10. «ЗАКЛЯТІ» ДРУЗІ

 

У 1998 році всі ми, претенденти на посаду мера, боролися за те, аби вибори відбулися.

Боязко, кволо, без натхнення, міська виборча комісія все ж розгорнула виборчий процес, пручаючись спробам з боку прокуратури, судів (за вказівкою Банкової) ставити йому перепони. Але, перевіривши реальний рейтинг кандидатів, який свідчив, що Омельченко не може гарантовано перемогти, виконавча влада зробила безпрограшний хід — підключила безмежно чутливий до її рекомендацій Конституційний суд (про що вже розповідалося в попередній главі). Вона вирішила надійно перестрахуватися: просто скасувала вибори.

Побоювання були невипадковими. На виборах до Верховної Ради 29 березня 1998 року блок «Трудова Україна», де у виборчому списку під номером сім значився Омельченко у Києві, незважаючи на титанічні зусилля його команди, одержав лише 1,195 % і виявився на 17-му (!) місці.

Газета «Всеукраинские ведомости» (18 лютого 1998 р.) з цього приводу написала: «Конечно, власти очень бы хотелось, чтоб все было красиво, и киевляне «всеобщим, равным и прямым» голосованием единодушно избрали себе Александра Омельченко, которого Президент уже и так назначил в Киеве «самым главным». Но ведь не изберут! Точно известно — ни один астролог не решился приятными Банковой пророчествами звезды «подставлять». Ни один социолог не осмелился подшустрить с цифрами — не изберут … Поэтому: выборам мэра в Киеве не бывать!»

Рік потому у газеті «Тиждень» від 23-29 квітня 1999 року говорилося:

«У моральности власти нет срока давности. Тем более, что прошел всего лишь год с того времени, когда киевлян лишили права избирать городского голову и всего три года — когда избранного нами мэра отстранили от должности, отдав город в руки своему «помазаннику». Это ничего, что он способен публично перепутать Грушевского с Грушецким, попасться на шутливо брошенную кем-то фразу, мол, теплоход, «заказанный и оплаченный» для творческой прогулки журналистов по Днепру, называется «Титаник», и не понять, что над ним смеются из-за того, что он серьезно повторяет за кем-то этот бред… Это все детали. Главное — «помазанник» не перечит президентской власти. Но вот беда, шансов у него в прошлом году было маловато. Слишком уж свежи были в памяти электората события, связанные с отстранением от должности законно избранного мэра. Шутка ли, более восьми месяцев его не пускали в кабинет, выставив милицейский заслон. Да, уже перед самими выборами Верховный суд восстановил в должности мэра, но власти плевать хотели на это решение. Что оно, это судебное решение, по сравнению с разгоревшимися земельными аппетитами… Раскинули пасьянс. Есть шансы? Просчитали — прослезились. И давай отменять выборы. Как? Да как попало, не обременяя себя лишними заботами о соблюдении законов…

А услужливые придворные скоморохи, подводя итоги акции «человек года», сделали ему шикарную рекламу: главу Киевской городской администрации признали лучшим мэром Украины. И для них не важно, что он не мэр, потому что не избирался горожанами, а префект — поскольку назначен Президентом. Это опять же «детали». Главное, что скоморохи назвали киевлянам единственного и неповторимого «лучшего мэра». Ну как тут не поверить…

Киевсовет избирали и избирали. И уже он из своего состава избрал себе председателя, то есть квази-спикера. Им по «чистой случайности» и оказался «помазанник» власти, у которого шансы пройти чистилище киевлян были почти нулевые.

Он получил индульгенцию от власти. А 14 его соперников, достойных, уважаемых, известных политиков, хозяйственников, интеллектуалов — всего лишь убедились, что вести избирательную кампанию — еще не значит участвовать в выборах, должны состояться выборы — еще не значит, что они состоятся. Если власть не захочет».

Відчайдушно рятуючи ситуацію, ми навіть 22 березня 1998 року у Первомайському парку біля арки Дружби народів провели мітинг на захист обрання мера прямим голосуванням киян. Але все виявилося марним — вибори так і не відбулись.

Тоді я одночасно балотувався і до Верховної Ради України і переміг, незважаючи на шалений спротив виконавчої влади, у важкій боротьбі в одному з найскладніших 223 окрузі, що об’єднував центральні райони столиці — Печерський, Старокиївський та Шевченківський. Проте навіть після виборів київська влада не полишала спроб відібрати у мене мандат. Пройшов п’ять судів. І лише через чотири місяці — 3 серпня 1998 року — у цій справі було остаточно поставлено крапку: міський суд відмовив у задоволенні позову щодо визнання виборів у моєму окрузі недійсними.

Але мої колишні підлеглі, «закляті друзі» із міської адміністрації на цьому не заспокоїлись.

Як висловлювався Е. Хемінгуей: у мене була купа друзів, віроломних друзів. Зрадництво завжди болючіше за усе ранить. Особливо, коли зраджують люди, що користувалися твоєю довірою, зобов’язані тобі своїм положенням... Дійсно, як свідчить історія, потрібно боятися не стільки відкритих ворогів, скільки облудливих і заздрісливих друзів. Хоча в політиці, взагалі-то, друзів не буває.

Продовжували, в притаманному їм стилі, чинити перепони в здійсненні мною депутатських повноважень. Як і під час роботи на Хрещатику, тривав шантаж, цькування, незаконне переслідування з боку правоохоронних органів. Складалося враження, що я їх дратував уже самим фактом свого існування. Не реагували на відповідні звернення, не допускали моїх помічників у приміщення мерії. Не надали мені приміщення для депутатської роботи на території округу, хоча були зобов’язані зробити це за законом. Усі мої спроби протягом чотирьох років роботи в парламенті домогтися від міської адміністрації покладеного мені за законом щомісяця часу на ТРК «Київ» для інформування виборців про свою депутатську діяльність так і не увінчалися успіхом — жодної хвилини ефіру я не одержав!

(Та й чого можна було чекати від телеканалу, на якому жодне недозволене з вулиці Хрещатик-36 слово не має права взагалі перетинати межі ефіру. У порівнянні з омельченківськими ЗМІ центральні теле- і радіоканали, газети виглядають ну просто ідеалом лібералізму. В ролі цензора особисто виступає глава міськдержадміністрації, який сприймає лише глянцеву картинку на телеекрані. Інформагентство УНІАН повідомляло, як йому, хоч убий, одного разу не сподобався підбір сюжетів про столицю у випусках новин ТРК «Київ». Про це градоначальник пожалівся на апаратній нараді в Київській міськдержадміністрації, де кинувся на директора ТРК «Київ» ледь не з матюками: «Де ти їх береш, ці шкідливі викиди? У газеті якійсь чорно-жовтій? Ти що, їх сам відчув, ці викиди?» — «ввічливо» звернувся він до В. Ткачука.)

Окремі їх учинки межували з патологією. Пригадаймо, як у 1996-му за прямою вказівкою теперішнього градоправителя вночі збивали букви з моїм прізвищем (у ряду тих, хто мав причетність до їх відновлення) із пам’ятника княгині Ользі, скульптури архістратига Михаїла — покровителя Києва — біля Головної пошти тільки тому, що вони, як і герб міста, пов’язувались зі мною. Не задовольнившись тим, що в 1996 році з пам’ятника були збиті букви з моїм ім’ям, архістратига Михаїла на майдані Незалежності в 2001 році взагалі демонтували й відправили в Донецьк, він пав жертвою немилості міських властей. Замість улюбленої городянами скульптури — стрункого юнака, в народі — «бетмена», біля якого закохані призначали побачення, — на майдані, поруч, з’явилась абсолютно потворна інша композиція.

Дивно розвивалася ситуація навколо герба Києва. Розповіли про неї 3 листопада 2000 року «Вечерние вести» в статті «Киев меняет гербы как перчатки?»:

«Каждому городу — нрав и права… И, конечно же, герб — необходимый атрибут городской власти. Киев как столица европейского государства просто обязан иметь свой герб, и он у нас имелся. В 1995 г. депутаты Киевсовета утвердили древний герб Киева, изображающий Архангела Михаила. Как вдруг спустя три года, с приходом нового состава Киевсовета, герб опять оказался в центре внимания: почему-то, нынешний его вид не нравится новым народным избранникам города и художникам, чьи проекты в 1995 г. не нашли одобрения.

Прокомментировать ситуацию мы попросили одного из инициаторов решения о возвращении исторического герба Киеву в 1995 г. экс-председателя Киевсовета, народного депутата Украины Леонида Косаковского.

– Я думаю, что сейчас вокруг этого вопроса снова разжигаются страсти потому, что кое-кто не хочет, чтобы возвращение Киеву исторического герба связывали с моим именем. Пять лет назад на сессии Киевсовета рассматривались четыре варианта герба: исторический герб — Архангел Михаил, с изображением Богородицы Оранты, лука с сагайдаком, каштановых листьев на красно-голубом фоне (герб времен СССР). С небольшим перевесом голосов депутаты выбрали Архангела Михаила. Художники, работавшие над проектом, который в итоге был утвержден, отказались от авторства, и окончательный вариант герба был предложен художественным советом. Решение о гербе Киева Киевсовет принял 18 апреля 1995 г., а 27 мая того же года его торжественно освятили и установили на фасаде мэрии. Тогда ни в прессе, ни на официальном уровне никаких возражений не было. Однако после избрания нового состава Киевсовета в 1998 г. с фасада Киевсовета под видом реконструкции герб сняли. На официальных бланках горсовета появился другой, неутвержденный вариант символа Киева. Теперь же говорят об утверждении нового герба. Безусловно, кто-то хочет на этом заработать. Но в данном случае тут имеет место опасный прецедент: неужели с избранием каждого нового состава Киевсовета мы будем утверждать новый герб Киева? В соответствии с подобной логикой, после каждых выборов Президента и нового состава парламента необходимо утверждать новый герб Украины. Ситуация приобретает анекдотический характер, не говоря уже о том, что все расходы по утверждению, разработке нового проекта и замене герба на официальных документах, дорожных указателях и в других сферах больно ударят по столичному бюджету».

Нещодавно, працюючи в архіві над матеріалами про історію самоврядування в Києві, зустрів у книзі М. Сементовського «Киев, его святыни, древности, достопамятности…» (1900 р.) такі дані: «Первый киевский митрополит Михаил, после крещения киевлян, в 989 г., построил на юго-восточной части удела Кия, для прибывших вместе с ним греческих монахов, деревянную церковь во имя архистратига Михаила. Изображение архистратига Михаила было выставлено на малой церкви и послужило гербом для г. Киева. Архистратиг на киевском гербе изображается стоящим на горе с открытою главою, с мечом в одной руке и со щитом в другой; иногда архистратиг представляется и со шлемом на голове, но это — противно древнему обыкновению».

Цим текстом ще раз підтверджується правильність нашого рішення про повернення місту його прадавнього герба, спростовуються нісенітниці про те, що його нам нав’язала імперська Росія. Поруч із цитованим абзацом було розміщене і фото герба. Раджу сьогоднішнім керівникам міста пильніше подивитися на нього та переконатися, що воно не має нічого спільного з тим, що сьогодні зображений на офіційних документах Київради (усупереч, між іншим, її рішенню від 18 квітня 1995 року № 57 «Про герб міста Києва», яке ніхто не відміняв). І пересвідчитися ще раз у тому, що якраз той образ архангела Михаїла, який відтворений нами в 1995 році у затвердженому тоді гербі міста, найбільш відповідає історичному аналогові. Про абсурдність ситуації, що склалася в цьому питанні в Києві, написала Вікторія Полушкіна («Уикенд», № 17(267), 28 квітня 2005 р.) «Символическая революция. Отчего мэрия использует неутвержденный герб и флаг?»: «…Напрашивается один вывод: кто-то явно хочет заработать на Архангеле … Более того … кто даст гарантию, что уже в будущем году, когда у руля города будет новая команда, кого-то не осенит мысль придумывать символику «еще новее»? И снова дискуссии. Споры. И деньги из бюджета рекой. Уж воистину: если принимаются решения, значит, это кому-нибудь нужно…»

Подібними методами влада намагалась стерти навіть згадку про мене з пам’яті людей. Якби змогла, видерла б, напевно, асфальт, по якому я ходив.

Усі подальші роки вони діяли в тому ж стилі.

Сьогодні міські можновладці поводяться так, наче історія міста починається безпосередньо з них. Обпльовувати, ігнорувати тих, хто трудився раніше в цьому будинку на Хрещатику-36, це в їхньому колі узвичаєна манера. Мене взагалі намагаються викреслити з реального життя міста.

Я ж з колишніми головами міськради й міськвиконкому мав постійні робочі контакти. Вони були запрошені на всі визначні заходи, мали можливість у будь-який момент, без попередньої домовленості, зайти до мене зі своїми питаннями. Заради цього відкладав інші справи.

Не відстають від свого шефа й керівники районів. Деяких вразив склероз. Печерська адміністрація забула, наприклад, запросити мене на святкування ювілею району, роботі в якому я віддав п’ятнадцять років свого життя, із них п’ять — на чолі районних органів влади. Мало того, «випустила» згадку про мене у всіх матеріалах. От така миттєва втрата пам’яті.

Загалом, зневажливе ставлення до попередників (у широкому розумінні цього слова) стало нормою поводження чиновників на всіх щаблях управління. Цим навіть бравують.

В радянські часи такого не допускали. У нас, скажімо, в Печерському райкомі партії, був так званий «червоний список». До нього ми заносили всіх тих, хто мав заслуги перед державою і проживав на території району: Героїв Радянського Союзу та соціалістичної праці, колишніх державних діячів, військових, видатних постатей науки, культури, передових робітників, не кажучи вже про тих районних керівників, що працювали до нас. Він постійно оновлювався. Боже збав, щоб когось із них обійшли увагою, забули поздоровити з якоюсь датою або запросити на парад чи урочисті збори в «Україну». Прочухана б отримали від першого секретаря будь-здоров. Вони могли й відмовитися. Часто, через погане здоров’я, так дехто з них і робив. До них їздили додому. Але психологічний розрахунок був тонкий: люди не почували себе забутими, обійденими увагою, і це додавало їм у похилому віці стимулів до життя.

Тепер про таке ніхто і не знає. Колишній Президент не може потрапити до нинішнього тощо. Клерки нижчого масштабу беруть приклад. Я, наприклад, за останні чотири роки не одержав жодного запрошення ні на міські, ні на загальнодержавні заходи. Зустрічаючись з окремими з колишніх колег, чую їх бідкання, що навіть по телефону не можна ні з ким поговорити. Апарат веде себе по-хамськи. Мало того, що ні з ким не з’єднує, так і після «надцяти» дзвінків так і не допитаєшся, приймуть тебе чи ні. Немає елементарної культури спілкування. Сказали б: «зустрічі не буде», як вимагає ввічливість. Натомість тебе просто «відшивають» і все. Усі забули про такі прості речі, які були правилом поведінки ще декілька років тому. Знаю по собі. Якщо мені хтось дзвонив і мене не було або ж у мене йшла нарада, то на спеціальних бланках записувалося, хто і коли телефонував. Якщо я приїжджав або звільнявся, то зв’язувався сам або доручав вирішити питання, по якому до мене зверталися. Жодного дзвінка не залишалося без реагування. І так було скрізь. А зараз байдужість, зверхність, черствість… Нікого не турбує, що деякі екс-заступники голови міськвиконкому майже бідують: вони ж не крали, живуть на пенсію. Теперішнім їх просто не зрозуміти.

Страшенну лють викликали мої критичні виступи з трибуни Верховної Ради щодо методів господарювання в столиці, на захист своїх виборців. Особливою запеклістю позначилася боротьба проти незаконної добудови мансард, переважно у центральній частині міста, від якої я і був депутатом. Закономірно, що саме мені і довелося вперше загострити цю проблему з трибуни парламенту. За моїми депутатськими запитами — у відповідь на звернення виборців із проханням захистити їх помешкання від зазіхань міської влади — на цілому ряді будинків Держбудом ці роботи були зупинені. Ця ж установа, на моє прохання, дала роз’яснення, що всі допоміжні приміщення, у т. ч. підвали і горища, є спільною власністю мешканців цих будинків, і без їхньої згоди використовуватися, переплановуватися, добудовуватися не можуть. (У березні 2004 року це підтвердив у своєму рішенні Конституційний суд.) Вона ж визнала цілий ряд порушень законодавства з боку міської адміністрації при забудові міста. Зрозуміло, що така моя позиція викликала скреготіння зубів у міських чиновників і бізнесменів, яким я зривав вигідні проекти і вони чинили всілякий спротив моїй депутатській діяльності.

Працюючи в парламенті, теж не пас задніх. Виступав практично на кожному другому засіданні. Уніс 54 законопроекти. За моїми пропозиціями на вирішення соціально-економічних проблем Києва було додатково спрямовано більше двохсот мільйонів гривень. Жодним голосуванням не зрадив своїх виборців. Одне слово, намагався і в парламенті бути справжнім захисником інтересів киян, працювати на розвиток столиці та на її перспективу, як це робив практично все своє свідоме життя.

На мені відігрались під час виборів 2002 року. Вони стали тривожним сигналом того, як справді демократичне волевиявлення населення може бути перекручене й спотворене, при злочинній бездіяльності судових органів, за допомогою політтехнологів, масового підкупу виборців, запуску в оборот компромату, безсоромного втручання органів влади міста у виборчу кампанію. З цього приводу П. Симоненко підкреслював: «…99 % мажоритарників не обиралися по округах, а їхня доля вирішувалася в адміністрації Президента» (www.ПРАВДА.com.ua, 27 жовтня 2003 р.) Співзвучні думки висловлює і Віктор Пинзеник: «значительная часть народных депутатов назначена. Я вообще имею основания говорить, что в этом парламенте не выбирают, а назначают» («Столичные новости», 23 вересня 2003 р.)

Зокрема, мій 223-й округ, в якому я обирався в 1998 році, напередодні виборів 2002-го року, під прапором так званої адміністративної реформи, розірвали на три частини. Для чого в той момент здійснювався в столиці переділ меж районів і скорочення їх кількості? Це робилося під вибори. Перекроїли карту міста, пошматувавши округи народних депутатів, недостатньо позитивно налаштованих до міської влади. В Києві так останнім часом повелося, що перед кожними виборами затівається перегляд територіального устрою. Це як рефлекс у випадку із собачкою Павлова: почув розмови про нову нарізку районів — значить у Києві стартує передвиборна гонка. Не відступила від традицій міська влада і тепер — скерувала до Кабміну пропозицію реформувати 10 столичних районів у 7. (http://kiyany.com.ua, 12 липня 2005 р.)

Тоді — в 2002-му — дуже довго підбирали, кого проти мене виставити в новоутвореному 217-му окрузі. В останню хвилину ввели резерв головного командування: зареєстрували кандидатом у депутати першого заступника голови міськдержадміністрації, який свого часу обирався до Київради від територій, щойно приєднаних до мого округу. Тобто змоделювали округ під конкретну людину і кинули туди всі сили, на всю потужність задіяли адмінресурс, використали міську й районну пресу, де виславляли одного, зрозуміло, якого кандидата. Мобілізовані двірники зачищали територію від агітаційних матеріалів інших претендентів і т. ін. Таке нахабство згуртувало у протестах проти чиновницького тиску на електорат, виборчих маніпуляцій усіх інших, незалежно від політичних поглядів, кандидатів по цьому округу, крім, ясна річ, офіційно визначеного зверху. Були підготовлені матеріали до суду про зняття його з реєстрації. Від імені комісії доручили це зробити заступнику голови, що представляв СДПУ(о). Але, забравши всі документи, він зник і декілька тижнів до виборів його ніхто не зміг знайти. В суд подання не потрапило. Не обійшлося без підтасовок і новітніх технологічних вивертів. У «Дзеркалі тижня» у ті дні писалося (і цю інформацію ніхто потім не спростував, отже, вона відповідає дійсності), що у кінці березня в Київ планується звезти нібито для завершення якихось пускових об’єктів велику кількість будівельників з інших місцевостей. Усіх цих людей заздалегідь забезпечать відкріплювальними талонами, аби 31-го числа вони стрункими колонами пішли й укинули бюлетені за ту людину, яка начебто посприяла вчасній виплаті їм грошей. Усе відбулося, як і було ними заплановано. Міська верхівка буквально протягла свого кандидата у депутати.

Іноді замислююся над проблемою нівелювання самого поняття депутатської праці. Навряд чи хтось заперечуватиме, що до вищого законодавчого органу держави депутати обираються передусім для того, аби творити закони. Разом із тим, багатьох власників депутатських мандатів із досить великою натяжкою можна назвати законотворцями. Радше — статистами. Нерідко протягом усієї сесії такий народний обранець жодним словом чи ініціативою не видає свого існування. «Нуль» під куполом — визначила таких «Українська правда» 20 січня 2004 року в роздумах «ККД і нардепи». Узагалі, сама по собі — це дуже цікава тема: про представників «бійців невидимого (парламентського) фронту», які у період свого перебування в парламенті не підготували жодного законопроекту чи проекту постанови, не подали жодного депутатського запиту, і навіть жодного разу не взяли слова — ні з місця, ані, тим більше, із трибуни. Враховуючи, що ці «рекордсмени» із пасивності депутатствують уже не першу каденцію, виникає питання, чи їх попереднє депутатство було таким само «продуктивним»?

Чи, може, не в депутатській ефективності криється секрет переобрання? У нас у бюджетному комітеті, наприклад, реально постійно працювали десь 5–7 чоловік із 30 списочних. Багатьох із них немає в новому складі парламенту, а інші — кого за весь час повноважень я жодного разу не бачив на засіданнях комітету — і досі ходять у депутатах. Коли на спільних передвиборних зустрічах я чув виступи претендентів на депутатський мандат, то усвідомлював, наскільки і вони, і виборці погано уявляють собі, чим же насправді їм доведеться займатися у разі обрання. Діяльність депутата — це невидима для всіх щоденна, чорнова робота над законами, а не гарячі виступи на мітингах. Усе ж таки, ефективність роботи депутата слід вимірювати передусім за тим, наскільки він може впоратися зі своїми функціями законодавця. Бо від врегулювання законодавчого поля, якості законів залежить життя усього суспільства. Поки що у нас переважують інші критерії.

З 2006 року — після переходу до обрання парламентарів за пропорційною системою — виборчий процес піде ще далі в бік від державних інтересів. Перші п’ятірки (добре відомих політичних довгожителів) закритих виборчих списків кандидатів від політичних партій та виборчих блоків паровозом потягнуть за собою маловідомих у суспільстві грошовитих хлопців, що примітивно куплять собі місце у залі під куполом на вулиці Михайла Грушевського. Ті скоробагатьки, що зібралися в похід за депутатськими значками, вже купчаться на старті забігу за жаданими мандатами, готуються розв’язати мішки з грошима. Уже тепер — за вісім місяців до виборів — гуляють ЗМІ розцінки на такі «послуги» політичних бізнесменів із партійних структур. Місце в прохідній частині списку рейтингової партії коштує від 2 млн «зелених», а потрапити, наприклад, у Київраду, яка буде обиратися за такою ж схемою, можна буде — в залежності від перспективності партії — за суму в діапазоні від 200 до 500 тис. грошових знаків із зображенням американських президентів.

Поки ми на початку і в середині 90-х будували державу і витягали місто з економічної прірви, ці політики нової генерації будували власний бізнес у якості «човників», кооператорів і т. ін. Наприклад, керівник Державного управління справами Ігор Тарасюк, який, за власним зізнанням (www.ПРАВДА.com.ua, 7 червня 2005 р.) починав із торгівлі на Хмельницькому ринку пуховиками й костюмами «Адідас», що привозив із Китаю за 3 долари, а зараз є власником «Нашої ряби». Чи кефірний король, що взявся керувати залізницею. Набивши кишені, їм подібні зараз вкладають ресурси у політику, викладаючи чималенькі гроші за посади у виконавчій владі, крісла у Верховній Раді. Може, вони і добрі бізнесмени і гарні люди. Однак вони є носіями певного світогляду, системи цінностей, не завжди сумісних з управлінською діяльністю в структурах державних органів влади, і з цим нічого не вдієш. Усім відомо, на яких далеких від моралі принципах вівся бізнес в епоху первісного накопичення українського капіталу. Ясна річ, що ці люди принесуть із собою у депутатське середовище і властиві їм моральні норми та стандарти поведінки, остаточно комерціалізують парламент. Для них депутатство є лише продовженням бізнесу й засобом його лобіювання й захисту. Тому, радше за все, в інших питаннях вони перетворяться на звичайних «кнопкодавів», а вирішення усіх парламентських (після впровадження з 1 січня 2006 року конституційної реформи й отримання Верховною Радою додаткових значних повноважень) і державних справ зосередиться в руках купки лідерів фракцій — сучасного аналогу колишнього політбюро. Власне, заради подібних аракчеєвських порядків, у сутності — жорсткій диктатурі ЦК, вони і наполягали на такому порядку обрання вищого законодавчого органу. Уверх сходами, що ведуть униз — так виглядає напрямок руху української демократії. За це боролися? Сумно.

Уже в постдепутатський період знову відчув «дбайливу» опіку міської влади. По закону про статус депутата після завершення повноважень мені мали надати попередню посаду, а в разі неможливості цього — рівноцінну роботу (посаду). Народним депутатом я був обраний з посади Київського міського голови. Так як вона виборна і зараз заміщена, мені мали надати рівноцінну, — тобто посаду, віднесену законом про держслужбу до першої категорії державних службовців. Але не запропонували взагалі будь-якої роботи. На своєму власному прикладі таки переконався, як у нас «виконуються» закони.

А коли самостійно намагався вирішити це питання, то «стурбований» Омельченко розгорнув шалену діяльність, особисто обриваючи телефони та бігаючи по кабінетах високопосадовців, вдаючись до шантажу, аби не допустити мого призначення на жодну посаду в державній службі.

Про перипетії тих подій я якось поділився з журналістами:

«Как Леонид Данилович обиделся на Леонида Григорьевича» (http://www.kyiv.osp-ua.info, 03 лютого 2005 року):

«В политическом бомонде до сих пор циркулируют различные слухи о таинственной истории, связанной с несостоявшимся назначением Леонида Косаковского на один из высоких постов в государственном аппарате в апреле 2003 года. Некоторый свет на то, что же тогда произошло, он сам пролил в одной из глав своей новой книги «Десять лет спустя», которая была размещена на сайте www.conference.osp-ua.info/materialy/ glava1.php с июля 2004 года. Учитывая интерес читателей, наш корреспондент обратился к Леониду Григорьевичу с просьбой приоткрыть завесу неизвестности и поделиться деталями тех событий. И вот что он рассказал:

– Действительно, все напоминало настоящий детектив. Началось со звонка тогдашнего главы администрации президента В. Литвина на мой мобильный телефон 8 мая 2002 года. Он приглашал к себе 10 мая на 10.00.

Разговор пошел о будущей работе, так как истекал срок моих полномочий как депутата третьего созыва. По закону о статусе народного депутата мне должны были предоставить предыдущую должность, а если это невозможно — равноценную работу. В парламент я был избран с должности Киевского городского головы, которая, как известно, является выборной и предполагает особый порядок замещения. Поэтому речь могла идти только о равноценной должности.

Меня спросили, чем бы я хотел заниматься (подобные беседы, насколько я знаю, состоялись и с некоторыми другими бывшими депутатами). Я каких-либо конкретных просьб не высказывал, а лишь выразил надежду, что будет востребован мой немалый опыт политической, общественной и управленческой работы и мне дадут возможность трудиться в соответствии с упоминавшимися выше нормами закона. В конце разговора Владимир Михайлович сам предложил как вариант работу главой администрации одной из областей Украины или послом. Я, в принципе, не возражал. Перебирать в моем положении было как-то не с руки. Литвин пообещал перезвонить через пару дней. Но звонка я так и не дождался до сих пор.

Вскоре его избрали председателем Верховной Рады. А те, кто его сменил в АП, занялись извечной бюрократичной забавой — волокитой. Начался откровенный «футбол»: на словах обещали разные должности, но дальше дело не шло. Реальной работы никто не предлагал. Видимо, учитывая мои, мягко говоря, далеко не «безоблачные» отношения с центральной властью ранее, принадлежность к оппозиционным фракциям в парламенте, я был для них нежелательной фигурой. Но закон есть закон. Он меня охранял и его все-таки надо выполнять. Понимали и возможность моего иска в суд (а я уже выигрывал судебные процессы против власти в прошлом). Не исключались и обращения в международные инстанции.

И вот, после почти годичной проволочки, в феврале 2003 года мне делают неожиданное предложение — стать заместителем главы президентской администрации. Правда, без портфеля, так как все основные направления работы уже были закреплены за другими. Наверное, рассчитывали, что я откажусь, и проблема рассосется сама собой: мы, мол, ему должность предложили, он не захотел, значит, у нас нет перед ним теперь никаких обязательств по закону, и дорога на государственную службу ему закрыта навсегда — пускай трудоустраивается сам.

Поговаривали потом, что был и другой план: назначить меня, а через пару месяцев под любым предлогом уволить, чтобы я больше не мог воспользоваться упоминавшимися выше нормами закона о депутатском статусе.

Учитывая эти факторы и угрозы, взвесив все за и против, 7 февраля 2003 года я дал согласие, размышляя, что не место красит человека. К тому же у меня были некоторые планы относительно того, как построить свою работу, чтобы она стала эффективной и полезной для общества, как повлиять на некоторые процессы. Другого выхода у меня тогда не было.

Несмотря на это, игры продолжались еще два месяца. Документы терялись, на подпись не подавались.

Наконец, поняв, что происходящие действия уже выходят за пределы приличия и напоминают абсурд, меня 4 апреля 2003 года пригласили в АП. С вымученной улыбкой Кучма в моем присутствии поставил автограф на соответствующем распоряжении.

Однако, учитывая отдельные элементы поведения и самого главы государства, и тех, кто участвовал в этом процессе, у меня сложилось стойкое впечатление, что идет всего лишь какая-то непонятная мне игра.

На следующий день мои опасения подтвердились. С утра на сайтах информационных агентств появились сообщения президентской пресс-службы о моем назначении, однако ближе к обеду они были ею же отозваны.

Испытывая ужас от одной только мысли о моем приходе в их структуру, отдельные руководители президентской администрации начали лихорадочно действовать. Сообщили Омельченко, с которым чуть не приключился инфаркт. Схватившись за трубку, он начал обзванивать по «сотке» всех — руководителей Кабмина, Верховной Рады, СБУ. Позвонил он, понятно, и своему тогдашнему патрону — самому Леониду Даниловичу: Как это так, почему? — вопрошал он. — Это же угрожает национальной безопасности. Или я, или он. Когда Александр Александрович понял, что такие «аргументы» не воспринимаются, выложил президенту главный козырь: А Вы знаете, что Косаковский написал о Вас в своей книге? Последнее, что примечательно, секрета ни для кого не составляло. Книга в двух частях (1998 и 2001 гг.) вышла вполне легально. О ней достаточно много писала пресса. По заведенному еще в СССР правилу один экземпляр каждой изданной у нас книги поступал в определенные инстанции, в том числе и на Банковую. Но был бы повод…

7 апреля многие видели, как господин Омельченко, преисполненный важности от происходящего, шествовал в кабинет главы государства, неся в вытянутой руке «улики» — мои книги.

Беспроволочный телеграф сообщил, что во время их беседы Александром Александровичем было сказано приблизительно следующее: Леонид Данилович, Вы посмотрите до чего дошли, кто Вас окружает. Никто Вам не говорит правды. Я единственный кто по-настоящему заботится о Вас. Я уже принял меры и дал команду изъять эти книги из библиотек, скупить их в магазинах и уничтожить. Нельзя, чтобы люди такое читали. А затем он осторожно подсунул раскрытую на странице 186 мою книгу «Переворот на Крещатике», где шла речь о стиле видных политиков Запада и Украины:

«Мне довелось вблизи наблюдать видных политиков. И наших, и зарубежных. Как говорят в Одессе, это — две большие разницы. Наши руководители зачастую меняются буквально на глазах, как только попадают в элитную обойму. Их начинают прихорашивать, причесывать, пудрить, подавать публике в «упакованном виде». Даже по внешнему виду, по манере одеваться, да и по всем другим манерам поведения можно судить о том, какие внутренние изменения происходят в человеке. Причем, нередко не в лучшую сторону…

Если посмотреть фотографии наших лидеров в динамике, до вхождения во власть и после, то перемены во внешнем облике просто разительны. У новоиспеченных лидеров — уже целый штат массажистов, парикмахеров, стилистов, которые делают свое дело, неузнаваемо преображая своего патрона. Да, конечно, благодаря их стараниям можно подать себя в привлекательном виде. Но если нет внутренней потребности — постоянно быть в форме, следить за собой, то это, наверное, характеризует и мировоззрение, и внутренний мир человека. И, кстати, это тоже проблема, потому что у многих наших руководителей сегодня нет реального представления о том, каким он должен выглядеть. Меня всегда неприятно удивляет, что некоторые государственные мужи появляются на том или ином событии напомаженными, напудренными, как артисты или люди определенного толка...

В этой связи некоторый интерес представляют и те внешние изменения, которые произошли с нашим Президентом. Я запомнил одну любопытную ситуацию, когда во времена Кучмы-премьера мы встречали каких-то зарубежных гостей в аэропорту Борисполь. Л. Д. Кучма подъехал на машине в сопровождении эскорта. Он вышел из машины, и я обратил внимание на то, что костюм у него, мягко говоря, словно жеванный, на плечах — перхоть. Волосы, судя по всему, несколько дней немытые. В принципе, это было такое нормальное, что ли, естественное состояние. Когда же Леонид Данилович стал Президентом, те, кто трудился над его внешним видом, создавал имидж, вскоре могли быть весьма довольны своей работой: внешне их Президент уже не напоминал вчерашнего премьера, который не очень-то следил за своей внешностью... Так что во внешнем облике изменения были ощутимыми, и волос на голове добавилось, и прическу каждый день делали, заливая обильно лаком, пудрили обильно. Мне выпало встречаться с видными политиками Запада — Биллом Клинтоном, Гельмутом Колем, Джоном Мейджором, некоторыми другими… Я сделал важный для себя вывод: чем выше рангом западный политик, тем он проще, человечнее, интереснее».

Зная мнительность и комплекс неполноценности тогдашнего президента, о чем я писал в той же книге, расчет тех, кто послал Омельченко, был точный. Кучма был в ярости. А Омельченко убил двух зайцев: с одной стороны, напакостил мне и опять загнал нож в спину, чем он с маниакальной последовательностью занимается последние девять лет (хотя в свое время именно я вытащил его из небытия и вернул во власть), а с другой — показав свою верность Кучме (он сам себя называл «молекулой» президента; тем интереснее наблюдать, как он быстро сейчас перекрасился в оранжевый цвет), отвел от себя реальную угрозу своего смещения с поста главы Киевской горгосадминистрации, которая тогда реально нависла над ним.

Как бы там ни было, после этого Кучма ввел, по сути, запрет на мою государственную службу, поставив, как всегда, свои личные симпатии и антипатии выше закона, суровость которого у нас, как повелось, компенсируется необязательностью исполнения. Дорогу при нем в органы власти для меня закрыли. Так я стал для них персоной нон грата».

Як по команді Омельченка, і мас-медіа підняли у ті дні справжню істерію.

Не втомлююся повторювати за прикладом Поета: «бывали хуже времена, но не было подлей…»

На своєму прикладі пересвідчився, що залишилися також тільки гарними передвиборними гаслами прилюдні обіцянки нових керівників держави відновити в посадах усіх тих, хто був незаконно звільнений попередньою владою.

Нова пора, нові герої. Амнезія властива не тільки Омельченку й главам держадміністрацій Києва. Вона, як епідемія, поширилася на всіх щаблях влади. «Какие песни, такие мы…»

Так трапилось, що мені випало стати, по суті, першою жертвою кучмівського режиму, на мені і моїх колегах відпрацьовувалися схеми розправи з інакомислячими, наступу на місцеве самоврядування, які згодом широко застосовувались для придушення опозиції.

Саме ми, а також окремі ЗМІ, в ті роки почали розхитувати режим Кучми.

Утім, треба мати на увазі, що режим Кучми не виник одразу. Він вибудовувався поступово. Це зараз число тих, що перефарбувалися в помаранчевий колір, загрожує вже перевищити кількість населення України. Майже як у класичному прикладі з колодою Ілліча.

Зрозуміло, що така позиція в наш час їм уже нічим не загрожує. Інша ситуація була в середині 90-х минулого століття.

У багатьох в Україні добра пам’ять на слова й учинки наших політиків, якби їм не хотілося забути окремі епізоди й етапи свого життя. Архіви зберігають свідчення щодо позиції конкретних політиків відносно Кучми і його діянь протягом усього часу його правління. Littera scripta manet — написане зостається, — знали ще римляни.

Адже недостатньо одягнути на себе як шапку-невидимку, жовтогарячий шалик і сподіватися, що все твоє минуле стане недосяжним для людського ока. Колишні партфункціонери й прислужники, апологети Кучми, що ще вчора вірнопіддано перед ним присідали, враз перетворилися в «професійних революціонерів», як тільки він утратив силу і безславно закінчив свій політичний шлях. Та досить пошкребти котрогось із них, як одразу перед тобою постане образ колишнього галасливого «алілуйщика» старої влади, її стовпа й опори.

Сьогодні з подивом бачу серед них багатьох «запопадливих опозиціонерів», що подають себе тепер як «борці з колишнім антинародним режимом». А в 90-х вони зміцнювали цей режим із завзятістю, вартою кращого застосування, виявляючи чудеса винахідливості, вигадували бузувірські методи боротьби з київським мером. (Спостерігаючи за виступами та метушнею деяких із них, знаючи їхню поведінку в різних життєвих ситуаціях раніше, оцінюючи гру цих політичних акторів, відразу пригадуються знамениті слова Станіславського: «Не вірю!»)

Якщо, за незначним винятком, викреслити зі списку тих, хто свого часу обслуговував режим Кучми, віддано працював при ньому на різних посадах у державних структурах і наших диппредставництвах за кордоном, поетів, які оспівували КПРС і мирний атом і паралельно «стукали» один на одного в КДБ, журналістів — «цепних псів» влади, а не демократії, що враз оголосили «нову редакційну політику» (читай — угодовську по відношенню до сьогоднішньої влади), то, якщо до справи підійти прискіпливо, парламент і виконавчі структури, ЗМІ треба розпускати. У нас просто управлінців не залишиться. Їх потрібно буде імпортувати.

Тож ті, хто прагне зараз виглядати святіше Папи Римського, на подібну роль не підходять. Навряд чи вони мають таке право. Можу бути експертом при визначенні чесності й порядності кадрів, оскільки знаю справжню ціну багатьом із них, був, — як і декотрі інші, що сучасними портфеленосцями не помічаються, — у дійсній опозиції до попередньої влади; не міняв переконання, як рукавички.

Пригадується Грибоєдов:

 

Чины людьми даются,

А люди могут обмануться…

 

Після того, як я, з незалежних від мене причин, відійшов тимчасово, сподіваюся, від активної політичної діяльності і не обіймаю жодної державної посади, дуже ціную свободу, яку придбав: роблю лише те, що вважаю за потрібне; спілкуюся з тими, хто мені симпатичний; буваю там, де мені цікаво. І це переважає все інше. Більш співзвучними моїм почуттям сьогодні стали дуже точні — які я раніше не усвідомлював до кінця — слова із «Золотої рози» К. Паустовського: «Сейчас особенно обидным показалось мне то обстоятельство, что на протяжении жизни я, как и многие, не позволял себе жить по велению своего сердца, а был занят только неотложными и обязательными делами». Заробляю собі на життя пером, консультаціями…

Але все ж таки сподіваюся, що прийдуть такі часи, коли у нас поважатимуть закони, стануть потрібними мої знання і набута кваліфікація, успішна школа керування однією з найскладніших систем в Україні, і не тільки в ній, — Києвом.

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz