Леонід Григорович Косаківський

Перший всенародно обраний мер Києва, народний депутат України третього скликання.

З 1993 року — Представник Президента України у м. Києві, у 1994 році обраний головою Київради, одночасно у 1995 – 1996 рр. — голова міськдержадміністрації, від 1997 до 1998 року був Київським міським головою. Народний депутат України впродовж 1998 – 2002 рр.

Державний службовець 1-го рангу.

Народився 21 січня 1950 року в селі Чернівці Могилів-Подільського району Вінницької області. Українець. Закінчив у 1973 році радіофізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, у 1989 — Київську вищу партійну школу. Має сертифікат про проходження в 2006 році курсу професіонального розвитку по програмі SENSE при Центрі вивчення Східної Європи Варшавського Університету.

Після закінчення університету з 1973 по 1975 рік служив в армії у військах ППО. П’ять років працював на заводі «Арсенал». У листопаді 1988 року одним із перших у Києві на альтернативній демократичній основі був обраний першим секретарем Печерського райкому партії.

Депутат Печерської райради народних депутатів чотирьох скликань (1982 – 1994 рр.). У 1990 році обраний головою Печерської райради народних депутатів (а в 1991 році — одночасно й райвиконкому), а також депутатом Київради. З квітня 1992 року — Представник Президента України у Печерському районі м. Києва, з квітня 1993 року — Представник Президента України у м. Києві. На перших загальноміських виборах 10 липня 1994 року прямим голосуванням усіх киян був обраний головою Київради. За нього віддали свої голоси майже 550 тис. городян. Одночасно до 1995 року очолював міськвиконком, а згодом, після підписання Конституційного Договору, у липні 1995 року призначений також на посаду голови міськдержадміністрації.

З перших днів після виборів почав наполегливо й послідовно втілювати в життя свою передвиборну програму, підтриману киянами. Прагнув, як і обіцяв, бути мером усіх киян, служити їм, а не окремим партіям, захищати у всьому інтереси міста.

Саме в цей період, коли Л.Косаківський мав реальні важелі управління, було взято курс на підтримку й розвиток київської промисловості, науки. Зберігся й почав підніматися з колін будівельний комплекс. За 1994 – 1995 рр. у порівнянні з 1996 – 1997 рр. (коли Л.Косаківський був відсторонений від влади) будувалося в 1,6 рази більше житла, в 4 — шкіл та дитячих садків. Розпочато спорудження будинків за житловими облігаціями. Прийнято рішення про початок реконструкції «хрущовок». Стабілізувалася ситуація в міському транспорті. Закуплена значна кількість нових автобусів, тролейбусів, трамваїв. Затверджена й почала реалізовуватись програма розвитку метро до 2010 року.

Уперше за міські гроші розпочато літнє оздоровлення дітей. Велика увага приділялась соціальним програмам, роботі з ветеранами, започаткована програма «Турбота». Фінансове становище міста було стабільне. По більшості економічних показників Київ мав найкращі результати в Україні.

Ті роки позначилися багатьма позитивними зрушеннями в духовній сфері. Києву повернуто історичний герб із зображенням Архангела Михаїла. Почалося відродження київських контрактів, пам'яток історії та культури. Відновлено пам'ятник княгині Ользі, прийнято рішення про початок відновлення церкви Богородиці-Пирогощі, Михайлівського та Успенського соборів. Місту були повернуті імена славетних синів — С.Лифаря, В.Горовця та інших. Збудовано Співоче поле — тепер одне з улюблених місць відпочинку киян.

Але все заплановане Л.Косаківському здійснити не дали.

Центральну владу непокоїли зростаючі самостійність, незалежність міста та його керівництва, небажання голови Київради віддати із власності міста в державну цілий ряд об'єктів, виділити під забудову певні земельні ділянки, забезпечити квартирами все нових урядовців, а особливо — прагнення Л.Косаківського зробити Київ самоврядним містом. Найбільше невдоволення можновладців викликала незгода керівника міста з планами реконструкції Палацу культури «Україна» та його пропозиція спрямувати виділені на це гроші на будівництво метро, відмова надати Адміністрації Президента земельну ділянку під забудову висотного «Президент-отелю» в парку біля Маріїнського палацу, протидія в будівництві будинку для еліти по вул. Десятинній, 10.

Не пробачили Л.Косаківському й те, що він не захотів підтримати Л.Кучму на президентських виборах. Адже вибори глави держави й мера столиці відбулися в один день — 10 липня 1994 року. І хоча Президентом було обрано Л. Кучму, Київ його не прийняв — майже вдвічі більше голосів віддав Л. Кравчуку (603 139 проти 359 271 за Кучму). До того ж він одержав на 200 тис. голосів менше, ніж Косаківський на виборах мера.

Опонентами Л.Косаківського була також, з урахуванням особливостей характеру Л.Кучми, вдало розіграна тема начебто президентських амбіцій столичного голови.

Почалось із замовної газетної качки в «Киевских ведомостях» за 10 червня 1995 року «Дорога к президентству или феномен Леонида Косаковского». Більше року ця вигадка активно розкручувалась, попри всі спростування таких намірів із боку самого Л.Косаківського.

Масло у вогонь підлила публікація в окремих виданнях рейтингів найвпливовіших політиків, за якими його поставили на шосте місце в державі.

«Свідченням» немовби президентських планів столичного мера абсолютно надумано подавалось створення Ліги історичних міст України, в якій під егідою Києва об’єдналось понад 70 міст країни, що дозволило їй стати найпотужнішою на той час асоціацією органів самоврядування.

Як пряму вказівку до «вогню на знищення» сприйняли супротивники столичного голови провокаційний матеріал у брошурі «Української перспективи», одразу, як по команді, передрукований провладними газетами, такого змісту: «З аналізу викладених фактів можна зробити припущення: Л. Косаківський практично завершив підготовку для відступу на запасні аеродроми i подальшого виконання стратегічного завдання — завоювання президентського палацу. Від резиденції Ліги історичних міст до здійснення цієї мрії Л. Косаківському залишилось подолати біля 400 метрів по Крутому узвозу».

Після цього стало зрозумілим, що питання відсторонення мера Києва — справа найближчого часу.

Так і сталося. З нього, по суті, і розпочалася зачистка поля можливих конкурентів на майбутніх президентських виборах, зняття їх будь-якою ціною з дистанції на дальніх підступах.

19 липня 1996 року через серйозні розбіжності з центральною владою, на знак протесту проти політики відносно столиці Л.Косаківський подав заяву про відставку з посади голови міськдержадміністрації, яку навіть не розглянули. Замість цього він був під час хвороби і реабілітації після важкої операції відсторонений від посади 19 липня 1996 року на підставі Указу Президента України, який було видано із численними порушеннями чинного законодавства.

Але не маючи можливості звільнити Л.Косаківського з посади голови Київради, на яку його обирали кияни, влада вдалася до спроб залякування й блокування його роботи. Київрада була штучно розколота, що заважало збирати легітимні засідання. Внаслідок цього міська адміністрація незаконно узурпувала повноваження Київради по розпорядженню землею, власністю, фінансами. Фактично, у Києві ввели пряме президентське правління.

Залишаючись головою Київради, у червні 1997 року, згідно з новим Законом про місцеве самоврядування, Л.Косаківський набув статусу Київського міського голови. Відчуваючи свою неспроможність поставити його навколішки, відразу ж після цього центральна влада вдалась до чергової спроби позбавлення його посади.

Незважаючи на те, що на підтримку Л.Косаківського виступили Верховна Рада України та Рада Європи, а Старокиївський районний та Верховний суди повністю поновили його в правах, відмінивши незаконне рішення депутатів про дострокове припинення повноважень міського голови, виконавча влада так і не допустила його до виконання цих обов`язків, продовжувала блокувати роботу мера міста, утримувала біля дверей його кабінету 300 діб наряди міліції.

Але Л. Косаківський не здався, не зрадив своїх виборців. Він працював і продовжував боротися проти свавілля чиновників, за повернення влади в Києві в руки киян, домігся захисту самоврядування в Києві в законі про місцеве самоврядування, у проекті закону про столицю, привернув увагу Ради Європи до проблем місцевої демократії в столиці.

У березні 1998 року, усупереч протидії чиновників і намагання через суд позбавити його мандату, обраний народним депутатом України по виборчому округу № 223 м. Києва. Працював членом Комітету з питань бюджету.

За час роботи у Верховній Раді України виступив автором і співавтором 53 проектів законодавчих актів, вніс понад 300 поправок до проектів законів, виступав на сесіях парламенту 258 разів — практично на кожному другому засіданні. Для вирішення болючих проблем виборців направив 690 депутатських звернень до різних інстанцій. За його пропозиціями виділено кошти на будівництво цілого ряду важливих соціально-культурних об'єктів у столиці.

Після закінчення в 2002 році строку повноважень народного депутата України, попри вимоги статті 20 Закону України «Про статус народного депутата України» щодо надання попередньої або рівноцінної роботи (посади), влада так і не допустила повернення Л.Косаківського на державну службу, що він розцінює як політичну дискримінацію й помсту за його політичну позицію й опозиційне минуле .

Відтоді ніяких посад у державних органах не обіймає. Виступає в ролі незалежного експерта з питань місцевого самоврядування й державного будівництва, бюджетної політики, займається громадською діяльністю, політичним консультуванням, дослідженнями історії Києва.

Член Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України (Конституційної Комісії) від 1994 до 1996 року.

В 1994 році обраний дійсним членом Академії будівництва України.

Представляв Україну в Конгресі місцевих і регіональних влад Ради Європи від 1996 до 1998 року. Був членом постійної делегації Верховної Ради України в Парламентській Асамблеї Ради Європи в 1998 –2002 рр.

В 1995 році обраний президентом Ліги історичних міст України, яка була розгромлена владою в часи президентства Л.Кучми, був також співпрезидентом Асоціації місцевих і регіональних влад України.

За результатами щорічного опитування провідних експертів у 1996 році єдиний з усіх керівників міст і регіонів увійшов до десятки найвпливовіших політиків України.

У 1994 і 1995 рр. за даними соціологічних досліджень визнавався «Людиною року» в Києві.

Автор чотирьох книг, численних статей з питань державного будівництва й місцевого самоврядування, історії магдебурзького права, столичного статусу Києва, державної бюджетної й культурної політики, соціально-економічного розвитку міста, охорони пам'яток тощо.

Дружина, Косаківська Ірина Василівна, — головний науковий співробітник Інституту ботаніки ім. М.Г.Холодного НАН України, доктор біологічних наук, професор, відомий в Україні та за її межами фахівець у галузі фізіології стресів, автор понад 120 наукових праць з питань вивчення білків і фітогормонів рослин.

Син, Сергій, у 1995 році закінчив із червоним дипломом факультет кібернетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Здобув ступінь доктора філософії (PhD) у галузі прикладної математики в університеті Арізони (США). Працює професором відділу інфекційних хвороб та біомедичної інформатики медичного факультету університету Каліфорнії, водночас очолює дирекцію біоінформатики, еволюційного аналізу та статистики Центру досліджень СНІДу при цьому ж університеті. Одружений, має сина 2011 року народження.

 

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz