11. ЯК ЦЕ БУЛО — ПРО НЕНАДРУКОВАНЕ ІНТЕРВ’Ю,

ЩО ВИРОСЛО У ЦЮ КНИГУ

 

«Відчай „брутального“ Салія». Так називалась стаття у «Київському віснику» від 24 березня 1998 року. В ній подано критичну оцінку діяльності І. Салія на посаді голови міськдержадміністрації, його позиції з окремих питань та вчинків згодом. Її автор украй гостро виступив проти мене у ЗМІ як до цієї публікації, так і після, через це його в жодному разі не можна запідозрити у прихильності до мене.

Згадати про цю статтю мене змусило от що.

Не в моїх правилах засуджувати своїх попередників. Свій принцип «никого из предшественников не изобличаю, за свои действия отвечаю сам» задекларував ще 22 червня 1994 року в «Робітничій газеті». Саме цим принципом завжди керувався. Якщо мені й доводилося давати оцінки періодові, який передував призначенню мене на посаду голови міської адміністрації, то намагався це робити якнайделікатніше. Це відзначала і преса.

Напередодні виборів 1994 року «Киевские ведомости» писали: «Леонида Косаковского напрямую спросили:

– Как вы преодолеваете волюнтаризм своего предшественника Ивана Салия, многие распоряжения которого вели к разбазариванию столичного имущества?

Не изменяя присущей ему деликатности, Леонид Григорьевич сказал:

– Никакая революционная целесообразность не оправдывает правового беспредела. Любая власть должна быть законопослушной».

Але розгнузданість, що допускав у своїх висловлюваннях протягом останнього часу на мою адресу Салій, те що він сам перейшов межу, звільняє мене надалі від цього внутрішнього табу.

У вересні 2003 року Іван Салій з великою помпою презентував свою книгу «Обличчя столиці в долях її керівників». Люди з подивом запитували: чому мене немає ні в цьому виданні, ні в його телеверсіях, а замість мене чомусь інша людина розповідає про час, коли я очолював міські органи влади? Багатьох покоробив не дуже шанобливий тон розмови, який нав’язував ведучий. Що це — знову невикорінне бажання «витерти ноги» об свого спадкоємця чи спроба подати перебіг подій у вигідному для себе світлі?

Думаю — і те, і інше. Якщо коротко. Але хотів би спробувати дати більш розгорнуту відповідь на таке непросте питання. Може, воно і не варте того, щоб присвячувати йому стільки місця на сторінках даної книги. Але в деякі речі давно було потрібно внести ясність, достовірно розставити акценти і всі крапки над «і», аби протистояти такому довільному оперуванню фактами, спекулювати ними, користуючись непоінформованістю широкого загалу. Отже, прошу набратися терпіння.

Історія з цим інтерв’ю і показова, і повчальна.

Були створені такі умови, що я просто не міг узяти участі в зазначеному теледійстві й виданні.

Найперше, вважаю, що для мене це вже пройдений етап, хоча й дуже важливій і значимий у моїй долі. Я перевернув цю сторінку у своєму житті й пішов далі.

Кожна хвилина мого життя для мене дорога, не відмовляюсь від жодної з них. Але сказане не означає, що я маю дозволяти будь-кому порпатися у моїй біографії брудними руками, із великим задоволенням за цим процесом спостерігати та ще і брати самому в тому участь. Треба рухатися вперед, а з головою, постійно поверненою назад, це складно робити. Тим більше, що про період мого керівництва містом свідчень і офіційних документів існує немало, та й слів мовлено вдосталь.

У зверненні до читачів на початку книги я вже висловив думку, що оцінки нам виставлять час і люди, а не кожен сам собі. Повинні прийти інші люди, не обтяжені вантажем особистих симпатій і антипатій, і тільки тоді можливий об’єктивний аналіз усього, що відбулося в той період. Оцінка політичних лідерів на відстані стає більш рельєфною. Забуваються деталі, а береться до уваги тільки одне: що він зробив найголовнішого? А зараз, відверто кажучи, хотілося б, щоб мені просто дали спокій.

Проте останнім часом іноді був змушений переривати мовчання — в тих рідких випадках, коли чув уже надто відверту брехню про мене і безпардонно перекручену інтерпретацію фактів.

Отож, коли мені перший раз подзвонив Іван Миколайович і висловив пропозицію про участь у його передачі, я вислухав, але, з окреслених щойно міркувань, згоди не дав. Також були підстави засумніватися у щирості його намірів (тоді — одного з керівників міськдержадміністрації). Про те, що вони робили, аби моє прізвище взагалі було забуте, а інформація, пов’язана з ним, була максимально викривлена, частково розповідав раніше по ходу нашої розмови.

Як шляхом перекручування фактів, наведення лиску, приховування дійсного перебігу подій, довільного їх тлумачення фарбувалась у рожевий колір історія міста в омельченківську годину, кожен може переконатися, взявши в руки посібник для учнів старших класів «З історії самоврядування та демократії в Києві (від княжої доби до нашого часу)», що побачив світло восени 2000 року, одним із видавців якого стало Головне управління освіти Київської міської державної адміністрації.

У цьому підручнику в § 2 розділу VII «Впровадження місцевого самоврядування в практику міського життя (1991 — 2000 рр.): організаційно-правові аспекти» під заголовком «Політична боротьба в Київраді та її наслідки (1994 — 2000 рр.)» (автор В. Рубцов) не тільки викривлено й неповно подається матеріал про мою роботу на посаді голови Київради і міської державної адміністрації, але і ще для міцності засвоєння пропонуються питання й відповіді. Ви собі уявляєте цю картину: мама ввечері перевіряє у свого чада уроки, і разом із ним засинає з думкою про те, який же сякий-такий цей Косаківський?! Отут уже й справді, переходячи на слова з лексикону Салія, «обалдеть» можна! До чого вже дійшли.

Спробую стисло, можливо, дещо повторюючись, розібрати по кісточках цей матеріал, нагадати деякі речі.

Зокрема, там говориться, що я «був представником прокомуністичних сил» (С. 210), що «депутати працювали у формі зборів, оскільки сесійні засідання ніхто не збирав і голова не брав у них участі». Усім добре відомо, ця інформація не відповідає дійсності. По-перше, на виборах голови Київради у 1994 році, і в подальшому, я не був членом компартії; висувався не як кандидат від комуністичних чи якихось інших політичних сил, а як незалежний кандидат. У моїй передвиборній програмі зазначалось, що я хочу бути мером для всіх киян, а не для тих, хто підтримує певну ідеологію. По-друге, протягом 1996–1998 років сесії міськради не відбувалися не тому, що я їх не скликав і не брав у них участі, а тому, що так звана «більшість» депутатського корпусу Київради заради задоволення своїх політичних амбіцій ігнорувала сесії, які мною регулярно скликалися, але не відбувалися через відсутність кворуму.

Крім того, в цій книзі були допущені й інші грубі порушення законодавства про інформацію.

Так, ч. 2 ст. 47 Закону України «Про інформацію» відносить до таких порушень «навмисне приховування інформації». Це також має місце у зазначеному матеріалі, а саме: на с. 211 говориться, що «більшість депутатів Київради висловила недовіру Л. Косаківському і звернулася до Президента України з проханням щодо його зміщення».

Зазначені відомості викладені не тільки неточно, але і неповно. В дійсності, рішення про висловлення мені недовіри в установленому законом порядку не приймалося. У відставку я подав сам, про що вже йшлося на сторінках цієї книги. Після звільнення мене 19 липня 1996 року з посади голови Київської міської державної адміністрації я залишався головою Київради, обраним населенням міста Києва. А з набранням юридичної сили Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» 12 червня 1997 року набув статусу міського голови і обіймав цю посаду до обрання мене народним депутатом України в 1998 році.

Рішення депутатських зборів про висловлення мені недовіри від 26 червня 1997 року (майже через рік після вищезазначеного указу Президента України) приймалось усупереч чинному законодавству. Рішенням Старокиївського районного суду м. Києва від 1 жовтня 1997 року дії частини депутатів Київради були визнані незаконними. Аналогічні ухвали про незаконність рішень так званих депутатських зборів приймали й інші суди.

Отже, мали місце не «суперечки між представницьким органом — радою і виконавчим органом» (цитата з тексту — С. 211), а незаконні дії частини депутатського корпусу, втілені в життя завдяки підтримці, а іноді й прямому втручанню Київської міської державної адміністрації, очолюваної на той час Омельченком, та Банкової.

В матеріалі нічого не говориться, що головою Київської міської ради народних депутатів і одночасно керівником виконавчої влади в місті я був уперше обраний у 1994 році всім населенням м. Києва. Замість цього, аби принизити значення цієї події, на сторінці 213 говориться, що «відповідно до Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» 30 травня 1999 р. кияни вперше за останні сто років обирали голову виконавчої влади — міського голову». В дійсності, вперше прямі вибори голови ради і виконавчої влади населенням міста Києва, про що детально мовилося вище, відбувались у 1994 році, на яких було обрано мене. Вибори ж на Подолі — що загальновідомо — були відмінені водночас зі скасуванням магдебурзького права у 1834 році, тобто за 165 років до виборів 1999 року. Не лишень із логікою, а й з арифметикою у авторів щось явно не склалося. Не міг змиритись Омельченко з тим, що не він — перший мер. Але дуже кортіло. Та що там історія. А навіщо тоді придворні літописці? І викручували, аби догодити шефові.

Це вони, одразу після призначення в липні 1996 року главою міської державної адміністрації, почали запопадливо називати його мером, хоча обраний дійсно мер був на місці, а посада головного адміністратора столиці інакше як на префекта не тягнула. Історики навіть, аби остудити пил підлабузників Омельченка, виступили в «Хрещатику», де популярно пояснили, хто є мер, а хто префект. Я ж тоді радив користуватись українськими назвами посад: голова Київради й голова адміністрації.

Хоча законність у згаданих подіях була на моєму боці, замовчується той факт, що до мене та до людей, які стали на мою підтримку, висувались несправедливі і принизливі звинувачення, тиражовані у ЗМІ, нам багато місяців не виплачували заробітну плату, перешкоджали у користуванні робочими приміщеннями, транспортом, зв’язком тощо. Промовчали автори й про те, що ця ситуація неодноразово розглядалась органами Ради Європи й дії міської виконавчої влади й депутатів-«більшовиків» ними були засуджені.

Отже, автори посібника вдалися до випуску інформаційної продукції про ці події не задля задоволення інформаційних потреб читачів на принципах об’єктивності, повноти й точності, як того вимагає ст. 5 Закону України «Про інформацію», а з метою створення негативного враження про мою діяльність на чолі міської влади. Наведені вище відомості викладені упереджено, а тому спотворюють справжні події.

Така неправдива інформація не робить честі авторам. Адже вони знали, що посібником будуть користуватися юні читачі, які через брак досвіду не зможуть дати належну оцінку викладеному.

Водночас, дорослі послужливі дядьки з числа керівників освітянської галузі столиці годують дітей віршиками про «видатного» Омельченка. З цією метою посприяли поповненню бібліотек шкіл і іншим «нетлінним твором». Інтернет-видання «Обком» (16 червня 2004 р.) під шапкою «Стихоложество. Поэт в столице больше, чем поэт, — он Мэра вдохновенный воспеватель!» повідомило: «В школьные библиотеки Киева поступил поэтический сборник, прославляющий мэра Александра Омельченко и других выдающихся деятелей украинской современности … Из всех экстазов, недоступных простым смертным, главными являются наслаждение властью и громкой грубой лестью. И в искусстве льстить начальству пределов не бывает … Но основное содержание сборника — не политические баталии. Основная тема — «любовь» к Киеву и восхищение теми, кто верховодит в городе (вперемежку с восторженными зарисовками легко узнаваемых объектов) … Вот какой литературой школьникам столицы «прививают любовь» — то ли к вокзалу, то ли к Кучме с мэром Омельченко». Журналіст ілюструє текст і прикладами пропонованих дітям для розучування «поетичних» форм на кшталт:

 

«В нашій незалежній Україні

у казковім Києві-Герої

Олександр Омельченко є нині —

Він оберігає всіх покой...

Оберіг — це його турбота

Про електро і про газ.

Щоб не в когось була «Тайота»,

А ще краща і у вас...

Це ж Омельченко про все —

Щастя й радість всім несе».

 

Великий кормчий Мао відпочиває.

Холуйство та «промивання мізків» із застуванням усіх методів зведено нині в ранг офіційної міської політики і набуває вже маразматичних, непристойних форм. Точно згідно із Козьмою Прутковим: порою «усердие превозмогает рассудок».

Також не вважав розумним і етичним витрачати державні гроші, техніку й інші ресурси підлеглих держадміністрації структур на звеличування окремих особистостей, ведучого програми зокрема. У місті досить проблем, що вимагають уваги міських бонз, у тому числі й у транспортній галузі, якою «опікувався» на той час Салій.

Терміново затвердитися, усвідомлюючи, що їхній час закінчується, зі своїм поглядом на новітню київську історію, і нав’язати її глядачам, — було, мабуть, головною задачею, що ставили перед собою автори цього циклу передач. Усе інше — антураж, димова завіса.

І. Салій ще за кілька років до того мав, точніше, декларував, бо тоді це було вигідніше, іншу точку зору на події у місті й державі, ставлення до мене. В моєму архіві зберігся документ, де красується, поруч із підписами представників політичних партій різного спектра (і правого, і лівого спрямування, і центру), автограф Івана Миколайовича.

 

Відозва

 

учасників мітингу громадськості Києва

на підтримку прийняття Верховною Радою

Закону «Про столицю України — місто-герой Київ»

 

м. Київ 22 березня 1998 року

 

Дорогі кияни!

 

Наше славне місто Київ із давніх-давен було знане в Європі як історичний центр культури, освіти й торгівлі. Матір’ю міст руських називали його в часи Київської Русі. Ще в ХV столітті Київ мав статус самоврядного міста. На жаль, сьогодні від його самоврядування залишилася лише пам’ятна колона Магдебурзького права.

У Києві — один із найнижчих рівнів життя серед усіх європейських столиць. У Києві більше вмирає людей, ніж народжується. У Києві найбільше жебраків і безпритульних дітей.

У Києві немає господаря. І саме через відсутність самоврядування влада обдирає наше місто — нас із вами, — як хоче: лише в 1998 році з міського в державний бюджет Київ повинен відрахувати 453 мільйони гривень — в 4,3 раза більше, ніж усі інші області-донори, разом узяті. І при цьому глава адміністрації Президента офіційно заявляє, що прирівнюється за своїм статусом до області. Така «рівність» — це знущання над Києвом і киянами, якого не знала історія міста.

Київ позбавляють не лише статусу столиці, але й елементарних передумов для розвитку виробництва, бо всі більш-менш вагомі замовлення в промисловості віддаються іншим містам, керівники яких зуміли відстояти інтереси своїх городян. Владі немає діла до армії безробітних киян. Вона не дбає про створення нових робочих місць. У Києва вилучають кошти, які так необхідні для соціальних потреб. У Києва відбирають і передають у загальнодержавну власність (фактично — в розпорядження верховної влади) палаци, будинки без будь-якого відшкодування в муніципальний бюджет.

І немає кому сказати рішуче «ні», бо голова міської держадміністрації просто не сміє заперечувати тому, хто його призначив на цю посаду. А законний голова Київради, незважаючи на судову вимогу, не допущений до виконання своїх функцій і навіть позбавлений права зайняти робоче місце в Київраді. Працівники Київради протягом восьми місяців не отримують зарплати.

У киян до останнього часу була надія, що, обравши міського голову, вони, нарешті, доб’ються реального самоврядування. Але влада робить усе, щоб заблокувати прямі вибори міського голови Києва. Президентське вето на Закон «Про столицю України — місто-герой Київ» — остання ланка в ланцюгу антидемократичних спроб позбавити киян можливості самим вирішувати свою долю.

Шановні кияни! Не дамо відібрати в нас вистраждане нами право на самоврядування, гарантоване Конституцією України! Відстоїмо демократичні прямі вибори міського голови Києва!

 

Потім, коли кон’юнктура змінилась, він у черговий раз продемонстрував свої неабиякі здібності до перевтілення.

Рівень же єлею в передачах, про які йде мова, був просто безмежним, доведеним до нудоти. «Слава Омельченку і його вірному соратникові Салію!» — такий захоплений вигук, за задумом авторів, мав зірватися з вуст вдячних глядачів. Складалося враження, що і Земля крутиться навколо своєї осі лише завдяки їхнім зусиллям. (Таке непристойне, із перебором навіть для звиклих до цього придворних писак, вихваляння Омельченка не допомогло Салію втримати посаду — в листопаді 2003 року, одразу після святкування свого 60-річчя, він був відправлений на пенсію, хоча, напевно, розраховував ще працювати не менше, ніж його шеф. Але, як відомо, зрадників і перебіжчиків ніколи не поважали — їх лише використовували. Так і вчинили із Салієм — у 1999 році наблизили, аби позбавитись конкурента на виборах, тримали біля ноги весь цей час, примушуючи не тільки вірно служити, але і вголос співати алілуя, всіляко цим принижуючи. А коли він виконав свою роль, у тому числі й у виданні останньої книги, його викинули, як зайвий предмет. Згодом саме у такий спосіб із ним обійшлися, спочатку, після серії замовних прес-конференцій, спрямованих ним проти свого колишнього патрона Омельченка, призначивши на вдячність першим заступником міністра транспорту, а дев’ять місяців потому, коли потреба в його послугах відпала, звільнили з цієї посади.)

Пам’ятаю, як щоразу, ведучи зі мною переговори щодо участі у своїй передачі, Салій, починав розмову зі слів: «Ну що, немає куди йти?», промовляючи їх, зловтішаючись, із неприхованою насолодою. Це був період одразу після виборів, коли я не міг улаштуватися на роботу.

А як Вам це «ноу-хау»: І. Салій, якого розпирало від самозамилування, сам бере у себе інтерв’ю, де вже і своє поводження під час сумнозвісного (згаданого в першій главі) страйку транспортників 1993 року видає як щось героїчне. Щось не пам’ятаю таких прикладів у журналістиці. Навіть Горбачов, пригадую, записуючи свої бесіди з діячами своєї епохи для одного з великих телепроектів, коли дійшла черга до нього, помінявся місцями з Геншером, що і повів із ним розмову. До речі, жартуючи, пропонував, — а давайте в Салія візьму інтерв’ю я, щоб уже зовсім було по справедливості. Не оцінили гумору.

Крім самовихваляння за рахунок зібраних із городян податків, у цих панів, як розумію, було ще й бажання поквитатися зі мною та насолодитися, так би мовити, своєю тимчасовою перевагою. Для цього і було потрібно витягнути мене на передачу.

Салій, якого я у свій час підтримав при призначенні в 1992 році представником Президента, наступного дня після мого приходу на цю ж посаду у квітні 1993 року, оголосив мені істинну війну і веде її дотепер. Не може, певно, заспокоїтися, що я виявився більш удачливим від нього: і вибори він мені з тріском у 1994 році програв, і результати роботи в моєї адміністрації виявилися набагато вагомішими. А Омельченко ніяк не може змиритися з тим, що він так і не зміг, незважаючи на титанічні зусилля, мене перебороти й зломити, примусити, як зробили уже всі інші, прийти на уклін. Не дочекаєтеся! У якій би складній ситуації не знаходився, але просити що-небудь у людей, яких просто зневажаю, ніколи не буду.

І насамкінець, мене абсолютно не влаштовував запропонований формат передачі. Чому в якості ведучого Салій? Правильнішим був би варіант незалежного журналіста, і тоді всі були б у рівних умовах. Так, принаймні, роблять у цивілізованих країнах під час теледебатів.

Та й підбір учасників викликав сумнів.

Скажіть, будь ласка, ну, яке відношення має до заявленої теми про керівників міста той же Мосіюк, заступник голови Київради, крім того, що він улюбленець Омельченка? Ну, виконував він якийсь час обов’язки замість Малишевського (за обставин, про які я писав у п’ятій главі). Та у нас таких виконувачів обов’язки за роки незалежності були десятки. Ми, глави районів, тоді навіть не помічали цієї опереткової персони. Він і не усвідомлював, мені здається, що ж таке це міське господарство. Влада його далі будинку Хрещатик-36 не поширювалася. Або Данькевич, обраний депутатами на початку 1993 року на неіснуючу тоді в Києві посаду голови міськвиконкому, і який протримався на ній три тижні, так ніким офіційно не визнаний. Зрештою, не тягне називатися мером і сам Салій, будучи рік просто призначеним зверху чиновником, що не мав навіть мінімальної підтримки й довіри з боку столичного депутатського корпусу (відповідні цифри називалися в першій главі), — у той час на це звання більше підходив голова міської ради В. Нестеренко. При всій моїй щирій повазі до В. Гусєва, В. Згурського, а вони дійсно багато зробили для міста, — справжніми господарями в Києві були не вони. Не таємниця, що реальними керівниками міста були перші секретарі міськкому партії, яким і належала влада. За логікою речей, якщо хотіли вести мову про всіх керівників столиці, на передачу треба було запросити і цих людей — Ю. Єльченка, К. Масика й А. Корнієнка, тим більше, що вони таке бажання виявляли, але їм було відмовлено. Якщо ж мова йшла тільки про мерів, то в дійсному розумінні даного слова, інститут мера в Києві існує лише з 1994 року, подобається це комусь чи ні. І це непорушний історичний факт.

Загалом, і з цієї сторони більше запитань, ніж відповідей. Хоча сказане частково дає відповідь на питання: чому ж так наполегливо затягували мене на цю передачу? Без першого всенародно обраного мера вона була б просто неповноцінною, і не мала би таких претензій на ґрунтовність і повноту.

Крім того, як мені відразу дали зрозуміти — прямого ефіру не буде. Я ж уже багато років віддаю перевагу саме цій формі теле- і радіо спілкування, пам’ятаючи свій деякий сумний досвід, коли сказане тобою — після редакторських ножиців — на екрані перетворюється в щось протилежне. Тому, якщо навіть траплялися записи, завжди проводив їх або в режимі фіксованого часу, або з чітко обговореними параметрами, що саме в будь-якому випадку повинне залишитися в кадрі чи ефірі.

Мені надійшла по власних каналах інформація, що на передачу зі мною уже заготовлені спеціальні матеріали, що будуть вставлятися в монтований матеріал. Їм потрібно було тільки отримати мене в кадр, а потім викинути все сказане мною і шляхом монтажу подати мене в непривабливому ракурсі. Мені приділялася роль статиста в цьому спектаклі, такого собі хлопчика для биття. Я ніколи не грав кимось написану для мене роль. Не став цього робити й цього разу. Салій не міг приховати роздратування, буквально стікав жовчю на екрані, реагуючи так на те, що я, розгадавши їхній задум, зірвав їхні плани і не дозволив йому виконати завдання по моїй дискредитації.

Виходячи з усього вищесказаного, я відмовився від участі в даній програмі. Остаточно справдився у цій думці після чергової розмови із Салієм. Він мені буквально не давав спокою, телефонуючи мало не щодня. Спочатку десь із півгодини скаржився на свою долю, як його утискають у міській адміністрації, працюють проти нього на довиборах до міської ради. Потім агітував за участь у передачі. Я відмовлявся. Назавтра все повторювалося. Одного разу, після трансляції серії про покійного В. Нестеренка, я його запитав: «При чому тут Яловий? (який у дні путчу 19 серпня 1991 року — про це воліють, аби ніхто не згадував, — будучи виконувачем обов’язків голови міськвиконкому, проводив селекторну нараду з керівниками районів та міських управлінь і служб, давав певні настанови — Авт.) Він із Василем Павловичем не працював і ніколи не був до нього близький. Згадай, хто був на похоронах. Крім мене й тебе, більше з керівників міста — нікого. Не було і колишніх колег по депутатському корпусу. Міська адміністрація не допомогла сім’ї. Усі витрати по похованню взяв на себе В. Бабич. Місце на Байковому кладовищі виділили недалеко від крематорію. Де ж вони були тоді? Про що розповідає Яловий?» — «Ти правий, — відповів Салій. — Але, розумієш, це ж моє начальство». Мені нічого не залишалося, як сказати: «Ну тоді все ясно, ця передача не для мене».

Так само я пояснював свою позицію і представникові Салія Миколі Черненку, який, за його дорученням, вів зі мною переговори щодо написання матеріалу для книги. Тому те, що вони потім написали, пояснюючи мою неучасть у їх задумі, що я нібито «не в змозі ще оцінити власну діяльність у період свого керування містом», є нічим іншим, як вигадкою й намаганням зберегти гарне обличчя при поганій грі.

Є декілька типів співрозмовників. З одними говориться легко, і у більшості випадків бесіда залишає приємні спогади, а нерідко і збагачує тебе новою інформацією. Є такі люди, які вже однією присутністю у кімнаті вносять нервозність, навіть не вимовивши ані слова. Я їх називаю енергетичними вампірами. А після розмови з ними просто нестерпно болить голова. До таких, ще і з очима, що постійно бігають у різні боки, відноситься Омельченко. З ним, в мою бутність мером, всі мої заступники відмовлялися працювати в одних комісіях, просили не розписувати на них спільно документи. Салій же, зі своєю манірністю, постійними «ужимочками и ухмылочками», характерними жестами, нещирим, важким виразом обличчя, — належить до ще однієї категорії: таких собі удаваних простачків, хто «себе на уме». Після спілкування залишається відчуття, що ти тримав у руках в’юна й одразу хочеться їх помити.

Омельченко, за словами самого Салія, постійно цікавився тим, чи буду я зніматися для цієї передачі. Довідавшись про мою відмову, також не прийшов. Щоправда, із цього приводу Іван Миколайович змовчав, більш того, виступив дублером, у відношенні мене ж вибухнув хіба що не прокльонами.

Нікого я не уповноважував і виступати замість себе. Більш того, просив не робити про мене взагалі передачі, заощадити кошти, проте вона вийшла — без моєї участі. Автор досхочу потішив своє самолюбство і власні комплекси. Залишу без коментарів окремі некоректні висловлення на мою адресу, нехай це буде на совісті тих, хто їх собі дозволив. Скажу про інше. Крім того, що ці добродії переступили прийняті морально-етичні норми, вони допустили ще й юридичні порушення, зокрема заборону Конституційного суду на поширення деякої інформації щодо певної особи, без її на те згоди.

Відносно книги. Коли я побачив передачу по телебаченню, вирішив дати матеріал для неї, де показати реальну картину подій, що відбувалися, аби кияни могли все ж таки пізнати дійсне обличчя міських стернових. Поставив лише умову: мені повинні бути дані письмові гарантії, що все написане мною буде надруковане без скорочень і вилучень. Пообіцяли, правда, увесь час дзвонили й натякали, — поменше би персональної критики Омельченка, а краще, якщо її зовсім не буде. Після того як матеріал, десь сторінок на двадцять п’ять, був готовий, гарантій не підтвердили. Довідавшись із моїх слів, що текст досить критичний, а усі діючі особи в ньому подані без прикрас, контакти зі мною обірвали. Книга була надрукована без мого інтерв’ю. Побоялися. І на презентацію в мерії, зрозуміло, ніхто не запросив.

Така історія. Ця ситуація стала поштовхом для написання книги, яку ви зараз читаєте, а ненадруковані ними матеріали лягли в її основу.

Потім в одній з наступних передач, розуміючи, мабуть, підлість свого вчинку, Салій намагався виправдатися, — мовляв, ми не виявляємо упередженості стосовно Косаківського, а лише маємо свій погляд. Ніхто не віднімає в Салія права власного бачення нашої загальної історії й окремих особистостей, але, погодьтеся, робити це треба з дотриманням хоча б елементарного такту, в межах рамок пристойності, що личать цьому випадкові, не говорячи вже хоча б про видимість поваги до людей, що проти бажання Салія, але з волі сотень тисяч киян, знаходилися у керма столиці. Але, напевно, якщо з молоком матері не всмоктав, що таке добре, а що таке погано, то отут уже навряд чи чимось допоможеш.

До деякої міри він сам дав оцінку своїй книзі в ході інтернет-конференції 8 жовтня 2004 року (http://www.conference.osp-ua.info): «Я ще маю наміри дещо переосмислити останні три глави цієї книги, і, можливо, видати окремим виданням. Це глави, присвячені періоду керівництва містом Салієм, Косаківським та Омельченком. Бо коли я писав цю книгу, то працював заступником в Олександра Олександровича, і хоч я намагався бути об’єктивним, але все ж таки...»

В жовтні 2003 року в газеті «Уикенд» за підписом Олександра Пелозо був розміщений критичний відгук на згадану вище книгу «Не тот без Салия Киев, и Днепр-речка не та», в якому йдеться, що після її прочитання «…может сложиться мнение, что вся новейшая история Киева делится на два периода — «до Салия» (подготовительный) и «после Салия» (закрепляющий успехи Ивана Николаевича)». І далі: «Обостренный интерес Ивана Николаевича к теме взаимоотношений по линии «предшественник — преемник» становится понятен по мере прочтения книги. Бывший представитель Президента Украины в Киеве смертельно обижен на пришедшего ему на смену Леонида Косаковского, с которым, по личному признанию Ивана Николаевича, «так и не смог добиться по тем или иным причинам установления нормальных отношений»… На отношении Салия к Косаковскому следует остановиться особо. Поскольку Леонид Григорьевич отказался давать интервью Ивану Николаевичу, последний обсудил персону своего преемника (Косаковский руководил Киевом в 1993–1997 годах) с одним из его бывших заместителей — Владленом Ковтуном: «Давайте, Владлен Кузьмич, посмотрим правде в глаза. Леонид Григорьевич как городской руководитель имел возможность еженедельно в наилучшее субботнее время обращаться к киевлянам на популярном тогда телеканале «ТЕТ» по поводу городских проблем, которые он вроде бы (?! — Авт.) успешно решает. К тому же к его услугам была бесплатная еженедельная газета «РІО», которая миллионным тиражом вбрасывалась в почтовые ящики. А еще была официальная городская газета «Крещатик». Ответ собеседника: «Хочу подчеркнуть, что это была честная победа. В том понимании, что тогда не было фальсификаций на избирательных комиссиях или где-то еще», — автора явно не удовлетворяет, и Салий продолжает атаковать…»

Кореспондент звертає увагу і на таку обставину: «Иван Николаевич уверяет читателя, что «ради большей объективности освещаемых событий... очень часто пытался абстрагироваться от них». Желание, на мой взгляд, к сожалению, почти нереализованное, поскольку на передний план выступало совсем другое — каждый герой книги обязательно вспоминает об авторе. Если же он об этом и не помышлял, то Иван Николаевич задавал наводящий вопрос, как, например, в беседе с председателем Киевского горисполкома в 1968–1979 годах Владимиром Гусевым.

«После того, как Вас устранили с должности, спустя сколько лет пришлось побывать в своем бывшем кабинете в горсовете? Когда Вас туда пригласили? Какими были Ваши чувства, эмоции?»

Владимир Алексеевич был вынужден реагировать на «подсказку»: «Первый раз я пришел в свой бывший кабинет, когда главой Киевгоргосадминистрации был Салий Иван Николаевич. Вы пригласили меня... Вот это был первый и последний раз». Фамилия главного героя прозвучала, и разговор снова вернулся к событиям 30–40-летней давности.

Такой прием, действительно «оригинальный по форме и технологии», автор использует и далее».

І справа не лише в тім, що у такий спосіб подається читачеві неправдива інформація: той же Володимир Олексійович Гусєв неодноразово бував як за моїми запрошеннями, так і за власною ініціативою, у мене в кабінеті на Хрещатику-36, на засіданнях міськвиконкому, на урочистих заходах, в якості й екс-голови міськвиконкому, і консультанта голови одного із провідних на той момент комерційних банків, представляючи в органах міської влади його інтереси, а в тому, і це найголовніше, що це чинилося з боку Салія абсолютно цілеспрямовано, аби створити у тих, хто візьме у руки цей опус, відповідну — позитивну — думку про себе і кинути тінь на свого наступника. Чого варті й підбір документів певного спрямування, фотографій у розділі про мене, і негативні, злобливі коментарі, яких «удостоївся» тільки я.

Останнім часом спостерігається дивна тенденція: до мого паплюження підпрягають людей, які, працюючи у мене, якраз і відповідали за ті напрямки роботи, що тепер — на замовлення міськадміністрації, чи під її тиском, — самі і гудять. Досягли, що й казати, найнижчого ступеня падіння.

Згадуєш процеси кінця 30-х ХХ століття: родичів примушували свідчити проти своїх рідних і близьких, колег — супроти колишніх товаришів по службі, друзів — доносити на недавніх побратимів, а збори за місцем проживання та праці таврували ганьбою тих, кого ще вчора підносили до небес; спеціальні уповноважені головного замовника наглядали за цими добре режисованими спектаклями, звіряючи правильність проголошених промов із заздалегідь врученими текстами. Відступників від «генеральної лінії» карали, а «правильну» поведінку всіляко заохочували: нагородами, просуванням у посаді, прощенням власних гріхів, різними подачками. Нещодавно перечитував «Московську сагу». Весь жах моральної деградації суспільства і його «кращих» представників у ті роки надзвичайно талановито й потужно показав В. Аксьонов.

Книга Салія, в цьому сенсі, викликає сильні асоціації «де жа вю». Нерідко подумки задаюся питанням: де ж та межа пристосуванства, і чи існує вона у сучасному світі взагалі? Чи моральні принципи остаточно підмінило поняття власної вигоди? Мені, що ще з дитинства сприйняв і сповідував мушкетерські принципи: «Один за всіх і всі за одного» і «Ми дружбі завжди вірні до кінця» із цим було найважче змиритися. Як кияни, проявивши байдужість, не кинулися захищати обраного ними мера, що постраждав через захист їхніх інтересів, так і удавані друзі й соратники в критичний момент не допомогли. В добру годину всі друзі й побратими.

«Друзі обманюють друзів, банкіри — клієнтів, політики — виборців. Загалом — час загального обману», — якось почув фразу у одному з останніх серіалів, що найточніше відбиває загальну атмосферу у сучасному суспільстві. Я особисто не маю сумнівів, що кожна людина за будь-яких обставин має зберігати обличчя, втрата його — це особистий крах, який не може бути виправданий нічим — турботою про безпеку сім’ї, необхідністю зберегти роботу чи іншими причинами. Недарма кажуть — бійтесь тих, хто посміхається й лестить. Першими вони і продають. Зрадники у всі часи намагалися виправдатися, але залишалися зрадниками. Достоєвський колись записав у своєму щоденнику, що головне сучасне лихо — у можливості не вважати себе мерзотником, вчиняючи явну й безперечну мерзенність. Що й казати, перемагають герої кон’юнктурної хвилі, майстри бігу на короткі дистанції. Пригадуються пушкінські рядки:

 

Враги его, друзья его

(Что, может быть, одно и то же)...

Врагов имеет в мире всяк,

Но от друзей спаси нас, боже!

 

Дехто з мого оточення або переметнувся, або відійшов убік до прояснення ситуації, віддали перевагу страусиній позиції: засунути голову в пісок і в такий спосіб перечекати смуту. Дуже прикрою виявилася поява в нашому середовищі «подвійних агентів» і відвертих зрадників. Болючіше за все було усвідомлювати пряме відступництво з боку деяких тих, хто був поруч. Але — то вже все у минулому. Суддею нікому бути не хочу і не маю права. Суд буде один для всіх — Вищий. Єдине, пригадую слова А. Собчака з його книги, що В. Путин — його колишній перший заступник — у всій історії з ним виявив себе як високопорядна людина, не тільки не зрадив, як багато інших, але і виступив відкрито на його захист. Тоді це було ризиковано, але даний факт відзначили всі, навіть Б. Єльцин у своїх спогадах. Ну, що ж, тому він тепер Президент Росії, не всім дана сміливість діяти подібним чином. У нас більшою доблестю вважається підлещування.

На різних сторінках книги Салія дізнаєшся, як соратники нинішнього градоначальника безпідставно критикують мене і мою адміністрацію за стан справ у будівництві, хоча за цей напрямок роботи він же, Омельченко, будучи моїм заступником, ніс відповідальність; колишній перший заступник говорить про якісь невиконані мною програми, що якраз належало до його компетенції; інший заступник розмірковує й дає негативну оцінку окремим моїм розпорядженням, які сам же візував і подавав на підпис. Примітно, що жодного разу і ніде в ті дні вони про такі свої думки офіційно не заявляли. Навпаки, якщо підняти пресу, всіляко висловлювались на мою підтримку, спростовуючи те, на чому сьогодні акцентують увагу. Дивовижна мімікрія, чи не так? Але все ж мусить мати свої межі. «Не судіть людину по її друзях; не забудьте, що в Іуди друзі були бездоганні», — спадають на думку у цьому зв’язку слова Е. Хемінгуея. Так вони відпрацьовують свої 30 срібників.

Усе-таки не можна ж так топтатися по своєму власному минулому, зраджуючи навіть не мене, а себе самого й своїх колишніх колег.

В кінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття ми з Іваном Миколайовичем були колегами — спочатку першими секретарями райкомів, а потім головами районних рад. Нормально спілкувались і на офіційних заходах, і в неформальній обстановці, обмінювались інформацією, ділились досвідом, радилися. Салій був людиною своєрідною, любив зовнішні ефекти. Ми, його колеги, до цього ставилися спокійно — кожний має право на свій власний стиль. Не звертав і я уваги на різні дрібниці. Приміром, акцентування уваги на своїй особі при відкритті музею М. Булгакова, що був розташований на Подолі, але фінансувався нами з бюджету Печерського району через музей історії Києва як його філіал. В цьому був весь Салій.

Коли стало питання — після президентських виборів 1 грудня 1991 року та ухвалення відповідного закону — про призначення представника Президента у Києві, я як староста у нашій неформальній спілці голів районів міста, підписав у березні 1992 року звернення до Кравчука про підтримку кандидатури Салія. Подейкують, що воно відіграло вирішальну роль при прийнятті рішення. Хай там як, але в день призначення, із самого ранку, Іван Миколайович наніс перший візит на Печерськ, де в моєму кабінеті якраз зібрались всі керівники районів для обговорення поточних справ. Приїхав він із своїм наступником — Г. Романюком. Обговорили деякі кадрові справи, першочергові кроки. А наступного дня запросив разом з А. Мокроусовим, який організував його підтримку з боку нардепів, до себе в кабінет на Хрещатик-36 і запропонував піти до нього заступниками. Ми з Анатолієм Олексійовичем відмовились.

1 квітня 1992 року нас призначили представниками Президента у районах. Процедура була такою. Запросили всіх на Банкову, в колишній зал засідань секретаріату ЦК. Салій представляв кожного претендента, давав характеристику, питань ні до кого не було. Щодо мене, то Іван Миколайович пожартував, — не хоче, мовляв, спускатись з Печерських пагорбів на Хрещатик. Леонід Макарович відреагував у такому ж дусі. Тут же підписав один на всіх указ, і ми приступили до роботи.

Конфліктів особливих майже не було, хоча спроби підім’яти райони під себе почалися одразу. У двох випадках я письмово звертався з протестами і відстоював наші позиції: коли квартуправління намагалось перебрати собі розподіл житла поточного звільнення, а райони тільки завдяки йому і трималися, надаючи його черговикам; і коли Салій намагався своїми рішеннями надати в оренду нежитлові приміщення, віднесені до власності районів.

Я вже розповів, як відбулось моє призначення після Салія. Я його не підсиджував. А у мене Омельченко був «кротом», потихеньку копав під свого керівника. Попри це, із незрозумілих для мене причин Іван Миколайович із першого дня моєї роботи став до мене в опозицію. Я надав йому зал кінотеатру «Жовтень» для презентації книги, а його об’єднанню «Вибір» — новий офіс. Мені ж навіть не надали визначеного законом приміщення для депутатської діяльності, про що мовилося вище. А коли я хотів в одній з бібліотек представити свою книгу, приміщення в цей день оголосили аварійним і зустріч зірвали. А потім вилучали примірники книги з інших бібліотек. Очолювану ж мною Лігу історичних міст викинули на вулицю. Так що Салію на мене не було за що ображатись. Але сам він не упускав жодного випадку, аби не напасти на мене. Утіха така.

От і в інтерв’ю «Бульвару» № 23 у вересні 2003 р. вічний бунтар (? — навіть не взяли у лапки. — Авт.), як назвали його в газеті, Салій видав цілий ряд «пасажів», в тому числі стосовно мене. Не можу їх не прокоментувати.

По-перше, не зовсім відповідають дійсності і є значним перебільшенням твердження про головну підставу звільнення Салія — нібито через непередачу МЗС будинку по вулиці Михайлівській, 1. Адже під час мого призначення, в ході бесіди Л. Кравчук таких завдань не ставив, а на моє питання махнув рукою і сказав: «Вирішуй, як вважаєш за потрібне».

Будинок колишнього міськкому партії я не любив — в нього була якась недобра аура, і, крім того, він був незручний для роботи. Я це знав, бо працював у ньому з 1985 по 1988 роки. На стороні, яка виходила вікнами на Дніпро, взимку, як вікна не заклеювали, було дуже холодно, люди сиділи в пальто, постійно застуджувалися й хворіли. Я вирішив одразу вселятись у будинок на Хрещатику, туди і відвідувачам було легше діставатись. І взагалі, переїзд адміністрації Салія на Михайлівську площу був помилкою, незрозумілим капризом. Крім незручностей і дезорганізації, він нічого не приніс. На День Києва в травні 1993 року ми вже повністю перемістились на Хрещатик. Ніхто нас, між іншим, не підганяв і в подальшому, і два поверхи (5-й і 6-й) на Михайлівській, 1 ми звільнили лише через два роки — в кінці 1995-го.

На реальні причини звільнення Салія трохи відкрив вічі «Київський вісник», в якому у вже цитованому мною на початку глави матеріалові зазначалось: «Сергій Головатий, ще в ранзі міністра юстиції України, недвозначно висловився про результати розслідування та оприлюднення фактів зловживання конкретними керівниками: «Так було з Представником президента України в Києві Салієм, який лише одним розчерком пера «подарував» фірмі «Україна Моторс» 1,5 мільйона доларів США з міського бюджету. Ми добилися звільнення І. Салія з посади і порушення кримінальної справи».

Це було ще до мого призначення на посаду, тому твердження Івана Миколайовича про мою причетність до її порушення не відповідають дійсності, оскільки справжні ініціатори про це відкрито заявили. Та й сам Салій в інтерв’ю Г. Сікорському 4 листопада 1997 року, опублікованому у «Киевских ведомостях» у великому матеріалі про справу «Україна Моторс», сам визнав, що це та історія, «из-за которой меня уже однажды отстраняли от должности».

Газета нагадала суть справи. «Ровно пять лет назад тогдашний президентский представитель в Киеве Иван Салий предписал столичному комитету экономики выделить полтора миллиона долларов фирме «Украина Моторс». На пять месяцев под пять процентов. Но вышла осечка: деньги в городскую казну не вернулись ни через пять месяцев, ни спустя пять лет. Фирма по решению арбитражного суда была объявлена банкротом, а городская прокуратура завела дело, которое ныне состоит из многих запылившихся томов. Бывший президент фирмы г-н Гражданкин Владимир Николаевич — даже, как потом выяснилось, не гражданин Украины — загадочно исчез. Причем во время одного из допросов в прокуратуре попросился, понимаете, в туалет, откуда до сих пор не вернулся. По просьбе Украины Москва на Гражданкина объявила федеральный розыск».

Щоправда, шукали якось дивно — ніяк не могли (чи не хотіли?) знайти. Коли мене звільнили з посади, ввімкнув телевізор і побачив цього Гражданкіна — у програмі новин по УТ-1 (!) о 21.00. Він там розповідав, як при Косаківському було погано з інвестиціями, показував якісь малюнки того, що він тепер буцімто будуватиме. Людина, яка знаходиться в міжнародному розшуку, обікравши міську казну, спокійно красується на першому загальнонаціональному каналі телебачення, а його і дотепер нібито шукають. Певне, вкрадені ним гроші потрапили в потрібні кишені. А головні фігуранти цієї справи зараз знову працюють на керівних посадах в адміністрації. Країна чудес, що і казати.

Подібні версії мають право на життя. Але, спираючись на презумпцію невинуватості, не буду, на відміну від своїх опонентів, видавати їх як доведений факт. Так це було чи не так — стверджувати не беруся. Залишимо це професіоналам. Водночас не існує диму без вогню. Мої джерела інформації свідчили, що такі розмови не безпідставні. В одній з попередніх глав я розкрив систему постачання відомостей для чиновників такого рангу. Окрім цього, чимало цікавого для роздумів давали і так звані неформальні контакти з іншими керівниками.

Особистою ціною високої посади мера столиці для мене була повна втрата приватного життя. Я потрапив до неї у полон. Сім’я мене практично не бачила. Усі сили й час із ранку до пізнього вечора забирала робота (утрачене здоров’я по крихтах збираю зараз). Здавалося б, щойно зайшов рано вранці до кабінету, а подивився у вікно — там уже пізній вечір. За справами не було можливості підняти голову вгору. Правий був І. Тургенєв: «Время (дело известное) летит иногда птицей, иногда червяком; но человеку бывает особенно хорошо тогда, когда он даже не замечает — скоро ли, тихо ли оно проходит». На все інше, в тому числі і на зустрічі «без краваток», не було ні можливостей, ні бажання.

Не любив я ці застілля, де не було щирості, а тости проголошувалися не за людину, а на честь стільця, на якому вона сиділа. Не хотілося марнувати на них час, коли його катастрофічно не вистачало, щоб розв’язувати вузли міських проблем. Уникав їх усіляко, що багатьом не подобалося: бач який, не хоче з нами чарки випити. Іноді це загрожувало стати і вироком. Але потім на мене махнули рукою і якось звикли до такої моєї поведінки, перестали ображатися.

Правда, постійно доводилося брати участь у різних офіційних заходах, складовою частиною яких були кава чи чай у кімнатах президії у перервах або фуршети по закінченню. Від них не можна було відвертітися, особливо, якщо були присутніми вищі посадовці держави. Були ще й офіційні прийоми на честь іноземних гостей та й ми від імені міста проводили їх декілька разів на рік із нагоди урочистих подій.

Розчарую любителів різних там хронік так званого «світського життя» — це й не життя як таке, нічого для душі й розуму воно не дає: порожні розмови ні про що, фальшиві посмішки і т. ін. Ставився до світських раутів байдуже, а якщо говорити відверто — у глибині душі їх терпіти не міг. Для мене вони були лише частиною роботи, певним ритуалом і нічим більше.

Але поступово склалося певне коло людей, із якими я контактував не лише з вимог протоколу чи етикету, а й із задоволенням. Це — секретар адміністрації Президента Микола Хоменко, міністр оборони Віталій Радецький, міністр внутрішніх справ Андрій Василишин, голова Служби безпеки України Євген Марчук та глава Держкомкордону Валерій Губенко, міністр закордонних справ Анатолій Зленко, мій колега в Київській області Іван Капштик та ін. Це було необтяжливе спілкування, ніхто нікого не примушував пити до дна, ніколи не переходили межу і знали свою норму. Кравчук, якщо був десь присутній, на початку піднімав дві — максимум три чарки й від’їжджав, мовлячи: «Ви вже далі без мене, хлопці». Збиралися лише на професійні чи державні свята, іноді з приводу ювілею, як, наприклад, уже після зміни Президента, у В. Шмарова. Поєднували необхідне з приємним, наскільки дозволяли обставини. Це було певною віддушиною для нас, завалених справами по горло.

Наприклад, на день СБУ виїздили в Кончу-Заспу на їхню базу відпочинку, де у Марчука в номері й накривали вечерю. Іноді були присутні І. Плющ і Є. Звягільський, генеральний прокурор — їх за період моєї роботи змінилося декілька. Вели стіл, зазвичай, підструнчуючи один одного, А. Василишин і В. Радецький, які були щедро наділені почуттям гумору. Коли бував Плющ, рівних йому у цій справі не існувало. Немає нічого спільного між Іваном Степановичем — офіційною особою, і в особистому спілкуванні. На загал — не дуже вишукана мова, із широко відомими афоризмами, що стали зватися «плющизмами», а за столом — великий знавець різних байок, історій, абсолютно невимушена людина, яка з непроникним обличчям може весь вечір тримати увагу і говорити такі речі, що всі від сміху ну просто вже лежать під столом. Часто Марчук брав у руки баян, а Капштик любив поспівати. Усе це обірвалося, як тільки главою адміністрації Президента став Табачник. Почало діяти правило: більше трьох не збиратися. Йому — найвизначнішому інтриганові — скрізь привиджувалися змови.

Я на таких застіллях більше слухав, використовуючи надану можливість просто переключитися, підтримуючи розмову із сусідами на рівні, необхідному для подібних випадків. З уривків фраз, із сказаного, а іноді несказаного з того чи іншого приводу, — а табу на жодну тему не було — ніхто ні на кого не «стукав», — складалося певне уявлення про деякі процеси в державі, що, безумовно, часто ставало в нагоді. Мав можливість я почути деяку інформацію і з питань, порушених у цій главі.

Тому думаю, що приміщення МЗС стало лише одним із формальних приводів звільнення Салія з посади. «Но там, наверное, другие соображения еще были. Думаю, это был только повод для увольнения», — визнає і сам Іван Миколайович в розлогому інтерв’ю тижневику «Бульвар» № 18 (436) за травень 2004 року.

Дивним виглядає твердження Салія, нібито я в 1994 році не погодився зустрітись із ним на ТБ чи провести з ним спільну прес-конференцію. На тогорічних виборах Іван Миколайович, мабуть, забув, що не вийшов у другий тур, коли мали пройти теледебати, — вони і відбулися у мене з Черняком, про що я вже згадував. В першому турі їх не планували. Щось я не пригадую, щоб були якісь дебати у Салія з Черняком або між іншими претендентами. Якби вони намічалися, обов’язково взяв би участь. Івану Миколайовичу краще було б згадати в тому інтерв’ю поведінку свого на той час шефа Омельченка в ході виборів 1999 року, коли він не з’явився в телестудію, де відбувалися виступи кандидатів на посаду мера, в порядку, визначеному виборчою комісією, а потім уникнув теледебатів із Г. Суркісом на телеканалі «Інтер». Не бачив, щоб він із кимсь дебатував і під час мерської виборчої кампанії 2002 року. Я ж у 1994-му не побоявся вийти в ефір із Черняком, на його запрошення, на незалежному телеканалі. А із Салієм в 1998 році під час виборів ми мали декілька спільних диспутів, зустрічей з журналістами, навіть на одному мітингу виступали.

«Відповідність» же поведінки самого Івана Миколайовича декларованим ним для інших вимогам засвідчив сюжет на каналі «1+1» в ТСН за 26 березня 2002 року, безпосередньо напередодні парламентських виборів, де розповідалося, що у 222 виборчому окрузі м. Києва «… бунтують кандидати у народні депутати. Представники різних політичних партій вирішили об’єднатися й виступити разом проти одного кандидата, бо, на їхню думку, він використовує адміністративний ресурс. Цей претендент — Іван Салій, соратник по політичній боротьбі мера Києва Омельченка … Він іде на вибори від блоку «Єдність», його портрети висять скрізь у вітринах магазинів чи інших видних місцях. Конкуренти твердять, їхніх агіток виборці бачити не можуть. Кандидати від трьох різних компартій, Яблука, Нової генерації, Селянської і Соцпартій та самовисуванці чи не вперше за ці вибори об’єднались, щоб захистити свої права … Основною, на думку кандидатів, є надмірна агітація за пана Салія та блок «Єдність» у всіх громадських закладах і держустановах району … Плакати інших кандидатів, як кажуть вони самі, одразу ж зривають … В одному з магазинів, який знімала група ТСН, нам поза камерою відповіли, що агітки за кандидатів Єдності наказово просили вивішувати».

Така ж ситуація була й у мене в окрузі, і в усіх інших на території міста, де йшли кандидати від «Єдності». Як пожартував один із лідерів НДП, в Києві до лав цієї партії хіба що тварин у зоопарку ще не записали, а всіх інших мешканців столиці примушували вступати списками цілих установ і організацій. На підконтрольні адміністрації телеканали і в газети нікого з протилежною думкою не пускали на поріг. Але про це Салій не мовить ані слова, зате скільки «праведного» гніву було в його та інших вождів «Єдності» виступах із приводу таких само дій по відношенню вже до їхньої партії у регіонах. Тут ми уже чули і про адмінресурс, і про нерівність прав претендентів, і багато інших, загалом правильних, але нещирих слів, що так характерно для них.

Можна зрозуміти намагання Івана Миколайовича знайти виправдання для себе свого програшу мені на виборах мера десять років тому, що, за його ж визнанням у згадуваному інтерв’ю «Бульвару», стало для нього крахом надій, найкритичнішим періодом життя, хоч — ділиться в останній книзі — «душею сподівався, що люди мене підтримають». Не так сталося, як гадалося. То до чого тут вигадувати, що завадило цьому? Не один же виступ по телебаченню (вірніше, його відсутність), якщо навіть пристати на цю позицію, вирішив долю виборів.

Адже ім’я Салія було на слуху, образ гнаного владою активно експлуатувався, «результати» роботи були всім відомі, плакатами «Я повертаюсь» були обклеєні усі стовпи у місті, телебачення, особливо національне та приватне, більше показувало його та Черняка, ніж мене. Штаб Володимира Кириловича, між іншим, розміщався у кінотеатрі «Дружба», який мав статус комунального підприємства, і літери з його назвою, величезні за розміром, підносилися над Хрещатиком. Дехто з моїх підлеглих вносив пропозиції їх демонтувати, бо на те не було потрібних дозволів, але я заборонив це робити. Ви сьогодні уявляєте подібне у Києві? Згадайте останні вибори і «рівність» кандидатів на них.

Так що у 1994 році мої опоненти мали навіть кращі можливості для агітації, ніж я, і не теледебати на той момент щось вирішували. Не гарні слова, а реальні справи стали справжнім критерієм. І в цьому перевага виявилася на моєму боці — так оцінили нас кияни.

На простаків розрахована і заява Салія, що я заморозив усі об’єкти, розпочаті при ньому. Не було просто чого зупиняти, якби і захотів, бо нічого не будувалось (я наводив дані про те, в якому стані ми прийняли місто). Навпаки, Салій роками говорив і говорив про відродження церкви Богородиці Пирогощі, але на тому і закінчилось ще за СРСР. А я в 1995 році підписав рішення міськвиконкому, і в 1997 році вона вже була урочисто відкрита. Коли в 1994 році до мене прийшов Г. Суркіс і почав просити за Івана Миколайовича, щоб я дав йому роботу, я запропонував створити спеціальну структуру по забудові Подолу і запропонував йому її очолити. Відмовився… Якби дійсно вболівав за долю окремих будов, то, напевно, мав би погодитись. Що ж до того, що зараз діється в Гончарах-Кожум’яках, то вважаю це просто злочином, це комерційне будівництво житла для себе і на продаж сучасними товстосумами в зоні, що охороняється законом. Нищиться ще одна історична місцевість у Києві, що за нинішньої влади стало звичним явищем.

«Та якщо раніше він випинав тільки власні груди і гучно калатав туди «революційним кулаком», нав’язливо доводячи свою «богообранність», то згодом, видно з відчаю від байдужості до нього, впав у розвінчувальний раж до інших», — йдеться про Салія в тому ж «Київському віснику». Основні свої напади він спрямовує проти мене. «Та особливо руйнівним був період Леоніда Косаківського», — заявляє він на своєму інтернет-сайті, даючи свої оцінки мерам міста.

Яким після саліївського керування дісталось мені місто — читачі вже могли прочитати в цій книзі. Хто сумнівається, може переглянути підшивки газет одразу після звільнення Салія, зокрема «Хрещатика», і почитати, які оцінки, наприклад, мій постійний опонент у Київраді, депутат О. Сергієнко та інші дають його діяльності.

Стосунки Салія з депутатським корпусом можуть бути предметом окремого дослідження. Повне взаємне неприйняття — так стисло можна їх охарактеризувати. Президент України Л. Кравчук навіть примушений був 2 грудня 1992 року підписати розпорядження № 193/92-рп «Про створення комісії для вивчення причин конфліктної ситуації між Київською міською Радою народних депутатів і Київською міською державною адміністрацією». Не личить Івану Миколайовичу повчати мене, як потрібно було будувати взаємодію з депутатами, — з огляду на власний крах і повну неспроможність самому її вибудувати. З тим же складом депутатів Київради після нього я співпрацював цілком нормально, а з наступним — усе робив, аби ці відносини були також цивілізованими. І не лише наша провина у тому, що нам не дали нормально працювати… У порівнянні зі мною, Салій мав ну просто тепличні умови для роботи.

Але ж повернімося знову до матеріалу у «Київському віснику»: «Згадаймо Івана Салія при владі в столиці — ще доти, як його з тріском зняли. Кияни досі потерпають від його бездумного «визволення» центру міста. Саме п. Салій зруйнував давню й роками випробувану схему транспортного від- та доцентрового сполучення. Тролейбуси № 5, 8, 9, 10, 11, 12, 13 — уявляєте, аж сім! — ходили мало не щодень новими маршрутами! Не встигали перевішувати й переписувати таблички на зупинках, чим створювали безліч незручностей і додаткових затрат часу для киян і гостей столиці. Уже тоді пан Іван не зміг утримувати транспорт в належному стані й почав маніпулювати і відіграватися за наш рахунок. Наслідки досі даються взнаки… І ще факт. Не в брову, як кажуть, а в око. Журналіст Євген Хорунжий у матеріалі про трасти докладніше згадує «хрещеного батька» фірми «Меркурій» Семена Юфу, який з нашими кровними грошима, коли вже нагріб їх удосталь, опинився за кордоном. Далі цитую з газети «Шулявка»: Є. Хорунжий «пригадав березневу (1994 р.) презентацію у столичному кінотеатрі «Жовтень» книги колишнього міського градоначальника Івана Салія «Я повертаюсь» (як журналіст я був присутній на цьому заході). Більш за всіх наспівав дифірамбів Іванові Салію не композитор-виконавець Володимир Бистряков, а саме Семен Юфа. Вже пізніше, — пише далі Євген Хорунжий, — я зрозумів, що міцний мур, побудований спритними ділками і владоможцями, легка артилерія не проб’є. Воістину: скажи мені, хто твій друг — і я скажу, хто ти. На чому ж тоді «поріднилися» Іван Салій та Семен Юфа? Чиє ж покровительство дало повну змогу злодієві так нахабно залізти загребущою лапою до людських кишень?»

І, закінчуючи своє цитування преси по Салію, пропоную послухати найвірнішого прихильника й соратника Івана Миколайовича — Віталія Карпенка, водночас мого найзавзятішого та найзапеклішого критика. 14 квітня 1993 року, через день після звільнення представника Президента у Києві, у «Вечірньому Києві» у редакторській колонці під назвою «389 днів біля стерна столиці, або Злет і падіння Івана Салія» він, зокрема, відзначив: «Сьогодні будуть ламати списи: чи то Салій не доріс до масштабів Києва, чи то Київ не дозрів до того, щоб сприймати Салія, але не в цьому, як на мене, причина Салієвої драми. Іван Миколайович — типовий продукт свого часу і, думається, минуле гирею чіплялося до ніг, заважало рухові вперед. Останнім часом у його діях і вчинках, у його стилі і мисленні все більше проявлявся перший секретар. Чи не звідси його нетерпимість і різкість? Чи не це є однією з причин порушення законодавства і невиконання розпоряджень вищої влади? Чи не тут криється недооцінка інтересів рядових киян, заради яких, як це не парадоксально, і працював Салій?

Головна помилка колишнього глави київської адміністрації полягала в тому, що він не розумів простої істини: не можна праведне діло здійснювати неправовими методами; не може мета, навіть найкраща, виправдовувати засоби, якими досягається; не можна чинити добро, використовуючи для цього зло».

«Не судіть, так несудимі будете». Івану Салію варто частіше згадувати цю біблейську заповідь. А найголовніше те, на чому наголошено далі: «Тому що яким судом судите, таким будете суджені; і якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти».

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz