой приемной был Владимир Федорович Шевченко. Когда-то он возглавлял управление «Киевгаз». Хороший человек, чуткий, отзывчивый, ветеран Великой Отечественной войны. Как раз в тот вечер лил проливной дождь, часы показывали начало двенадцатого ночи, и Владимир Федорович, добрая душа, предложил труженикам пера, которые работали в здании рядом и на минутку заскочили в приемную, машину, ведь дождь не переставал…

Как только машина с товарищами миновала милицейский пост на выезде из горсовета, в приемной раздался звонок. Разъяренный Александр Александрович кричал в трубку такое, что за него было просто стыдно. Он пригрозил Шевченко, что уволит его. Но Владимир Федорович держался достойно и дал надлежащую отповедь Омельченко. На следующий день Омельченко несколько поостыл. Возможно, на него, как холодный душ, подействовали слова, которые по праву ветерана войны сказал ему в тот вечер Владимир Федорович… Через какое-то время Шевченко уволился из администрации. Остался неприятный осадок на душе: так с людьми не обращаются…

«Хрещата долина» держалась из последних сил. И тот же 22-й, и последний – 23-й номер редакция готовила в экстремальных условиях. Днем запирались в комнате, дабы не нагрянули «доброжелатели» и не уничтожили материалы, а к этому уже все шло… С большим трудом, в полуподполье, удалось подготовить и запустить в работу 23-й номер. Он вышел 1 июня 1996 года. Я вообще удивляюсь, как можно было в тех жутких условиях вообще выйти в свет «Хрещатій долині». Администрация разгромлена, или «вырублена», как писали те же «Сільські вісті». На Крещатике, 36, воцаряется обстановка подозрительности, слежек, доносов, расправ с неугодными. Того и жди, что придут и опечатают редакционную комнату, естественно, с газетными материалами. Но каким-то чудом Гриценко и его людям удалось спасти 23-й номер, добиться того, чтобы он увидел свет. Что не материал – то выстрел… На первой полосе – огромное фото памятника Тарасу Григорьевичу Шевченко в Киеве и крупно набранные под ним слова из «Кобзаря»: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде». А по обе стороны этого огромного снимка – публицистическая статья Анатолия Гриценко «Пірова перемога», посвященная последним событиям в Киевской госадминистрации, и подборка читательских писем под общим заголовком «Це – розправа!». Масса читательских писем в мою поддержку и защиту – на 2-й и 3-й страницах. Почти все они адресованы Президенту и содержат требования – прекратить расправу над мэром. Здесь же помещено и заявление пресс-центра общественного комитета по защите конституционных прав председателя Киевсовета. Еще одна публикация – это материалы с комментариями врачей, которые оперировали меня…

Итак, тот номер «Хрещатої долини» оказался последним, роковым для нее… Уже в следующую пятницу, 8 июня газета не вышла. Последовал окрик Омельченко – и выход 24-го номера был приостановлен. Все газетные полосы были не только сверстаны, а и вычитаны корректорами и поправлены. И тут поступила команда: приостановить выпуск газеты. Так и осталась она в цеху, в металле… Эти сверстанные полосы лежали несколько месяцев там, прямо в цеху, аккуратно прикрытые белой бумагой, их не разбирали, видимо, надеясь, что ситуация еще может измениться и события пойдут по другому руслу. Увы, «Долине» так и не суждено было выйти вновь в свет. Она была под своеобразным «арестом». Но оттиски тех полос сохранились, и по ним можно и сейчас представить, каким же вырисовывался тот трагический номер. А он был бы очень интересным, очень актуальным. Дело не только в том, что газета продолжала печатать выступления людей в мою защиту. Там были и другие материалы. Пожалуй, самый сильный из них (а я имел возможность потом посмотреть эти полосы и хорошо знаю, что было на них...) – "Сказав наш пан про «Макулан»" под рубрикой «У вічі – Істині».

Газета писала:

«Як уже відомо, у сумнозвісному інтерв’ю «Киевским ведомостям», вміщеному у цій газеті 4 червня ц. р., в. о. голови Київської міської держадміністрації О. О. Омельченко видав такі словесні пасажі, які не вкладаються в поняття людської етики і в рамки здорового глузду. «Хрещата долина» ще не раз буде повертатися до розшаркування пана Омельченка перед десантом «Ведомостей», що приземлився на Хрещатику, 36, через 2 доби після того, як голові Київради Леоніду Косаківському було зроблено надзвичайно складну операцію і лікарі продовжували боротися за його життя. А в цей час пан Омельченко, як міг, гудив Леоніда Григоровича, завдяки якому, до речі, він оці останні роки і обіймав високу посаду у міській держадміністрації, відповідаючи за будівельний комплекс столиці.

Давайте ж проаналізуємо суть одного із звинувачень п. Омельченка на адресу Леоніда Григоровича. Отже, цитуємо лише одне висловлювання із скандального інтерв’ю: «Косаковский умышленно угробил Бессарабку – дож­дался, пока «Макулан» разорился. Если бы этот офисный центр строили, а не волокитили, он был бы уже готов».

Браво, Олександре Олександровичу, браво! Яка сміли­вість позиції, яка кришталева чесність, яка праведність!.. Уже й вердикт змайстровано – «умышленно угробил Бессарабку»… А де ж Ви, ангел наш без крилець, були?.. Ви – що, води в рот набрали? Чи були таким собі «гвинтиком»? Втім, риторика тут зайва.

Коротко нагадаємо суть даного питання. Кілька років тому, не без сприяння деяких зацікавлених осіб із владних структур, Бессарабський квадрат, цей ласий шматочок-п’я­тачок нашої дорогої київської землі, було віддано українсько-австрійському спільному підприємству «Макулан». Туди ж незабаром десантувалися деякі функціонери з міського комі­тету економіки. І заходилися «макуланівці» освоювати даний шматочок. Звели вони хутесенько житловий будинок – так звану «пилу», новоселами якого стали деякі дипломати та комерсанти. І потік з того будинку до СП «Макулан» валютний струмочок. До речі, валюта, обминаючи Київ, осідала в одному з банків Відня. Інші об’єкти забудови та реконструкції кварталу нові хазяї освоювати не спішили, залишивши, скажімо, напризволяще старовинну будівлю колишнього готелю Пале-Рояль, де в недалекому минулому розміщалася лікарня. Водночас «Макулан» мав намір звести в цьому історичному кварталі височезні будинки-монстри, які б спотворили архітектурне обличчя цієї неповторної частини нашого граду.

Саме проти таких підходів до забудови Бессарабського квадрату, проти перетворення його на нагромадження гіга­нтських будівель, що призвело б до спотворення історичного ядра центру міста, рішуче виступив Леонід Косаківський, своє вагоме слово сказали також відомі в Києві і в Україні авторитетні фахівці. Макуланівцям було заявлено: зріжте в проекті хмарочоси, впишіться в існуючу забудову, збережіть Пале-Рояль, і ми з вами продовжимо співробітництво. Але «Макулан», судячи з усього, така постановка питання не влаштовувала. Він хотів негайно мати величезні прибутки з бессарабського шматочка, а не возитися із старою будівлею. Без сумніву, виросли б у тому квадраті і офіси-хмарочоси, але, крім того, що вони спаплюжили б центр Києва, швидко зароблена там валюта знову потекла б до Відня… Намагаючись повністю прибрати до своїх рук цей райський шматочок київської землі, зацікавлені особи влаштували для непідда­тливого мера потужний інформаційний пресінг, підключивши до цієї акції не лише наших запопадливих доморослих, а й деяких зарубіжних репортерів. А який вереск зняла уся ця тепла компанія у зв’язку із тим, що Косаківський розпорядився розгородити макуланівські паркани і прокласти проїзд, який планувалося там зробити ще 15-20 років тому для розвантаження автомобільних потоків! Проїзд було прокладено за лічені тижні, і це допомогло ліквідувати зрештою так звані «автопробки» у районі Бессарабки. Якби мер відступив, то цього проїзду там не було б і в ХХІ столітті…

А тепер, шановні читачі, хочу привернути вашу увагу до фрагментів диктофонного запису однієї з нарад в Головкиївархітектурі за участю відомих фахівців, керівників столичної держадміністрації та ряду управлінь, яка відбулася рік тому. Обговорювалася ситуація із забудовою Бессарабського квадрату. Отже, слухаємо касету…

Л. Косаківський: Виконком Київради прийняв конкретне рішення щодо реконструкції і забудови Бессарабського квад­рату. За пунктом 5-м тут записано: «Головархітектурі на містобудівній раді при головному архітекторі м. Києва переглянути проект забудови Бессарабського кварталу з урахуванням максимального збереження пам’яток історії та архі­тектури, історичної забудови».

Ми прийшли до висновку, що існуючий варіант забудови Бессарабського кварталу не влаштовує владу міста, не влаштовує жителів. Треба про це говорити відверто, тим більше, що з точки зору архітектури не було ніякого конкурсу, не оголошувався цей конкурс. Виконано з високою якіс­тю, для Троєщини це був би ідеальний проект. Але з точки зору конкретної ситуації ми бачимо, що це рішення не вкладається ні в які моральні уявлення.

Ми маємо сьогодні приклад наочний житлового будинку Академії наук навпроти оперного театру, який був свого часу побудований за вказівкою пальцем, і це було все зроблено і архітектурно оформлено. І ми думаємо, як його знизити, зняти… Бо це сьогодні, як кажуть, ганьба в місті. Тож щоб такої ганьби у нас не було ще за трьома проектами забудови, які ми сьогодні розглядаємо. Ми сюди сьогодні прийшли, щоб спільно вислухати всі точки зору і порадитися, як робити, що робити, щоб цю ситуацію виправити, витримати у проектах ті умови, які висуваються перед історичною забудовою, істо­ричним середовищем і відповідно – містобудівною полі­тикою в усіх древніх, історичних кварталах Києва. І давайте шукати вихід із ситуації, бо я не хочу, щоб мене ганьбили через 10 років за те, що під час мого головування цей проект був реалізований. Я не хочу, щоб потім на мене все життя показували пальцем, щоб дорікали, мовляв, це ми з вами такого наробили в місті, це ми з вами спаплюжили центр. А могли ж бути інші проекти, інші варіанти.

Якщо взяти, наприклад, Будапешт, міста інших країн, то там не руйнується історична забудова. У Тулузі, на центральній площі біля мерії збудовано багато готелів, але вони сховані, як то кажуть, всередині забудови. Ніщо абсолютно не випинається по височині над відповідним ландшафтом. Все це вирішується за рахунок внутріквартальних територій, інших архітектурних підходів. Дійсно, там виявляється вірту­озність архітекторів. І готелі висококласні, і середовище збережене.

О. П. Силін, заслужений архітектор України: Нам доля подарувала оцей шматочок, який органічно забудований. І тому до нього треба було поставитися з вищою мірою обережно.

…У нас, по суті, створюють отакий конгломерат. Подивіться тут, на проекті, на споруди, які мають 17–19 поверхів і гляньте на оці, що 3 поверхи… Зверніть увагу на співвідношення. Всі ці штучки-дрючки – антипрофесійні якісь. І ось в результаті залишаються монстри… Тобто, є тенденція максимально вижати все, що можна… Це – незрозуміле нагромадження. Я вважаю, що даний проект абсолютно не може бути використаний у цьому місці. Тут сидить Петро Петрович Толочко, академік, віце-президент АН України, який надіслав категоричний протест на цей проект…

…Хрещатик є велелюдною вітальнею столиці України. Тому створення тут функціонального багатопланового і напруженого фінансово-торгового центру з сотнями автомашин (800 їх тут має бути) небезпечно загазує повітря, зведе нанівець (це вже екологічна проблема) цей традиційно-громадський осередок Києва. І все це – на догоду невеликої верстви грошовитих осіб.

…Розміщення такої фірми у кварталі, де її проектують, є неприпустимим для центру столиці. Єдино вірним є створення такого центру в іншому місці Києва, яке відповідало б інтересам фірми і задовольнило вимоги столиці України.

П. Т. Тронько, академік: Для тих, хто це задумував колись, спрацювало не почуття національної гідності, а бажання заробітку за рахунок нашого приниження, за рахунок продажу національних цінностей. Такий проект принижує нашу гідність. З нього не видно, що це – центр Києва, міста світо­вої слави. Я б цей проект не приймав би, Леоніде Григоровичу. Як людина, причетна до пам’ятників, скажу: заборонив би його втілення.

У майбутньому такі проекти треба приймати в законному порядку, я оголосив би конкурс на забудову цього святого місця, щоб зберегти пам’ятки історії і культури. Я б не приймав цей проект і просив би міську Раду як громадянин не приймати його і поставити питання про відміну чи заборону цього будівництва.

П. П. Толочко, академік, віце-президент АН України: Ситуація надзвичайно складна. Ви бачите, що стоять ці будинки безгосподарні й руйнуються. Колись, я не знаю, ким це було зроблено, була диверсія, очевидно, допущена. Від­селити, не маючи ні проекту, ні плану ніякого… Очевидно, малося на увазі, як кажуть архітектори, довести ці будинки до «естественного износа», а потім знести все і все побудувати. І я бачу, що до того воно йдеться.

…Я також вважаю: якщо з’явиться такий монстр у самому центрі Києва, то мало того, що він знищить всі ці будівлі поряд з ним, він знищить все оточення навколо себе. Бо підніметься оця вся громада, яка просто наче з неба впала, і неприродня тут…

Якби я був архітектором, то я б тут лишив від цього всього відреставровану стару частину, може лишив би у проекті старі апартаменти, а все інше викинув би… Ми б тоді врятували б ці об’єкти. Словом, треба залишити цей кут (разом з будинком Шолома Алейхема), реставрувати історично збережену забудову, а все інше викинути.

О. О. Омельченко, заступник голови міськвиконко­му: Може, не всі знають деякі подробиці цієї справи . У 1990 році був затверджений проект, розроблений Київпро­ектом і затверджений на містобудівній раді на забудову квартала. Ніяких оцих офісів і готелів там нема і не було. (Підкр. наше. – Ред.) Всім зрозуміло, що це будівля, інтер’єру нема зовсім… Було тільки 114 свай по тому проекту забиті, і ми довго турбувалися… 9 поверхів – нас на 8 посадили, навіть до 7-ми; 7–8, а більше не дозволяли. Такий проект є, він затверджений. Він наш, київський.

І коли об’являли конкурс на Бессарабку в 91-му році, це був останній рік роботи виконкому перед зміною влади. То в протоколі намірів, який був підписаний виконкомом з авст­рійською стороною, було записано: за основу реалізації береться проект, затверджений містобудівною радою та розроблений Київпроектом, а вся документація по опису Голов УКБ передана спільному підприємству. Таким чином, базовим – на 90, 92, 99, я не знаю, на скільки процентів повинен був бути той проект. Це ж умови протоколу намірів, який виконком підписав на початку 1991-го року. Це все порушено. (Підкр. наше. – Ред.)

Друге. Була обов’язкова умова, Леонід Григорович, розв’язки транспортної. Чому це все порушено? У 1972 р. Антоненко В. Н., тодішній заступник голови міськвиконкому, проводив спільну колегію архітекторів і будівельників (нау­ково-технічна рада міськвиконкому). Був оголошений конкурс на всю Україну по транспортній розв’язці на Бессарабці, тому що інститут наш автомобільний і московський дали заключення, що немає аналогу складнішої автомобільної роз­в’язки транспортного руху у їх практиці (брали колишній Радянський Союз чи навіть – за межі Союзу…)

Леонід Григорович, був проведений конкурс із усіх представлених проектів, з усіх інститутів, які брали.., Ленінгра­дський, усі – ні один не отримав першої премії. Тобто, було вирішено першої премії не присуджувати. Але, щоб заохотити колективи, – за 2-і і 3-і премії виплатили гонорар. Це нормально. Є документи, лежать в архівах. З усіх тих проектів ні один не пропонується для виконання, бо вони не дали можливості розв’язки Бессарабського кварталу.

Третя умова була записана міськвиконкомом австрійсь­кій стороні – 2 заводи і сміттєспалювальний завод (техноло­гія повністю і будівництво) і завод по знищенню токсичних відходів – це інша умова була. Потім на передконтрактній основі це все теж зникло. (Підкресл. наше. – Ред.)

Таким чином, дійсно, конкурсу на кращий проект не було. Але в ті часи міськвиконком вважав, що конкурсно піти назустріч австрійській стороні за рахунок сміттєспалюваль­ного заводу, заводу по токсичних відходах, транспортної розв’язки з кута Красноармійської з виходом на Лесі Українки, бо Лесі вулиця тоді відрізається, вона непотрібна, тоді ця вулиця стає тупиковою. Це було 3-є питання.

І четверте питання.. Тільки реставрація оцього будинку. І тільки 7–8 поверхів – там, де палі забиті. В 91-му році ми їх вже забили. Іншого нічого не було. Я сказав для того, щоб трошки історію восстановити, що пройшло за ці 4 роки.

Я вже не говорю про те, що не була виконана перша умова. (Підкресл. наше. – Ред.) Після паркану – це заходи консервації і збереження того, що 4 роки руйнується (Підкресл. наше. – Ред.) Там – такі грунти… Ми сьогодні не знаємо, що там робиться з фундаментами, воно все затоплене, покрівля – ви бачили яка, і тому невиконання захисних умов при консервації, яка не була зроблена… Звичайно, ця споруда за 4 роки… Я підтримую, Леонід Григорович, Вас як голову, і думаю, якщо думка наша направлена на те, щоб зберегти безцінну цінність, треба на конкурсній основі вирішити це питання. (Підкресл. наше. – Ред.)

Р. І. Кухаренко, голова міського комітету охорони та реставрації пам’яток історії і культури: Цей проект (на замовлення «Макулану». – Прим. Ред.) абсолютно не відповідає ні нашим юридичним нормам і правилам, ні міжнародним нормам і правилам. В усіх історичних містах діють відповідні «блакитні площини», за які не можна виходити. У Тулузі – це 5 поверхів. У Лондоні так само є відповідні сектори, за які не можна вилізти. Мюнхен… Вони побудували один дослідницький центр і зараз думають, як його зносити… Це недалеко від історичного центру. Таке ж правило діє на територіях всіх інших історичних міст.

Тепер я вам покажу проект, який зробила свого часу Укрпроектреставрація. Це – не панацея від усіх бід… Але мені здається, що можна розмістити цілком нормальний об’єкт з цілком нормальною архітектурою, який міг би вписатися в це місце. Єдине, що треба поставити собі за мету, – збереження історичного середовища. Треба все це поставити з голови на ноги.

Необхідно виконати повністю за рахунок фірми те, що залишилось. Все можна зробити, аби було бажання. А не одне лише бажання – мати тут лиш вигоду бізнес-плану.

В. А. Поляченко, президент корпорации «Главкиев­горстрой»: Нам надо было собраться на этот разговор 4 года назад. Я был тогда начальником Киевремстроя, здесь вот размещался наш второй трест, а здесь была больница. Вот я получил предписание: в течение недели выселить трест и в течение месяца выселялась больница. Конечно, расчет был на то, что работы начнутся быстро. В предписании горисполкома было написано: по старой части квартала генподрядчик – Киевремстрой, по новой – Главкиевгорстрой. Хотя у Киевремстроя кишка тонка была для этих работ. Тем не менее, мы начали готовиться. Мы тогда, конечно, не думали, что появится добрый дядя с инвестициями и будет…

У нас, на улице Горького, тоже была площадка под свой, под главковский дом, но прежнее руководство города решило: отдать площадку, там будет офисный центр, городу будут золотые монеты сыпаться. Ни нашего дома нет, ни офисного центра. То же самое – и тут. Конечно, Януш Янушевич Виг, автор проекта, для меня это – большой авторитет. Но я понимаю, что тут, конечно, работает социальный заказ «Макулана» – выжать все… Их не интересовало ничего, кроме одного – «выжать». И, конечно, опять нанять какую-то фирму, чтобы наши рабочие были плебеями, работали за копейки, а они, видите, будут консультантами. Я знаю, что есть другой проект, того же Януша Янушевича, его же детище. Я понимаю сложности этого, нынешнего проекта, но можно найти ему применение, найти другую площадку…

Считаю, что нужно приступить к срочному восстановлению вот этой старой части. Поверьте мне, как бывшему начальнику Киевремстроя и нынешнему начальнику Главкиевгорстроя, сегодня уже многое придется не воссоздавать, а создавать заново. Строить заново, воссоздавать в том плане, в котором оно было. Потому, что и в нынешнем своем состоянии оно уже сегодня не подлежит восстановлению, а только новому воссозданию.

Я просил бы Вас, Леонид Григорьевич, учесть следующее. Этого монстра обслужить будет невозможно – ни в инженерном плане, ни в транспортном, ни в каком… 25 тысяч квадратных метров офиса, 800 машин (у каждого, считайте, работника офиса – по машине)… Это будет монстр.

Сегодня надо приступать к работам, и нашей корпорации, и Киевремстрою под силу какие-то делать работы. Надо было, повторяю, конечно, еще раньше, года четыре назад заняться этим, собраться нам, обсудить ситуацию и принять решение. Но увы...

Л. Г. Косаківський, голова Київради і міськвикон­кому (підбиваючи підсумок розмови):

Це в нас ніби перша спроба громадського обговорення була. На жаль, вона дуже пізно відбулася. Нам зрозуміло тепер, що наші архітектори не виявили принциповості, їм не вистачило відвертості сказати своє професійне слово тим, хто вимагав саме такого рішення. Ми знаємо вже, як це робилося…

З точки зору архітектурного рішення проекту – воно виконано на високому професійному рівні. Але все це не вписується у центр міста. Я думаю, було б добре, якби такий проект реалізувати на іншому місці, в межах іншої забудови.

Тут у принципі ми підійшли до двох частин цієї проблеми. Перша частина – загальна. Ми повинні приймати оперативні рішення в місті, які б захистили нас у майбутньому від таких посягань на історичну забудову.

Ви знаєте, що Київ став членом Ліги історичних міст. Підписавши відповідну відозву, ми взяли на себе зобов’язання виконувати ті вимоги, які стосуються історичних міст. Отже, мова йде про впорядкуванння історичної забудови, ті принципи, якими зобов’язані керуватися архітектори, незалежно від того, хто замовляє проект і хто є відповідаль­ним за вирішення того чи іншого питання.

Тепер – щодо цієї конкретної ситуації. Слід негайно приступити до консервації чи збереження пам’ятки. Доведеться в багатьох випадках відновлювати забудову, а не реконструювати. Ми повинні зробити це. Але зберегти пам’ятку – то одне. А є ж іще безпека людей… Біля цієї споруди, уздовж її стін ходить багато людей, тут – досить інтенсивниий транспортний рух… Є багато питань з точки зору санітарно-епідеміологічної служби. Все, що сьогодні там робиться, не витримує ніяких вимог. Тому треба уже зараз все робити негайно.

Отже, першочергові завдання: проведення невідкладних робіт, їх фінансування, вжиття негайних заходів для гарантування безпеки людей.

Що далі робити? Завтра це питання розгляне містобу­дівна рада. Принципове рішення виконкому уже прийняте. Треба ще раз повернутися до тих проектів реконструкціїї кварталу, які були раніше.

Щодо «Макулану». Ми повинні з’ясувати головне: чи продовжує фірма «Макулан» разом з містом реалізацію проекту у новому проектному рішенні – відповідно до тих вимог, які ми ставимо, чи вона відмовляється. Якщо відмовляється, то вона повинна заявити, що знімає з себе зобов’язання, і ми тоді повинні оголосити конкурс не тільки на проект забудови, але й на реалізацію реставраційної програми в цьому конкретному квадраті. Якщо фірма має бажання працювати над цим проектом і погоджується з тим, що ми тут записали і сьогодні обговорили (ми їм повинні це довести), то тоді вони повинні сісти разом з нашими фахівцями, відпрацювати нові статутні документи, разом відпрацювати проектне рішення і приступити до його реалізації.

Треба врахувати те, що ми зберігаємо навколишню забудову, максимально знімаємо поверхи до існуючого рівня і розряджаємо усю дану частину від такого дуже інтенсивного навантаження на цю ділянку.

Ми повинні визначити, чи ми рухаємось далі з «Макуланом», чи оголошуємо конкурс на новий проект. Уже зараз слід розглянути 4 чи 5 варіантів існуючих проектів, можливо, зробити з них синтез і врятувати цю ситуацію. Реального резерву часу у нас сьогодні нема. Ситуація досягла не просто критичної межі, вона трагічна, і треба негайно діяти.

…Якщо «Макулан» згоден з нашими пропозиціями, тоді ми з ним далі працюємо, якщо ж ні, і вони відмовляються письмово, тоді будемо шукати інвестора на реалізацію такого проекту, який відповідав би нашим вимогам.

Треба подумати і над тим, щоб залишити і школу у Бессарабському квадраті. Будинок школи, до речі, – то також історичний об’єкт, і треба подивитися, чи можна його зберегти. Як відомо, у першому проекті реконструкції ця споруда залишалася.

І схема транспортної розв’язки. Цю проблему треба також вирішувати. Ми маємо намір відкрити новий проїзд до 1 Травня. Він конче потрібний. Адже Бессарабка сьогодні – це транспортний тромб.

На ситуацію, яка склалася з реконструкцією Бессарабського кварталу, треба сьогодні подивитися іншими очима, треба прийняти такі рішення, які б відповідали вимогам і сьогоднішнього, і завтрашнього дня. Хотілося б, щоб вся ця справа велася під вашою егідою, за участю ваших фахівців. Адже ви, як ніхто інший, знаєте добре цю ситуацію, відчу­ваєте її, розумієте потреби міста. А для реалізації існуючого проекту Януша Янушовича давайте будемо шукати десь іншу ділянку, інші можливості. Думаю, що ми вас в усьому підтримаємо, і депутати Київради також підтримають.

Невеличка післямова. Отже, тут наведено ряд виступів на нараді в Головархітектурі за участю керівництва столиці і ряду провідних фахівців у галузі містобудування. Як бачимо, проблема з проблем, і вона була всебічно, зі знанням справи і ситуації обговорена. Визначена і найближча мета: як діяти далі в ситуації, яка склалася. Ми подали ці виступи так, як вони звучали, не корегуючи стиль, не «причісуючи» кострубаті звороти.

Зверніть увагу на висловлювання О. Омельченка, на його бачення проблеми і шляхів її вирішення… Ось і постає питання: хіба «Косаковский умышленно угробил Бессарабку?»… Адже її угроблювали задовго до Косаківського. А що ж ви, пани-добродії, і персонально ви, Олександре Олександровичу, робили для її порятунку ще тоді, 4 чи 5 років тому, коли були, до речі, заступником голови міськвиконкому і відповідали, здається, за будівельний комплекс столиці? На нараді, матеріали якої «Хрещата долина» тут лише частково засвітила, ви, по суті, стояли на «антимакуланівських» позиціях. І раптом – бабах!.. Ну такий уже ревний прибічник «Макулану», а він, Косаківський, такий уже «недоброзичливець» того ж «Макулану», що лише доводиться плечима стенати.

Навіщо ж вводити в оману людей? Ви ж добре знаєте: на тій самій нараді, що відбулася в Голов­архітектурі в 1995-му році, Косаківський якраз і кидав «Макулану» рятівний круг. Пропонував їм вийти з новим проектним рішенням, вписати все в існуючу забудову і – «повний вперед!»… Але «Макулан» забуксував, і то уже – його біди, його проблеми. Навіть зарубіжна преса писала: ця фірма – банкрут. При чому ж тут Леонід Григорович? Вони, макуланівці, довго тягнули з документацією, довго не скріплювали відповідні документи авторитетними підписами у Відні, бо, мабуть, уже відчували: для того, щоб «витягнути» Бессарабський квадрат, коштів у них нема… А ви, Сане Саничу, як полюбовно називають вас «Киевские ведомости» – усе ставите з ніг на голову, усе валите на людину, яка взяла вас з собою, як і деяких інших, на свій капітанський місток… Врятуй нас, Боже, від такої «вдячності»…

Не кажу вже про інше, про те, що взагалі виходить за рамки елементарної людської порядності: людина – в лікарні, у важкому ще стані після двохгодинної операції, а ви, замість того, щоб хоча б для «етикету» поговорити з лікарями, можливо, і побувати у лікарні, де лежить прооперований мер столиці, голова Київради, обраний киянами, ви замість того ллєте на колегу і поки що свого керівника бочки бруду. Неспортивно, шановний!.. Але Бог вам – суддя…

Судячи з вашого войовниче-агресивного інтерв’ю, ви вже майже, між іншим, так собі, «по дорозі» закриваєте «Хрещату долину». Ба який! А хто вам давав право ставити свій вердикт – «ее не будет»? А ви спитали у наших читачів, у наших передплатників, зрештою, у нашого колективу, який є засновником газети?..

«Круто берем, Сан Саныч!..» Але вже були аналоги, коли дехто, винесений на хвилях життя до влади, з перших годин кермування не витримував випробування цією ж самою спокусницеювладою.

Думайте, шановний, думайте… Бо життя – воно ж дається лише один раз. І влада, уявіть собі, декому – теж один раз…»

Здесь я почти полностью привел эту принципиальную, смелую публикацию редактора газеты Анатолия Гриценко, которая должна была выйти в 24-м номере «Долини». Она была озаглавлена «Сказав наш пан про Макулан» и занимала часть первой полосы и почти всю третью полосу газеты. Увы, этому не суждено было сбыться, и сверстанная уже «Хрещата долина» так и застыла в наборном цеху, скованная суровыми железными рамками, храня в отлитых свинцовых строках тайну всего того, что творилось в те дни на Крещатике, 36.

В тот же день началась расплата. В помещение редакции зачастили визитеры из горадминистрации. Редакция незадолго до этого перебралась в помещение над центральным гастрономом, где, по существу, еще не просохли краски после ремонта. Там «долынянам» устроили «веселую жизнь»: давненько обосновавшаяся на втором этаже фирма по продаже итальянской мебели, являющаяся главным арендатором, начала сразу же требовать, чтобы редакция рассчиталась за аренду помещений, жилищно-коммунальные услуги. Но на расчетном счету «Хрещатої долини» денег совсем не было, от газеты мгновенно отвернулись ее учредители, прежде всего, Главкиевгорстрой и Киевводоканал. Люди в течение нескольких месяцев все еще продолжали ходить на работу, не получая зарплат. Люди жили надеждой: а вдруг все переменится… А тем временем редакционные комнаты опечатывались, сотрудников газеты не пускали на работу. Более того, дошло до дикости: на этаже, где размещалась редакция, умышленно перекрыли воду, на дверях туалета повесили замки. То и дело звучали угрозы о разрыве договора на аренду помещений.

Но это были «цветочки». Омельченко и его печерские хозяева обрушили на юную газету, которая родилась всего лишь полгода назад, всю мощь репрессивного аппарата. КРУ, МВД, налоговая полиция, прокуратура – все они вплотную занялись редакцией. Вначале редакцию проверяла все та же сводная бригада силовиков со всей Украины, которая вообще трясла-перетряхивала все в горадминистрации, пытаясь найти компромат на руководство. Проверяющие по несколько раз приглашали для «диалога» руководителей редакции, брали у них письменные объяснения по целому ряду вопросов. Были среди их вопросов и такие: «Кто и зачем создавал газету?..» Они, судя по характеру вопросов, все пытались выяснить, а какое отношение к газете имеет Косаковский, выделялись ли администрацией средства на «Хрещату долину». Но тут получилось так, что мы на эти цели не выделили ни копейки, хотя Комитет информации горадминистрации как один из учредителей издания должен был внести в уставной фонд свой взнос. Но этот вопрос еще так и не был решен, и это обстоятельство, я могу лишь догадываться, несколько разочаровало контролеров. Они, видимо, полагали, что в газету перекачиваются огромные суммы, а тут оказалось, что ничего этого не было и нет...

В тот период на «Хрещату долину» велись яростные атаки по нескольким направлениям. Свою «лепту» в гонения на обескровленную, преследуемую газету вносил и Омельченко, который на пресс-конференциях, различных встречах поливал молодую газету грязью. Он снабжал подвизающихся журналистов некоторых газет лживой информацией, как это было с вопросом о «Макулане», и не только…

С чьей-то подачи в руководящих кабинетах на Крещатике, 36 бравые ребята-газетчики из «Киевских ведомостей» в одной из публикаций «отправили» на больничную койку главного редактора «Хрещатої долини» Анатолия Ивановича Гриценко. А его, между прочим, в это же время в очередной раз терзали проверяющие из сводной бригады контролеров и справедливо возмущались, увидев в столичной газете явную дезинформацию. Правда, через какое-то время «Киевские ведомости» официально, на 2-й странице, извинились перед Анатолием Ивановичем, более того, пожелали ему крепкого здоровья, но набрали эту информацию, как они ее назвали, «Уточнение», таким шрифтом, как пшено, ее то и прочесть нельзя, без лупы не обойтись…

Прошло какое-то время, и редакцию, как и Лигу исторических городов, начала приглашать на беседы городская прокуратура. Все начиналось по новому кругу, все те же вопросы и те же ответы… Этот силовой прессинг продолжался еще долго. Создавалось впечатление: им хочется во что бы то ни стало хоть за что-нибудь зацепиться, дабы в конечном итоге скомпрометировать меня, бросить на меня тень. Им было все равно, что людям, которых они приглашают на допросы, даже не за что проехать в городском транспорте, что они зачастую приходят голодные, потому что из-за всей этой разыгравшейся в столице вакханалии они месяцами не имеют зарплаты.

Не забывал «Хрещату долину» и ее «друг» А. Омельченко: в начале зимы 1997 года он выбросил редакцию из помещения, которое она занимала, прямо на снег…

Конечно, кое-кто из коллег помогал властям травить молодую, мужественную газету. В то же время ряд уважаемых изданий выступили в ее защиту. Среди них – «Сільські вісті», «Демократична Україна», «Профспілкова газета» и некоторые другие. О расправах над «Хрещатою долиною» рассказал всей Украине с трибуны сессии Верховного Совета народный депутат Украины Иван Сидорович Бокий.

Газета «Хрещата долина» первой ощутила на себе произвол и полицейщину исполнительной власти. Об этом сейчас почему-то умалчивают, но это именно так. Потом, как известно, последовала вереница закрытия других неугодных газет, их преследований. В этом ряду оказалась и одна из тех газет, которая подсобляла властям в травле «Хрещатої долини». А теперь и самой пришлось испить сию горькую чашу…

В перипетиях киевских событий, или майского переворота в столице, «Хрещата долина» отстаивала правду и честно служила Истине. Спасибо ей за это.

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz