P. S.,

або БИТВА ЗА КИЇВ, ЩО ЗАТЯГНУЛАСЯ НА ВІКИ

 

Оглядаючи понад півторатисячолітній шлях града Кия від його народження, переконуєшся, що, загалом, минуле Києва — це історія боротьби городян за свої права з вищими адміністраціями: спочатку князівською, потім литовською, польською, гетьманською, царською, радянською, а в останні роки — новою українською; під час же війн і численних навал — елементарного власного виживання.

В далеку давнину започаткувався особливий статус міста, який підкріплювався відповідними указами князів, гетьманів та царів, аж допоки Микола I не скасував магдебурзьке право. Вони дарували привілеї Києву, що й відрізняло його від інших міст. Практично кожний із них, отримавши владу у державі, намагався підтвердити, закріпити або розвинути надані своїми попередниками права. Варто згадати Богдана Хмельницького, котрий, якщо вірити науковцям, звелів карати шибеницею тих, хто зазіхав на права й вільності киян. Шкода, що послідовників великого гетьмана у цьому шляхетному прагненні не знайшлося у сучасній Україні.

І сьогодні, вчитуючись у рядки історичних документів, розумієш: на жаль, ці проблеми не втратили своєї актуальності й зараз. Багатовіковий досвід свідчить, що Київ матиме перспективу, якщо ним керуватиме влада, обрана самими городянами, якій вони будуть цілковито довіряти, котру зможуть контролювати, аби убезпечити від зловживань. Власна, подекуди гірка історія нічому нас не навчила.

Остання одинадцятирічка своєрідно виокремлюється у хроніці столиці — особливою зухвалістю поведінки чиновників, нехтуванням і попранням ними усіх цивілізованих норм поведінки. Це — історія людської підлості у виконанні керівників міста. Їхня мета — захоплення влади у Києві — виправдовує засоби: так коротко можна оцінити все, що відбувалося у нас в означений проміжок часу. Цинізм найвищого ґатунку є сутністю цих людей.

Раніше, навіть за радянської влади, намагались хоча б створити видимість законності, оглядались на реакцію населення. Зараз відверто плюють із владних кабінетів на громадську думку як на щось зайве. Розборки з політичними конкурентами йдуть «по поняттях», що вже видається більш властивим українській ментальності, аніж формальне слідування законам.

Озираючись назад, все чіткіше усвідомлюєш, що ніяких ідеологічних причин у київського конфлікту, або, як дехто каже, «справи Косаківського» не існувало.

Я був радикальнішим від лівих у питаннях соціальних і правішим від націонал-демократів у справах державотворчих. Праві твердили, що я прихований комуніст, ліві звинувачували у відході від їхніх ідей. Вони більше говорили, я ж це робив, створюючи прецеденти. Дотримувався поради з пісні Андрія Макаревича: «делать дело, себя не оставляя на потом… окольного пути не вибирая…» У всьому, що чинив, хотів швидше отримати практичний для людей результат. Був максималістом. Як у письменників нерідко думка випереджає перо, так і я брався за те, що вважалось нереальним. І доволі часто вдавалося.

Вірогідно, за умови більш цивілізованих правил гри, а не наших печерних звичаїв, все б розвивалося по іншому сценарію. Якби мене тоді так підступно не зняли з дистанції, був би я, поза всіляких сумнівів, переобраний на посаду мера і в 1998 році, і в 2002-му (реальних конкурентів тоді не можна було роздивитись навіть у телескоп, а якби хтось у той час назвав Омельченка — відомого лише у вузькому колі, і те з певною репутацією, — його би підняли на сміх), то мав би можливість завершити розпочате.

Але життя розпорядилось інакше, і я опинився у ситуації, яка не дозволила здійснити всі мої задуми щодо розбудови столиці України. «За що з’їли Леоніда Косаківського?» — поставила питання газета «Подолія» 11 червня 1996 року. І сама ж на нього відповіла: «Якщо одним словом — за непристосуванство. А як же з довір’ям, яке виявило себе півмільйонними голосами виборців-киян? Виходить, плювати на це…»

Сьогодні можна спостерігати, як серед київського люду і на загальнонаціональному рівні все більше поширюються критичні думки щодо роботи міської адміністрації, відбувається реалістичне переосмислення діяльності Омельченка. Нерідко навіть від колишніх його соратників і прихильників доводиться чути те, що я говорив, і про що попереджав ще в 1996 році. Шкода, що прозріння відбувалося так довго, адже час утрачений і численних помилок не вдалося уникнути, «чистити авгієві стайні» доведеться добряче, багато чого вже не переробити, не переписати з чистого аркуша. Але краще пізніше, ніж ніколи.

Розмірковуючи над долями рідного міста, дійшов висновку, що історія зробила свій відбиток і на нашій натурі. В результаті багатовікових впливів народився певний сплав, що і став київським характером. Київ, як і Москва, сльозам не вірить. Легко створює кумирів, але ще легше їх звергає; завтра забуває тих, ким захоплювався вчора. Йому не властиві сентименти; притаманні невміння й небажання боротися за свої права, надтерпимість. Тут поширений кухонний радикалізм; сподіваються на краще, не беручи ні в чому участь. Активність проявляють лише в критичні для себе і країни моменти. Помаранчевий сплеск (і те до нього більше причетні приїжджі) швидко пішов на спад. В Києві, на відміну від інших регіонів, нічого не міняється. Повний застій. Одіозні особи всі залишилися на своїх місцях.

Проте найстрашніше, — що не вийшло з міською громадою. Вона виявилася нездатною за 14 років створити необхідні захисні механізми, що дозволили б протидіяти грубому диктатові над нею з боку, по суті, купки людей.

Для киян характерні наївність і довірливість, чим часто користаються нечистоплотні політики.

Але це напрочуд талановитий, життєрадісний, працелюбний, щирий народ.

Якось — на початку 1998 року — «Киевские ведомости» запросили мене стати експертом акції «Киянин року — 97».

Відповідаючи на одне з питань запропонованої анкети («Киянин номер один»), я — і саме цими словами хотів би завершити свою книгу — написав:

«Обычный житель города, который не сломалcя под тяжестью ежедневных проблем, выдержал «розбудову», «курс реформ» и коррекции к нему, издевательства «чиновничьей рати» над городом и горожанами, циничное, наплевательское отношение к его мнению по вопросам управления и развития города, не сошел с ума от всего этого, не эмигрировал, сохранил любовь к жизни и надежду на лучшие времена, ежечасно своим трудом вдыхал жизнь в сложный городской механизм, своими достижениями прославляя Киев и страну. За все это киевлянам надо просто поставить памятник!»

 

ЗМІСТ

 

До читача

Замість вступу

1. СПЕКОТНИЙ ЛИПЕНЬ 94-го…

2. «ДЕМОКРАТИ» БІЛЬШОВИЦЬКОГО ВИШКОЛУ

3. «ПАРТІЯ ВІЙНИ» РОЗПОЧИНАЄ СВОЮ ГРУ

4. ДИТЯ «КОНСТИТУЦІЙНОЇ НОЧІ»,

або ЯК ДЕПУТАТИ ТІШИЛИ СВІЙ

ЮНАЦЬКИЙ КОМПЛЕКС МАТРОСА ЖЕЛЕЗНЯКА

5. «ПОЛІТИЧНЕ ВБИВСТВО НА ЗАМОВЛЕННЯ»

6. ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ — РОБИТИ СПРАВУ

7. МОЯ МАЛА БАТЬКІВЩИНА

8. ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС

9. СКЛАДНА ДОЛЯ ЗАКОНУ ПРО СТОЛИЦЮ

10. «ЗАКЛЯТІ» ДРУЗІ

11. ЯК ЦЕ БУЛО —

ПРО НЕНАДРУКОВАНЕ ІНТЕРВ’Ю,

ЩО ВИРОСЛО У ЦЮ КНИГУ

P. S., або БИТВА ЗА КИЇВ, ЩО ЗАТЯГНУЛАСЯ НА ВІКИ

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz