9. СКЛАДНА ДОЛЯ ЗАКОНУ ПРО СТОЛИЦЮ

 

Політичний бумеранг, запущений київською владою у травні 1996 року в Києві, сьогодні повертається. А політики, партії пожинають плоди власної позиції (а точніше, її відсутності), яку вони зайняли тоді, коли в столиці апробувалися риси «нового порядку». Окремі з них, що активно грали на стороні Омельченка, були разом з ним по інший бік закону і моралі, тепер не менш завзято з ним «воюють», скаржачись на порушення ним законодавства. Прозирнули, одне слово. За все в цьому житті треба платити. Правовий нігілізм, який, на превеликий жаль, тепер став нормою міського керування і поширився в передостанні роки на всю державу, бере витоки саме в ті часи.

Та й заплутані норми законів, які визначають статус столиці, — пряма вина нинішніх керівників міста.

Згадаймо хоча б постійні метаморфози їхніх окремих принципових позицій. На науково-практичній конференції з обговорення проекту закону про столицю в стінах мерії 9 жовтня 1997 році теперішній глава міської адміністрації затято виступав проти прямих виборів міського голови, наполягаючи, що голова Київради має обиратись лише депутатами. Загальноміських виборів мера він у той час побоювався. У запропонованій ним схемі виконком міськради взагалі не передбачався, а всі його повноваження мала здійснювати державна адміністрація.

«Сьогодні в Конституції України в статті 118 сказано, що виконавчу владу в районах, областях, містах Києві і Севастополі здійснюють державні адміністрації … Якщо у когось є бажання, щоб у Києві був виконком міської ради, як це визначено Конституцією для усіх інших міст України, то для цього треба змінити Конституцію … Таким чином можна було б запропонувати такі варіанти … В Києві функціонують дві головні посадові особи: в системі місцевого самоврядування — голова Київради, обраний з числа депутатів міської ради. В системі виконавчої влади: голова Київської міської державної адміністрації, призначається Президентом за погодженням з Київрадою… Хочу зауважити, що при такому підході відпадає питання про суміщення посад голови виконавчого та представницького органів … що суперечить Конституції України (зараз він благополучно для себе ці посади поєднує і не бачить вже в даному фактові відхилень від Основного Закону. — Авт.) Я хотів би зробити невеликий відступ: чому пропонується обирати голову ради з числа депутатів … Голова Київради, обраний з числа депутатів, більшою мірою представляє інтереси киян, ніж голова, обраний нібито всім населенням (?! — Авт.) Київська міська рада не утворює власних виконавчих органів. Функцію виконавчих органів здійснює державна адміністрація, яку очолює призначений Президентом голова…» (цитую за текстом виступу, що надрукований у газеті «Хрещатик» 14 жовтня 1997 року).

Як це все дисонує із сьогоднішніми заявами Омельченка про виборність губернаторів, про відданість ідеї місцевого самоврядування в Києві. А фактично (наведені мною документи неспростовно про це свідчать) свого часу сей пан робив усе, аби поховати в самому зародку крихку надію на законодавче визволення киян із-під гноблення адміністративних структур. Тоді ним узагалі відкидалась посада Київського міського голови. Таки дійсно в цих людей точка зору визначається точкою сидіння.

За те, що замість довгоочікуваного закону про столицю ми отримали сурогат, де, образно кажучи, схрестили вужа з їжаком, пряма відповідальність лягає також на цю людину. Незважаючи на велику кількість зауважень, саме підтримуваний ним варіант був із грубими порушеннями регламенту з боку керівників Верховної Ради «продавлений» через парламент Київською міською державною адміністрацією.

Практично завершивши роботу над книгою, якось, мандруючи інтернетом, випадкову потрапив на статтю у тижневику «Грані плюс» (№ 32, 27 жовтня — 2 листопада 2003 року), де Софія Леонович, розмірковуючи про перспективи утрати Омельченком посади глави міськдержадміністрації, написала:

«Сторонні спостерігачі … зазначають сакраментально — мовляв, сам винуватий, цю конфліктну колізію закладено у, м’яко кажучи, недосконалий закон «Про столицю». Який саме в такій редакції активно проштовхував пан Омельченко. Тоді, в 1998 році, він його ситуативно дуже влаштовував, бо гарантував під ним, принаймні, одне крісло, яке він на той момент займав — голови адміністрації. Адже це потім вже народ, перелякавшись його конкурента на виборах Суркіса, палко полюбив Сан Санича і обрав своїм мером. Чим сприяв його одноосібному затвердженню на обох київських владних олімпах. Та й потім все начебто непогано складалося, завдяки неабияким здібностям Сан Санича — і так-сяк любов (принаймні, не ненависть) низів утримувати, і верхам догоджати. За принципом: кожному — своє. Пенсіонерам — по парі десятків гривень до свята, контингенту помолодше — пишні гуляння з концертами. А дядькам і тіткам більш серйозним, з Печерських пагорбів — в основному, столичну земельку. Останніми роками, щоправда, ускладнилися стосунки як з киянами, так і з нашою, даруйте, політелітою. Кияни з жахом виявили, що з Києвом стали відбуватися незворотні метаморфози, причому виявилося, що вони самі як члени територіальної київської громади вплинути на цей процес неспроможні. Тому що думку свого електорату Сан Санич як класичний номенклатурник радянської закваски здебільшого до уваги не бере. Немає у нас такої практики … Та й механізму впливу з боку цієї громади, за великим рахунком, теж немає. Тому їхнім невдоволенням Сан Санич легко міг знехтувати. Набагато складніше виявилося утримувати в тонусі «високі» відносини…»

Так що наступили на свої ж граблі.

Міська влада проштовхувала свій різновид закону з однією єдиною метою — швидко провести вибори мера, не давши об’єднати їх із президентськими (вгативши колосальні гроші в переритий Хрещатик, інші будови «п’ятирічки», вони розуміли, що такого фінансового навантаження до осені, тобто ще півроку, вони та спонсори не витримають, хіба що знову довелося би «реконструювати» головну вулицю столиці). Я ж наполягав, що ми не маємо права підганяти закон під забаганки конкретної особи, а повинні виходити з інтересів киян, долю яких і їх нащадків на тривалий час визначає цей нормативний акт. До моїх аргументів не прислухались. В результаті під столичне самоврядування заклали міну уповільненої дії, яка колись підірве таки міський управлінський корабель. Перші збої ми вже відчуваємо сьогодні, внаслідок різного тлумачення нечітко виписаних положень закону про столицю.

Зазначу, шлях до прийняття Верховною Радою закону «Про столицю України — місто-герой Київ» виявився надзвичайно довгим і тернистим. Початком його можна вважати проект постанови Верховної Ради УРСР «Про зміни у статусі міста Києва», що з’явився у вересні 1990 року. За вісім років з’явилось більше 20 різних варіантів законопроектів, але жоден із них не набув чинності. Утім, нагадаємо, що 4 березня 1998 року, напередодні чергових парламентських виборів, Верховна Рада прийняла відповідний закон, що не викликав заперечень ні у вітчизняних, ні у зарубіжних фахівців, відповідав Європейській хартії про місцеве самоврядування тощо. Але вже 9 березня він був заблокований президентським вето, задля подолання якого в жовтні 1998 року Верховній Раді нового скликання не вистачило лише шести голосів. Тоді за активної підтримки Омельченка на розгляд парламенту був внесений новий закон, який у принципових аспектах повторював раніше відхилений. Новий законопроект 15 січня 1999 року був із значними порушеннями регламенту протиснутий через парламент і швидко оприлюднений. У такий спосіб у столиці, по суті, відбулася реанімація сумнозвісної Конституційної угоди.

Визначальне значення у такому розвиткові подій мала, як не дивно, позиція комуністів, у програмних установках яких так дзвінко декларуються зовсім інші гасла щодо побудови влади на місцях.

«Напомню, коммунисты сыграли решающую роль в принятии Закона о столице (120 голосов)», — сказав їх лідер П. Симоненко восени 2003 року, кинувшись захищати Омельченка від звільнення з посади. От тільки чи треба цим пишатись — це ще велике питання. Чому — поясню нижче. А зараз хотів би розповісти, як мінялась поведінка «вірних ленінців» у ході розгляду законопроекту.

Спочатку вони підтримували спільні погляди опозиційних сил на закон про столицю й дату призначення виборів: Київ має міську й районні ради, які формують свої виконавчі комітети; адміністрація існує лише на рівні міста (повноваження її не виходять за межі, визначені Конституцією для областей, тобто вона є місцевим органом державної виконавчої влади); міський голова обирається прямим голосуванням, що проходить одночасно з президентськими виборами восени 1999 року. Завдяки такій узгодженості дій депутатам удавалось чинити спротив страшенному тискові на сесійний зал із боку міськдержадміністрації й спікера, постійно підтверджувати означені в попередньому реченні принципи голосуваннями. «Зґвалтувати» зал не вдавалося, попри всі спроби.

Однак десь із кінця грудня 1998 року почали відчуватися хитання в позиції керівників фракції комуністів. Незважаючи на постійні запевнення з боку Симоненка про її незмінність, проглядався поступовий дрейф у бік адміністрації міста. Не завадило б згадати про авторство першого секретаря Київського міськкому КПУ в законопроекті, що активно лобіювався главою міської держадміністрації, який до цього не мав підтримки в депутатському корпусі. Різко змінилась і поведінка представника КПУ, голови Комітету з питань державного будівництва і місцевого самоврядування, який уже не приховував своєї підтримки омельченківському законопроектові. На засіданні комітету, де я був присутній як автор численних поправок, він цинічно заявив, що не збирається, грубо порушуючи цим регламент, навіть ставити їх на голосування. На мої звернення з цього приводу до «вождів» партії мене заспокоювали, обіцяли розібратися, проте на тому все і закінчувалось. Під час важливих голосувань по цьому законопроекту, зникав із залу Симоненко. А коли я підходив і запитував: «Як же так, ви ж обіцяли нас підтримати?», він мені відповідав: «Я не можу нічого сказати, мене не було в залі».

В кулуарах парламенту поширилися чутки про те, що за дивним збігом обставин саме в цей час у міськкому партії з’явився новий офіс, вирішуються питання про приміщення ЦК, терміново розпочався ремонт у кабінеті голови профільного комітету і т. ін. Глава міськдержадміністрації та його посланці були помічені в активних контактах із лідерами КПУ, ними розповсюджувалася інформація, що Омельченко є прихованим опонентом Президента Кучми, і, як тільки проголосують й підпишуть закон та призначать на кінець травня 1999 року вибори міського голови, він про це відкрито заявить, а на президентських виборах восени підтримає кандидатуру комуністів. Це стало його головним козирем у його переговорах із більшовиками. Чим, кажуть, він їх і прикупив, а потім, як завжди, обвів навколо пальця.

Про ці «маневри» мені розповів віч-на-віч один із секретарів ЦК, коли я після голосування по закону підійшов і перепитав: «Що сталося, чому ви так різко змінили позицію і підтримали їхній варіант закону і термінове призначення виборів?». Він сказав, що більшість фракції була проти, але зібралась президія ЦК, і з перевагою в один голос було прийнято рішення, що зобов’язувало членів фракції голосувати за варіант закону, пропонований Омельченком, і за призначення виборів на 30 травня 1999 року. Але все одно далеко не всі з комуністів віддали за це голоси, у приватних розмовах розводили руками й виявляли своє невдоволення, але прилюдно про це не говорили, побоюючись гніву партійного керівництва й перспективи вилетіти зі списків на наступних виборах.

Ніде правди діти, такий результат — «заслуга» їхньої фракції. Нічого не маю проти численної армії рядових комуністів, знедолених і чесних людей, свято відданих своїм ідеалам. В даному випадку відбулася, по суті, змова міських олігархів на чолі з Омельченком, цих «донів» київського клану, із частиною верхівки КПУ, — «червоними баронами», — бізнес яких тісно зав’язаний на столицю. Ці «уболівальники», проголошуючи гасла боротьби за інтереси простих людей, водночас успішно будують для себе і членів своїх родин власне світле капіталістичне майбутнє. Склався досить цікавий політико-бізнесовий альянс, далекий від справжніх потреб киян.

На цей специфічний характер стосунків градоначальника й керівників КПУ звернули увагу читачів на сайті «Українська правда» 10 березня 2004 року, де було розміщено матеріал Павла Кіта, названий «Комуністи ніби проти Омельченка». Він вартий того, аби запропонувати читачам ознайомитися з ним (із незначними скороченнями):

Проігнорувати підвищення цін на транспорт у столиці комуністи не могли за визначенням… Бо хоч з Омельченком у комуністів стосунки зовсім непогані, але ж це, зрозуміло, не підстава, щоб жертвувати іміджем.

З іншого боку, «конструктивний діалог» із владою не обов’язково позначається на стосунках — що й продемонстрували у середу ленінці.

Передусім, увагу й шанобливість до «протестантів» виявила сама київська влада…

Так-от, предводителів пікетувальників від комуністів буквально одразу ж було запрошено в міськдержадміністрацію на переговори. Настільки «одразу», що, схоже, домовленості про проведення «переговорного процесу» під акомпанемент «зовнішньої підтримки» за стінами будинку на Хрещатику було досягнуто заздалегідь.

Адже о десятій ранку, відколи почалися переговори, під Київрадою можна було налічити від сили три десятки комуністів.

Причому аргументи з боку міської влади представникам пікетувальників наводив не який-небудь співробітник прес-служби, а заступник голови КМДА — начальник Головного управління промисловості та транспорту Валерій Кір’ян.

Він же через півтори години вийшов разом з 1-м секретарем міськкому КПУ Юрієм Сизенком до пікетувальників під червоними прапорами, яких на той час зібралося уже близько двох сотень чоловік.

Втім, нічого нового Кір’ян, власне, і не сказав… переговори ще тривають, а тому робити будь-які передчасні висновки не варто. Одразу після виступу переговірники повернулися в будинок КМДА, залишивши мітингувальників «на бойовому посту».

Характер самого мітингу заслуговує на кілька рядків окремо…

На ньому лише зрідка звучали звинувачення на адресу конкретного київського мера Олександра Омельченка, з чийого «благословіння» планується підняти тарифи на проїзд у громадському транспорті.

Хоч у натовпі й можна було почути дуже навіть «перчені» слова на адресу градоначальника, більшість «мегафонних» промовців віддавала перевагу загальній критиці режиму, закликам до боротьби за владу трудового народу, до перемоги комуністів на президентських виборах і т. д.…

Хіба не вигідна позиція? Це як переінакшена формула радянських часів, коли кожен окремий був «проти», а всі разом — «за». Тут навпаки: «в цілому — проти, але конкретно — за».

З одного боку — проти підвищення ініційованої київською владою плати за проїзд, з іншого, в той же час — не проти київського міського голови. Бо, мовляв, суспільний лад тому причиною, а не персона.

Правда, при такому підході на суспільний лад можна звалити що завгодно, починаючи від зменшення народжуваності і закінчуючи водопостачанням, та й самою якістю питної води…

…Олександру Олександровичу … немає чого боятися … враховуючи дружні відносини мера з керівництвом КПУ. Пригадується, після відставки Ющенка в 2001 Симоненко ходив до Кучми на консультації щодо нового прем’єра. Як тоді зізнався лідер КПУ на виході з Банкової, жодна із кандидатур не влаштувала комуністів. Але вони готові були підтримати Омельченка. Щоправда, Кучма його не пропонував...

Залишається додати, що всі ці заходи, які зараз проводяться комуністами в столиці, в обов’язковому порядку узгоджуються з керівництвом партії. Тому логічно припустити, що поведінку стосовно столичного мера було узгоджено (вироблено?) також на найвищому «КПУ-рівні».

У будь-якому випадку, навпроти сьогоднішньої акції підопічні Петра Симоненка сміливо можуть ставити собі галочку — вона вдалася. За соціальний захист трудящих «поборолись». Проти Омельченка — не виступили. Словом, і вовки ситі, і вівці цілі. Політика…

Комічність ситуації полягала в тому, що на момент проведення акції комуністами проти підвищення цін уже виступили всі до Президента включно, а Київське міське управління юстиції відмовило у реєстрації розпорядження КМДА про підвищення тарифів на проїзд у міському транспорті столиці (навколо чого тоді переговори? — Авт.) Отакий спектакль для киян розіграла влада міста разом із міською організацією КПУ. Одні вдають, що нападають, інші — що захищаються.

Що ж ми отримали в кінцевому підсумку? Хоча робота над законом про столицю і була тривалою, на жаль, у підсумку, він фактично позбавив киян багатьох прав, якими володіють мешканці інших міст. Тож так довго очікуваний закон про столицю став розмінною монетою в брудній політичній грі. Уважний, неупереджений розгляд тексту та й наявна вже практика свідчить: упровадження його у життя зводить роль самоврядування в Києві до формальної присутності.

Зокрема, чинним законом про столицю заперечується право формування радами на терені міста власних виконавчих комітетів. Уся реальна влада зосереджується в руках державної адміністрації, що за статусом підпорядковується центральним структурам, а Київраді відводиться роль декоративного додатка до неї. Те, що виконком Київради взагалі не передбачений, а його функції перекладаються на міську держадміністрацію, в тому числі по розпорядженню комунальною власністю й бюджетом (а це чималі гроші!), слід уважати суттєвим обмеженням місцевої демократії.

Усе ж таки має враховуватися природа самоврядування як особливої форми організації управління: не тільки можливість прийняття тих чи інших рішень представницьким органом, але й його право самому обирати методи й процедури втілення своїх рішень у життя, визначати власні адміністративні структури з урахуванням місцевих потреб і необхідності забезпечення ефективного управління. Єдність нормотворчої й виконавчої діяльності є суттєвою ознакою європейської традиції повноцінного місцевого самоврядування. За місцевими колективами (територіальними громадами) визнається право самостійного вирішення місцевих справ під власну відповідальність, в той час коли центральна влада займається вирішенням загальнодержавних справ. Організація виконання рішень представницького органу є складовою частиною місцевого самоврядування і не може бути з нього вилучена без завдання шкоди його сутності та природі. Отже, позбавлення Київради права обирати свій власний виконком і примусове нав’язування в ролі цієї структури міської державної адміністрації, яка є місцевим органом державної виконавчої влади, не може не розглядатися як свідоме обмеження киян у їхньому конституційному праві на самоврядування.

Закон про столицю викликає ще чимало запитань без відповідей. Ним припускається, зокрема, можливість, хоча про це прямо в самому законі не йдеться, залишення в Києві районних держадміністрацій, існування яких Конституцією України не передбачено (згідно зі ст. 118 Конституції виконавчу владу у містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації лише на рівні міст у цілому, а не у районах цих міст). Він зовсім нічого не говорить про статус селища Пуща-Водиця (ця обставина призвела потім до втрати його мешканцями власної селищної ради) тощо.

Перелік подібних юридичних казусів можна було б ще довго продовжувати. Зауважу, що завдяки численним депутатським поправкам (лише мною їх було подано 54) закон усе-таки вдалося дещо поліпшити порівняно з тим, що подавалося на перше читання. Але докорінно його змінити на краще не вдалося.

Понад те, опублікований закон у кількох статтях відрізняється від тексту, проголосованого Верховною Радою. Тож фактично йдеться про його фальсифікацію, що підтвердив у своєму рішенні від 16 березня 1999 року Комітет Верховної Ради із питань регламенту. Ця невідома раніше у вітчизняній практиці парламентаризму ганебна ситуація стала можливою через бажання догодити Омельченку тодішніх спікера О. Ткаченка та керівника профільного комітету комуніста О. Кушніра, які не витримали шаленого пресингу. Ухвала регламентного комітету з цього питання варта того, аби її прочитати, тим паче, що вона раніше не друкувалась. Подаю повний текст цього надзвичайно цікавого документа.

 

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

КОМІТЕТ З ПИТАНЬ РЕГЛАМЕНТУ, ДЕПУТАТСЬКОЇ ЕТИКИ

ТА ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОТИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

 

РІШЕННЯ

 

Протокол № 28

від 16 березня 1999 р.

 

Про звернення народних депутатів України

Л. Г. Косаківського, О. В. Лавриновича, М. Ю. Бродського,

О. Д. Шеховцова та інших стосовно порушень при прийнятті

та доопрацюванні Закону України

«Про столицю України — місто-герой Київ»

 

Розглянувши депутатський запит групи народних депутатів України від 1.02.99 р. (Косаківський Л. Г. та інші), заяву народного депутата України Шеховцова О. Д. (доручення Верховної Ради України № 11-9/1 від 02.02.99 р.), звернення народних депутатів України Бродського М. Ю. від 29.01.99 р. (Доручення Голови Верховної Ради України Ткаченка О. М. від 29.01.99 р.) та Лавриновича О. В. від 16.12.98 р. стосовно порушень під час прийняття та доопрацювання Закону України «Про столицю України — місто-герой Київ», Комітет встановив наступне:

1. Текст Закону України «Про столицю України — місто-герой Київ», що набув чинності, має відмінності від тексту Закону, проголосованому на сесії Верховної Ради України, а саме:

у статті 7 Закону в переліку складових системи місцевого самоврядування внесено зміни — замість «виконавчого комітету міської ради», «виконавчих комітетів районних рад» записано «виконавчий орган міської ради», «виконавчі органи районних у місті рад». Також вилучено проголосовану Верховною Радою України норму цієї статті, в якій складовою частиною системи місцевого самоврядування передбачені «районні ради (у разі їх створення)». У поданій на підпис Голові Верховної Ради України редакції друга частина цієї норми вилучена і записано «районні ради».

У другій частині ст. 13 додані слова: «... та цим Законом», які не були проголосовані парламентом.

Частина шоста статті 19, яка була вилучена голосуванням 19 листопада 1998 року, при розгляді у другому читанні проекту знову внесена до тексту і представлена на підпис Голові Верховної Ради України, замість проголосованої Верховною Радою у другому читанні норми, внесеної народним депутатом України Л. Г. Косаківським у вигляді 148 поправки: «Кошти місцевого бюджету знаходяться на бюджетних рахунках окремо від коштів державного бюджету, переданих до відання Київської міської державної адміністрації, по них ведеться окремий облік, забороняється витрачання коштів місцевого бюджету на виконання функцій, покладених на органи виконавчої влади, їх утримання, матеріально-технічне забезпечення тощо», що вилучена з остаточного тексту Закону.

2. При розгляді проекту Закону у першому читанні в порушення норми ч. 2 ст. 6.5.3 Регламенту Верховної Ради України не був поставлений на голосування альтернативний законопроект народного депутата України Лавриновича О. В. (реєстр. № 2122-2 від 14.10.98 р.) та на засіданні 15 грудня 1998 року в порушення статті 3.5.4 Регламенту Верховної Ради України також не було поставлено на голосування його проект постанови Верховної Ради України про неприйнятність частин 2, 6, 7 ст. 13 проекту Закону України «Про столицю України — місто-герой Київ» (реєстр. № 2122/П-5 від 17.11.98 р.)

3. При розгляді проекту Закону України «Про столицю України — місто-герой Київ» у другому та повторному другому читанні не здійснювалось постатейне голосування всіх статей проекту Закону, чим порушено норму ч. 1 ст. 6.6.3 Регламенту Верховної Ради України.

4. Секретаріатом Верховної Ради України ніяких змін до тексту Закону «Про столицю України — місто-герой Київ», остаточно прийнятого Верховною Радою України, не вносилося.

5. Підготовку тексту Закону для підписання Головою Верховної Ради України здійснював народний депутат України Б. П. Андресюк.

6. Візування тексту законопроекту здійснено заступником Голови профільного Комітету Б. П. Андресюком та Головою Комітету О. Д. Кушніром. Згідно усної заяви О. Д. Кушніра на засіданні Комітету з питань Регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України він здійснював візування після підписання Закону Головою Верховної Ради України.

На підставі встановлених фактів щодо порушень норм Регламенту, які мали місце при підготовці, прийнятті та доопрацюванні проекту Закону України «Про столицю України — місто-герой Київ», з урахуванням висловлених під час обговорення на засіданні Комітету зауважень та пропозицій, Комітет вирішив:

1. Звернути увагу Голови Комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад Кушніра О. Д. на допущені грубі порушення положень пункту 6 статті 6.7.4 Регламенту Верховної Ради України та неприпустимість після прийняття Закону в цілому внесення до його тексту будь-яких змін.

2. Запропонувати Комітету з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад розглянути питання про допущені порушення норм Регламенту Верховної Ради України при підготовці та доопрацюванні Закону України «Про столицю України — місто-герой Київ» та про відповідальність Заступника Голови Комітету Б. П. Андресюка за допущені порушення ним норм Регламенту Верховної Ради України.

3. Відзначити, що під час розгляду у першому та другому і повторному другому читанні проекту Закону України «Про столицю України — місто-герой Київ» мали місце порушення норм Регламенту Верховної Ради України.

4. Звернутись до Генерального прокурора України з пропозицією дати правову оцінку обставин внесення змін у текст Закону України «Про столицю України — місто-герой Київ» після прийняття його Верховною Радою України та вжити заходів прокурорського реагування.

5. Надіслати дане рішення Голові Верховної Ради України, головам комітетів Верховної Ради України та керівникам фракцій у Верховній Раді України, а також до Конституційного Суду України у зв’язку з прийняттям останнім до розгляду відповідного конституційного подання народних депутатів України.

 

Перший Заступник Голови Комітету                           А. П. СНІГАЧ

 

Саме цей кричущий факт примусив мене 30 квітня 1999 року зробити в парламентській газеті «Голос України» заяву щодо своєї відмови від участі у виборах мера Києва, бо я, — йшлося в ній, — не визнаю законність виборів 30 травня 1999 року, оскільки вони проводяться на підставі фальсифікованого закону і неконституційної постанови Верховної Ради. Там же говорилося, що найпершою причиною неможливості для мене вступу в цю кампанію є те, що я не визнаю правомірність свого звільнення з посади Київського міського голови 26 червня 1997 року і буду домагатися виконання судових рішень про відновлення мене на посаді. Крім того, наголошувалося в цій публікації, цілком протизаконними є будь-які рішення, у тому числі і щодо організації виборів, підписані особою, яка була обрана на непередбачену для Києва посаду голови міськради та всупереч рішенню Конституційного суду від 13 травня 1998 року суміщала її з посадою глави міської держадміністрації.

З цим періодом пов’язана ще одна повчальна історія, мало кому відома, але вкрай характерна для розуміння деяких моральних аспектів нашої української політики.

До оголошення мною згаданої вище заяви дехто вів зі мною переговори щодо співпраці й підтримки на мерських виборах. Вимальовувався досить цікавий альянс опозиційних сил, який міг, — тепер я це розумію, — враховуючи жорстку поляризацію прихильників і противників Омельченка і Суркіса, і, беручи до уваги відсутність їм альтернативи, адже значна частина киян не підтримувала ні одного, ані другого, — привести мене до перемоги. Але сталося так, як сталося.

Відомі прийоми, які допомагають перемогти на виборах не дуже популярним політикам. Найбільш ефективний серед них на пострадянському просторі — протиставлення двох основних суперників, при цьому один подається масовій свідомості як «ще гірший варіант», тобто людям пропонується, як наставляв мудрий цар Соломон, вибрати менше лихо. Згадайте залякування «червоним реваншем» у ході президентських виборів у Росії в 1996 році, та в 1999 році — в Україні. Ще приклад — уже з історії розвинутих країн — перемога на президентських виборах у Франції Жака Ширака, якому у другому турі протистояв лідер ультраправих Жан-Марі Ле Пен. Перебуваючи на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи, на власні очі бачив у Страсбурзі — зазвичай спокійному місті — численні антилепенівські демонстрації, і як удало ЗМІ підігрівали в народі істерію. У результаті навіть керівництво опозиційних соціалістів закликало своїх прихильників проголосувати проти Ле Пена, а значить — за Ширака.

У Києві під час виборів мера в 1999 році була розкручена теза «олігархічної загрози», яку, за задумом авторів, уособлював Суркіс. Омельченка ж позиціювали як «народного» кандидата, що вже саме по собі виглядало як фарисейство. Адже хто з них більший олігарх — ще потрібно розібратися.

«Олігархами» у сучасних умовах заведено називати осіб, які набули величезних статків, користуючись владними повноваженнями та привілеями, що з них випливають, — стверджується в «Українській правді» за 3 грудня 2003 року. Самі повноваження вони посилюють, — продовжує це інтернет-видання, — використовуючи набуті наддоходи. Однією рукою вони крадуть у народу, іншою — кидають жалюгідні подачки, не забуваючи повідомляти про кожну свою благодійну акцію в газетах.

Омельченко, за основними ознаками цього явища в українському виконанні, аж ніяк Суркісу не поступався. Можливо, в деяких параметрах навіть був «крутіший», бо «сидів» на бюджетних коштах, мав необмежені можливості з точки зору використання адмінресурсу, численних ЗМІ, що фінансувалися за рахунок міської казни та ін. (Щедрою рукою містоправитель осипав подарунками, купленими за гроші киян, потенційних виборців. На виборах у 2002 році це все набуло взагалі нечуваного розмаху, адже тоді коштовні дари вже роздавалися під прапором партії «Єдність» уже по всій Україні. Усі поспішають у нас одягатися в одежі благодійників. Однак ще не народилися сучасні Терещенки і Бродські. От коли хтось цим буде займатися по велінню душі, а не виходячи з міркувань політичної кон’юнктури, за власні, а не народні чи позичені в інших гроші, побудує школу, лікарню, притулок, — тоді й можна буде говорити про це всерйоз. Відома суперечка між Л. Толстим і І. Тургенєвим, згадана О. Купріним у його «Колесі часу», що ледве не довела їх до дуелі, коли у відповідь на розповідь Тургенєва про те, як його дочка з гувернанткою йдуть на окраїни і займаються лагодженням і штопанням убогої білизни бідноти, Толстой підхопився з-за столу і викрикнув: «Яке лицемірство! Яке святенництво! Яке знущання над нестатком!»)

Найближчий тоді соратник Омельченка Іван Салій, що став нині, після чергового кульбіту, його найзапеклішим критиком, із знанням справи визначив: «До того ж деякі заступники пана Омельченка та наближені до нього депутати Київради самі є місцевими олігархами, крупними бізнесменами. Важливо відзначити, що в нетрях київського міського керівництва почала формуватися нова кланово-корпоративна група з усіма олігархічними ознаками. Завдяки особистим та міським коштам, ресурсам, ЗМІ, банку, футбольному клубу та партії Київський голова сам перетворився на найбільшого в Україні олігарха! Чи не дивно, що мерія контролює аж півтора десятка газет, у яких неможливо знайти об’єктивної та актуальної інформації (на відміну від різноманітних даних про самого мера)» (kyiv.osp.com.ua, 5 грудня 2003 р.)

У цьому й полягає вододіл, принципова відмінність спрямованості діяльності моєї команди й адміністрації Омельченка. Вони здійснюють у Києві грандіозний бізнес-проект, який чітко регламентує частку доступу кожного учасника до «київського пирога» та пов’язує всіх одним ланцюгом у кругову поруку. В це павутиння потрапляють і чиновники, і бізнесмени, і депутати, і керівники політичних структур, і журналісти. Усі рішення ухвалюються, виходячи з інтересів цієї олігархічної імперії, а не потреб киян. У пріоритетах цих політичних бізнесменів потреби киян на останньому місці та розглядаються саме крізь призму відповідності користі для грошових мішків. На думку громадськості у випадках перспективи одержання надприбутків (як можна було спостерігати під час реконструкції Майдану Незалежності тощо), — ніхто не звертає уваги, і підгодована преса закриє рота пересічному виборцю. Одним словом, «в действиях ретивого чиновника видим мы государственное рвение, а в мыслях — пирог с казенной начинкой», — писав М. Є. Салтиков (Щедрін). Перефразовуючи М. Грушевського, можна сказати: біда Києва в тому, що ним правлять ті, кому він не потрібен.

Ми ж із моїми колегами керувалися, хоч як пафосно це звучить, інтересами міста й городян. Бізнесом ні я, ні мої близькі не займалися, не дозволяв цього і підлеглим. Невдоволених серед політиків і бізнесменів було чимало. Вони об’єднались і відсторонили мене від влади. А далі у них усе пішло, як по маслу. Вони виграли, але кияни програли. Так, у мене після відставки не було грошей, щоб створити свою партію, прикупити депутатів для утворення власної фракції, заплатити ЗМІ для потужної pr-кампанії на останніх виборах. Але в мене залишилося головне — моє добре ім’я, яке я не втратив, і чисті руки, які я нічим не забруднив.

З огляду на відсутність серйозних конкурентів, влада на так званих виборах мера в 1999-му проводила, по суті, закритий конкурс, розігрувала безпрограшний варіант. Насправді змагалися дві потужні фінансово-політичні групи з пропрезидентського табору. Сценаристи свідомо звели їх у двобої, аби виснажити та обезкровити, щоб ними краще було маніпулювати, періодично віддаляючи чи наближуючи, — що і можна було спостерігати у майбутньому. (Варто зазначити, що мені свого часу було достатньо попрацювати рік главою адміністрації, аби потім у відкритій, чесній боротьбі перемогти в 1994-му потужних опонентів — Черняка і Салія. Кучма ж і його віддзеркалення у Києві Омельченко наважилися на вибори лише через три роки. Але все одно їм довелося солідно витратитися на «будівлі сторіччя», підкуп виборців, вдатися до розігрування політтехнологічних схем, «викликати» суд, широко застосовувати адмінресурс і підтасовки тощо.)

Були у мене контакти і з Олександром Морозом, який висловлював підтримку моєї кандидатури. Коли стало ясно, що я не буду брати участь у виборах, він мене запросив на зустріч. Було запропоновано очолити його київський штаб на виборах Президента. Прозвучали приблизно такі слова:

– На виборах мера Києва наша партія не буде підтримувати жодної кандидатури. Вас ми плануємо, в разі моєї перемоги, призначити главою Київської міської державної адміністрації, закон про столицю це дозволяє.

Мене представили активу, однак до роботи не встиг приступити: одразу після цього десь на два тижні я із серцевим нападом «швидкою» вночі був доставлений до клінічної лікарні у Феофанії. Яке ж моє було здивування, коли у палаті по телебаченню побачив передачу, в якій керівник міської організації соціалістів В. Семенюк, разом із деякими місцевими лідерами інших партій, офіційно заявила про підтримку кандидатури Омельченка, хоча ще вчора, відвідуючи мене, говорила зовсім протилежне. Після закінчення курсу лікування я попросив пояснень у заступника Мороза — Йосипа Вінського. Він мене запевнив у тому, що цю заяву не варто брати до уваги. «Це певна гра, все одно Ви будете призначені, — і так дивиться у підлогу, не підводячи очей, — керівником міськдержадміністрації, як і домовлялись, мером ми бачимо тільки Вас». Я ж у відповідь заявив, що тепер їм не можу довіряти, оскільки їхні публічні заяви відрізняються від сказаного мені віч-на-віч, тому, за цих обставин, не можу працювати у них керівником міського штабу.

Відтоді мої стосунки із соціалістами та їхніми лідерами були практично заморожені. Таку нещирість з їхнього боку спостерігав і раніше. З одного боку, на словах, — повна підтримка моєї позиції у київських подіях 1996–1998 років, з іншого — відсутність реальних практичних дій на підтвердження домовленостей.

Часто в моїй присутності у Мороза в кабінеті в бутність спікером він кудись телефонував, вів грізні розмови, але, частіше за все, цим і закінчувалося. І він сам, і його партія реально задля моєї підтримки мало що зробили. Уся пара йшла у свисток. Більше того, оточення Олександра Олександровича, всі ці клерки, працювали проти. Його перший помічник, приміром, відмовлявся записувати на прийом, блокував мені доступ у кабінет голови Верховної Ради (щоб туди потрапити, дзвонив по «сотці» — телефону урядового зв’язку — прямо Морозу, він був вимушений брати трубку). Домовлятися про зустріч із делегацією Ради Європи, що приїхала до нас у Київ на конференцію з проблем історичних міст у грудні 1996 року, незважаючи на попереднє погодження зі спікером, довелося з великим скрипом, цьому всіляко заважав керівник апарату парламенту. Коли ж нам удалося таки добитися прийому, мені потелефонував працівник відділу міжнародних зв’язків і суворо наказав не сідати у жодному разі поруч з Олександром Олександровичем, а обов’язково напроти, разом з іноземцями. А це суперечило протоколу. Я навіть пожартував, чи не просити мені одразу політичного притулку, якщо мені не дозволяють розміститись там, де і всі інші учасники розмови з української сторони?

Мав я їхати до Парижа на засідання комісії Ради Європи з розгляду ситуації у Києві, потрібен був лише відповідний лист від парламенту. Мороз пообіцяв, але скільки я не звертався до завідувача міжнародного відділу, підключив навіть першого віце-спікера О. Ткаченка, так цей лист і не з’явився. Мені говорили одне, а насправді, напевно, застосовували древню, як світ, апаратну хитрість, виконавцям казали: нічого не роби, валяй дурня. Так я не потрапив на цей важливий для мене розгляд справи щодо незаконного зміщення з посади мера столиці. Так само, у лютому 1997 року, попри всі обіцянки керівництва, ніхто з депутатів Верховної Ради не прийшов на круглий стіл по обговоренню проблем законодавчого врегулювання статусу Києва як столиці держави, який ми проводили разом із Радою Європи.

Не менш дивно повелися керівники вищого законодавчого органу країни і на початку 1998 року. Заздалегідь із ними була досягнута згода про проведення у Києві разом із Радою Європи та міською радою науково-практичної конференції з нагоди 500-річчя надання місту привілеїв управління за магдебурзьким правом. Потрібне було лише письмове підтвердження від парламенту. Неодноразово звертався з нагадуваннями, навіть порушив це питання під час свого виступу на черговій нараді у спікера з головами обласних рад. Знову пообіцяли і навіть дали доручення підготувати такий лист. Коли ж я зняв трубку АТС-100 і набрав номер телефону головного апаратника Верховної Ради, він мені сердито заявив: «Листа не буде. Проводьте самі!» В Раді Європи були дуже здивовані, позаяк на цю конференцію вже були передбачені значні кошти, — за які, між іншим, йшла серйозна боротьба, і нам удалося їх вибити зі значними зусиллями. Після відмови Верховної Ради як одного із заявлених організаторів, конференція була знята із планів і так і не відбулася.

Недарма багато наших співвітчизників, як свідчать дані соціологічних опитувань, не довіряють українським політикам. А як же їм можна вірити? В очі говорять одне, думають друге, а роблять третє. Степан Хмара в інтерв’ю для «Української правди» 2 вересня 2003 року між іншим сказав: «До речі, незайвим буде нагадати Сан Саничу, що прообразом гіпертрофованих повноважень Президента, записаних у нинішній Конституції, став Конституційний договір 1995 року, під яким також стоїть і підпис Мороза, хоч цього йому аж ніяк не випадало робити. (Тоді цей договір я назвав антиконституційним.)» Саме з цього розпочалися всі проблеми в державі і в Києві зокрема.

Думається, найкраще наші київські проблеми — їх законодавчий аспект — видно збоку. Тож наведу думку тодішнього Президента Конгресу місцевих і регіональних влад Європи Ради Європи Алена Шенара — беззаперечно авторитетної у цій галузі людини, — висловлену ним щодо проекту Закону про столицю на початку листопада 1998 року, який, на його погляд, «відображає певною мірою неправильне розуміння деяких положень Хартії, зокрема статті 6, яка стосується підзвітності адміністративних служб обраній раді».

Європейська Хартія про місцеве самоврядування, між іншим, не робить винятків із принципів самоврядування для міст-столиць, і в цьому — одна з її суттєвих особливостей.

У висновку спеціалістів Ради Європи зазначено: «По прочитанні законопроекту складається враження, що мова йде не про місто, а про іншу керовану адміністративну одиницю, до якої слабо, лише у виключних випадках, можуть бути застосовані принципи самоврядування. Це суперечить Хартії та Конституції України, в якій столиця визначається як регіон, що має право на самоврядування. Запропонований законопроект суперечить статті 3, пункту 2 Хартії, згідно з яким публічно обрані Ради повинні стояти над виконавчими органами, які, у свою чергу, повинні їм підпорядковуватися».

На жаль, висновки експертів Ради Європи були проігноровані.

Свого часу наша адміністрація ґрунтовно займалась правовим полем столиці. 28 лютого 1996 року разом з НАН та Лігою історичних міст України провели науково-практичну конференцію: «Роль столиці у процесі державотворення: історичний та сучасний аспекти». Прийняли звернення до парламенту й керівників держави, де виклали своє бачення статусу Києва. Активно брали участь у підготовці законопроекту про столицю, який, як зазначалось вище, 4 березня 1998 року був ухвалений Верховною Радою. Він, між іншим, допоміг би уникнути багатьох сьогоднішніх колізій, якби його не спіткало вето.

В розмові з журналістом «Хрещатика» О. Кубахом 2 жовтня 1997 року я так виклав своє бачення закону про столицю, різні проекти якого в ті дні жваво обговорювалися: «На мій погляд, найкраща модель побудови влади в Києві — класична. Тобто обраний прямим голосуванням міський голова, обрана міськрада, яка утворює свій виконавчий орган, а державу представляє міськдержадміністрація, яка має контрольно-наглядові функції. До речі, такого ж висновку дійшов і круглий стіл, який ми провели у лютому цього року разом із представниками Ради Європи та прийняли з цього приводу відповідні рекомендації. Намагання ж прямо записати в законі, що Київрада не повинна мати своїх виконавчих органів, а передає їх КМДА, є порушенням Конституції, відповідних законів та вимог Ради Європи … Якщо ж Верховна Рада буде все-таки наполягати на поєднанні функцій виконавчої влади, представницького органу та державного виконавчого органу, то це треба робити, як у інших країнах світу … Ця модель виглядає таким чином: обраний населенням мер, міська рада і виконком автоматично законом наділяються функціями, які виконує сьогодні адміністрація. Таким чином, окрім самоврядних, делегованих населенням функцій, виконують функції, делеговані державою. Але не навпаки, як нам пропонують сьогодні: позбавити киян права мати свій виконавчий орган, нав’язавши їм державну структуру, яка їм не підзвітна».

25 лютого 1997 року ми, разом із Радою Європою, провели круглий стіл «Статус м. Києва — столиці України». Коментуючи «Хрещатику» його наслідки, я, зокрема, говорив про намагання Омельченка й окремих політичних сил нав’язати проект закону про столицю, яким пропонувалося обирати міського голову не прямим голосуванням киян, а депутатським корпусом. «Чому проштовхується саме цей проект? Думається, деякі політичні сили прекрасно усвідомлюють, що вони отримали поразку на останніх виборах голови Київради. Тоді за нині діючого голову віддали свої голоси 550 тисяч виборців, а за найближчого конкурента — 405 тисяч. Безумовно, вони розуміють, що на прямих виборах отримати перемогу дуже важко. Тому тут і вступає в силу проста арифметика: за всіх депутатів Київради проголосували 330 тисяч виборців. Тому, щоб отримати перевагу в самій раді, треба 170 тисяч голосів. От і рахуйте, що легше: отримавши 170 тисяч голосів, провести 30–35 депутатів, які потім оберуть потрібного голову і можуть вирішити будь-яке питання, чи виграти прямі вибори. Тому і шукають обхідні шляхи для проведення своїх людей до влади в місті. У 1994 році кияни вперше за всю історію міста обрали прямим голосуванням міського голову. Тоді ми взяли вершину, яка наближає нас до побудови демократичного суспільства. Якщо пройде названий законопроект, це буде крок назад від демократії», — довелось наголосити мені газеті.

Ще раніше — у наведеній вище розмові в «Україні молодій» в 1994 році — я звертав увагу, що майбутній закон має стати не лише регулятором способу обрання й порядку функціонування міської влади, що дуже важливо, але насамперед економічним важелем.

Навів такі доводи. Ми повинні мати можливості ширше використовувати вироблену продукцію, якої у нас залишається тільки 36 відсотків. Місту належить близько 20 процентів усієї власності, що розташована на його території. Ми також не можемо розпоряджатися земельними ресурсами. Ми не кажемо: заберіть у них і дайте нам. За дев’ять попередніх місяців Київ виробив продукції на 28 трильйонів, із них 18 — забрали. Тож давайте розумно сплануємо, на які потреби витратити вилучені кошти. Нехай не на суто міські, а на загальнодержавні потреби — реконструкцію вокзалів, аеропортів, систем опалення, транспортних послуг. Останнім часом місту нарахували 2,5 трильйони крб. за споживання газу, електроенергії тощо. Але міських боргів практично немає, є борги міністерств, установ, організацій республіканського підпорядкування. Виходить дивний розподіл: коли йдеться про обов’язки, місцева влада винна в усьому — цінах, негараздах… Коли ж ділити гроші — з’являються міністри. З проблемами ми розберемося самі. Головне, щоб нам не заважали.

Важливим видається згадати ще один документ, що відкрив нову сторінку в історії законодавчого оформлення та реального становлення Києва як столичного міста. Враховуючи невеликий обсяг, наведу його повністю.

 

У К А З

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

 

Про деякі заходи для забезпечення виконання містом Києвом функцій столиці України

 

№ 99/94 від 18.03.1994 року

 

З метою забезпечення виконання містом Києвом функцій столиці України та здійснення заходів щодо нормалізації соціально-економічної ситуації в місті Києві п о с т а н о в л я ю:

1. Установити, що на час до прийняття Закону України «Про столицю України» Київська міська державна адміністрація:

бере участь у розробці проектів та реалізації цільових програм розвитку міста Києва;

здійснює управління майном підприємств, установ і організацій, які засновані на загальнодержавній власності та мають важливе значення для забезпечення життєдіяльності міста Києва;

бере участь у вирішенні питань щодо розміщення центральних органів, які створюються Верховною Радою України, Президентом України та Кабінетом Міністрів України, а також дипломатичних представництв, консульств іноземних держав та представництв міжнародних організацій в Україні у адміністративних будинках і нежилих приміщеннях, що перебувають у загальнодержавній власності;

за згодою Кабінету Міністрів України виступає гарантом кредитів іноземних інвесторів, що надані підприємствам, майно яких перебуває в управлінні Київської міської державної адміністрації;

здійснює облік та контроль за використанням нежитлового фонду міністерствами та іншими центральними органами державної виконавчої влади, а також підприємствами, установами і організаціями, заснованими на загальнодержавній власності, які розташовані на території міста Києва;

бере участь у вирішенні та погоджує питання щодо оренди нежилих приміщень, що належать підприємствам, установам і організаціям, які засновані на загальнодержавній власності та знаходяться на території міста Києва;

бере участь у підготовці переліків підприємств, заснованих на загальнодержавній власності, які знаходяться на території міста Києва і підлягають приватизації;

розробляє і затверджує за погодженням з Міністерством України у справах будівництва і архітектури нормативи планування і забудови міста Києва;

установлює порядок утримання та експлуатації житлового фонду, інженерних споруд, благоустрою територій, обов’язковий для підприємств, установ і організацій, незалежно від їх підпорядкування і форм власності;

має право безакцептного стягнення орендної плати за користування нежилими приміщеннями з усіх підприємств, установ та організацій, крім бюджетних;

має право здійснювати продаж об’єктів незавершеного будівництва, а також житла з цільовим направленням одержаних коштів на будівництво житла і соціально-культурних об’єктів міста.

2. Кабінету Міністрів України за участю Національного банку України передбачити щорічне виділення Київській міській державній адміністрації за курсом, установленим Національним банком України, з сум обов’язкового продажу 15–20 відсотків вільно конвертованої валюти, одержаної за рахунок діяльності підприємств, установ, організацій, які знаходяться на території міста Києва, незалежно від форм власності.

3. Кабінету Міністрів України за участю Київської міської державної адміністрації затвердити у місячний строк цільові заходи щодо нормалізації соціально-економічної ситуації в місті Києві та основних напрямків розвитку його господарства і передбачити виділення для їх реалізації необхідних коштів з державного бюджету та вільно конвертованої валюти, в тому числі і на виконання містом Києвом функцій толиці.

4. Кабінету Міністрів України:

щорічно встановлювати державне замовлення на поставку місту Києву необхідних продуктів харчування та непродовольчих товарів;

при розробці проектів Державного бюджету України вносити узгоджені з Київською міською державною адміністрацією пропозиції Верховній Раді України щодо нормативів відрахувань до бюджету міста на відповідний рік від загальнодержавних податків та зборів.

5. Національному банку України розглянути питання щодо надання підприємствам та організаціям міського господарства ліцензії на одержання у валюті плати за оренду нежилих приміщень та комунальні послуги згідно з укладеними договорами.

6. Київській міській державній адміністрації разом з Міністерством економіки України та Міністерством фінансів України визначити у місячний строк перелік підприємств, установ і організацій, які відповідно до статті 1 цього Указу передаються в управління Київській міській державній адміністрації, та подати його на затвердження Кабінету Міністрів України.

7. Київській митниці, Головному управлінню внутрішніх справ м. Києва перераховувати Київській міській державній адміністрації 50 відсотків доходів, у тому числі у вільно конвертованій валюті, одержаних митницею, а також валюти, конфіскованої правоохоронними органами міста Києва.

8. Установити, що розпорядження Представника Президента України у місті Києві щодо життєзабезпечення міста і охорони громадського порядку є обов’язковими для виконання всіма підприємствами, установами і організаціями, які знаходяться на території міста Києва, незалежно від форм власності та підпорядкування.

 

Президент України                                                             Л. КРАВЧУК

 

Вихід цього малозгадуваного зараз указу на той момент став справжнім революційним проривом на цьому напрямку. Чотири роки розмов про статус Києва як столиці держави не наблизили нас до практичного вирішення існуючої проблеми. Реальною була загроза заговорити її. Розмови залишалися лише розмовами, а невирішені питання накопичувалися, стримували розвиток міста, в тому числі через недосконалу правову базу, яка значно відставала від реалій життя. Враховуючи це та розуміючи, що потрібно якось зрушити воза з місця, я попросив наших юристів підготувати відповідний проект. Пішов із ним до Кравчука. Він схвально поставився до такої ідеї і доручив разом з урядом опрацювати наші пропозиції.

В Кабміні нашу ініціативу зустріли в штики. В. о. прем’єра Єфим Звягільський, узагалі, розглядав країну, як велику шахту, і за старою директорською звичкою намагався тримати все у своїх руках. Людина-гора. Про його працездатність ходили легенди, ніхто не знав, коли він спав. Тільки сходило сонце — він уже був у кабінеті, а покидав його вночі.

За період своєї роботи керівником міста я пережив шість прем’єрів, маю певні спостереження за їхніми стилями роботи.

Найменш доступним був Марчук. Зв’язатися з ним по телефону було неможливо, навіть мені, керівникові столиці. Найдемократичнішим був Масол — сам брав трубку «сотки», чим я особисто був вражений, набравши одного разу в 1994 році номер приймальної Кабміну і почувши в слухавці, замість секретаря, його голос.

Окрім іншого, в даному випадку спрацьовувало виховання ще радянських часів, певна школа керівництва. Річ у тім, що десь до початку 80-х минулого століття засобом спілкування керівників центральних установ між собою в межах Києва (для міжміських розмов, а також у межах СНД, і досі використовуються апарати «ВЧ») була так звана «вертушка» із чотиризначним номером. Але поступово кількість абонентів так виросла, що ця мережа втратила своє спеціальне призначення і мало чим уже відрізнялася від простої міської. За вказівкою Щербицького була запроваджена мережа АТС-100 (так званих «соток») із тризначним номером. Коло користувачів було обмежене тільки керівництвом держави, міністерств та відомств, міськвиконкому та міськкому партії. Пізніше дозволили мати такі телефони першим секретарям райкомів та головам райвиконкомів столиці. Задум був такий: ці люди повинні мати можливість оперативно, в разі управлінської потреби, зв’язуватися один з одним, минаючи секретарів. Для цього в положенні про цей зв’язок особливо зазначалося, що користувачам забороняється (окрім перших трьох осіб країни) переключати вказані телефони на приймальні і що вони мусять піднімати трубку особисто. Це ще був і телефон оперативного зв’язку — по ньому передавалася інформація в разі «НП». Звичною картиною тих днів були відкриті навстіж двері керівників у разі їх відсутності. Не для провітрювання кабінетів. Часто спостерігав, як зривалися з місця і бігли до апарату «сотки» секретарки, тільки-но лунав його специфічний сигнал. Це тепер телефони цієї урядової мережі майже всі, навіть уже і глави київських районів, переключили на приймальні й по них дістатися до когось так само важко, як і по звичному міському каналу. Та й стоять вони з часів Кучми у всіх «поважних» людей — банкірів, бізнесменів, у кого завгодно. «Сотки» також уже перевели на чотиризначну систему — не вистачає номерів. Усе купується, все продається, навіть спецзв’язок. Нещодавно, ще за попереднього Президента, ввели чергову нову систему спілкування високопосадовців — тепер уже «двохсотку», — з обмеженим найвищими колами списком абонентів, дозвіл на встановлення телефону дає особисто Президент. Побачимо, але я думаю, що і в даному випадку ця нова-стара мережа повторить долю своїх попередниць. Це як із скороченням апарату управління — після кожного його проголошення він тільки росте.

З іншими керівниками уряду по телефону переговорити було також непросто. З Президентами — і Кравчуком, і Кучмою — це вдавалося набагато оперативніше. Власне кажучи, із ними і вирішував та погоджував усі питання — Києвом у всі часи опікувався перший керівник держави. Вага мера міста тоді була значно вища, аніж тепер. І не тільки у ієрархії державних посад, а й у реальному впливі на ті чи інші події у державі. При мені чиновники адміністрації Президента й апарату уряду знали своє місце, не дозволяли собі поводитися в столиці як заманеться. «В какой-то степени пост городского головы значимее поста спикера или премьера. Столица — это столица», — можливо вперше на такому рівні, нарешті, чесно про це вголос сказав нинішній голова Верховної Ради України Володимир Литвин, а в період, що описується в книзі, — заступник голови адміністрації Кучми («Зеркало недели», 16 липня 2005 р.)

Хоча багато залежить не лише від змісту конституційних повноважень керівника міста, а від особи того, хто цю посаду обіймає, як він себе поставить. Ми — міська влада — тоді, принаймні, примушували з нами рахуватися. Та й уряд і парламент до нас зверталися по допомогу частіше, ніж ми до них, бо можливості наші на той час були інколи більшими за їхні. Треба віддати належне і Леоніду Макаровичу, і Леоніду Даниловичу — я міг переговорити з ними, і потрапити в кабінет без зволікань, подзвонити на дачу, в машину (управління урядового зв’язку встановлювало на службові автомобілі певної, нечисленної категорії керівників — я був у цьому списку — спецтелефони «Роса». Достатньо було підняти трубку апарата, назвати операторові свій номер, і тебе з’єднували з будь-яким абонентом міської телефонної мережі, АТС-10, або АТС-100. З деяких автомобілів, багажники яких «нашпиговували» додатковою технікою, — такі легковики підлягали ще й цілодобовій охороні — я від такого задоволення, наприклад, відмовився, — можна було виходити і на «ВЧ», голос при розмові по такій лінії мінявся — унаслідок кодування — до невпізнання. Був свідком, як одного разу Кравчук вів по такому апарату розмову з Єльциним). Тут проблем не виникало. У свою чергу, я таким правом не зловживав.

Що стосується Звягільського у період його в. о. прем’єрства, то я, знаючи його стиль роботи, коли було потрібно, приїжджав до нього рано-вранці. Вирішуючи свої питання, нерідко ставав свідком різних сцен із поточної роботи глави уряду.

Без його відома в державі не витрачалась жодна копійка — зранку він викликав С. Буковинського, — заступника міністра фінансів, одного, на мій погляд, із найкращих наших фінансистів, — і власною рукою ділив гроші, які за минулий день надійшли на рахунок міністерства, розписуючи, куди їх потрібно витратити. А ввечері знову запрошував і перевіряв, чи не дозволив хтось собі зайвого. В той час, можливо, в умовах суцільної скрути й нестачі грошей на саме необхідне, інакше і не можна було, такі методи давали позитивний результат — ситуацію вдалося приборкати й тримати під контролем. Але зараз не про це.

Подібний стиль геть виключав навіть розмови про якусь регіональну самостійність, передачу їм додаткових прав. А тут Київ зі своїми новаціями, та ще і хоче, щоб урядові установи погоджували з ним окремі питання, зокрема оренди належного їм майна. Звісна річ, проект указу в Кабінеті Міністрів не погодили, понаписували цілу купу зауважень. І тут кияни мають завдячувати Леоніду Макаровичу, який, попри шалений спротив, таки підписав указ, більше за інших розуміючи потреби міста й вагу столиці на перспективу у державотворчих процесах. Хотілося б принагідно віддати належне Івану Тимченку, на той час керівникові юридичного управління адміністрації глави держави, а потім — судді Конституційного суду, який своїми аргументами також зумів переконати Президента все ж таки поставити свій підпис під означеним нормативним актом.

Переоцінити цей документ неможливо, він став першим із тих, які реально дозволили почати юридично оформляти столичний статус міста, по-перше, і по-друге, дав міській владі серйозні додаткові права, якими й ми, і наступна адміністрація, весь час користались, роблячи у своїх розпорядженнях посилання на нього. Це дозволило не лише оперативніше самостійно розв’язувати поточні питання, а й у тих випадках, коли існували прогалини в законодавчому полі, заповнювати їх розпорядженнями міської адміністрації, погодженими у встановленому згаданим указом порядку.

Так були затверджені нормативи планування й забудови міста Києва, правила утримання та експлуатації житлового фонду, інженерних споруд, благоустрою територій, обов’язкові для підприємств, установ і організацій, незалежно від їх підпорядкування й форм власності, і т. ін. Це позитивно відображалось на ситуації у місті.

Сказати, що виконанню указу чинився опір, — значить нічого не сказати. Йшла шалена прихована протидія, по суті, блокада, яка особливо посилилася з приходом на посаду міністра Кабінету Міністрів В. Пустовойтенка, а на Банкову, пізніше, главою адміністрації — Д. Табачника. Кому з них могло сподобатись, що замість слухняного надання все нових і нових будинків під урядові структури, ми, використовуючи надані указом Кравчука повноваження, перевіряли використання приміщень у підлеглих їм структурах, і доповідали, що, наприклад, 70 відсотків площ галузевих проектних і науково-дослідних інститутів використовується не за призначенням, здається в оренду стороннім структурам, і до того ж виручені за це кошти до бюджету міста й держави не надходять. Таку інформацію робили надбанням громадськості.

Але ми наполегливо відвойовували й використовували свої права.

Кравчук нас підтримував і постійно підкреслював особливий статус міста, його вагу для країни, більш того, на практичних прикладах примушував рахуватись із позицією міського керівництва.

Якось міністерство енергетики вирішило без нашого відома і згоди змінити керівника «Київенерго». Я підняв це питання на зустрічі у Президента. Леонід Макарович мовчки натиснув на селекторі кнопку прямого зв’язку з прем’єром. Відбулась приблизно така розмова:

– Єфиме Леонідовичу! Скажіть міністрові енергетики, нехай припинить самодіяльність. Косаківський краще знає ситуацію в місті і свої кадри. Будете так надалі поводитися — звільнимо, нам такий міністр не потрібний!

І, знаєте, діяло. Як і в наведеному прикладі, коли за нашим наполяганням на цю посаду був призначений І. Плачков, який працює зараз міністром ПЕК, так і в інших випадках. З думкою мера міста тоді рахувались серйозно, не те, що тепер.

Себто, перший по суті закон про столицю, — а названий указ на той час йому за значимістю дорівнював, — з’явився ще в далекому 1994-му. Чимало його формулювань перейшло в чинний закон. Та й потім — в 1998 році — був проголосований закон, який ми лобіювали, і не наша вина, що він наштовхнувся на президентську заборону. Отже, твердження про значні заслуги Омельченка, як і деяких інших осіб, в появі закону про столичне місто і замовчування всієї передісторії цього питання є, щонайменш, перебільшеними і неправдивими. Сьогодні у закону про столицю взагалі знайшлося чимало «палких поборників», які ще декілька років тому і слів таких «капосних», як самоврядування, на дух не сприймали. Та й чи є великим надбанням прийняття закону саме в існуючій редакції? Про його численні вади і, внаслідок, втрати для киян, йшлося вище.

У червні 2000 року мною як обраним киянами народним депутатом був поданий законопроект про зміни до закону про столицю, за допомогою яких якраз і можна було, у разі їх прийняття, усунути всі протиріччя чинного закону і повернути киянам ті права, які вони мали у часи магдебурзького права. В рамках чинного Основного Закону пропонувалося, щоб Київрада мала право утворити свій власний виконком на чолі із загально обраним міським головою, але паралельно передбачалося існування міської держадміністрації — з контрольно-наглядовими функціями. Тобто місто мало би всі атрибути самоврядування, але, з іншого боку, був би забезпечений потужний контроль із боку держави за діяльністю обраних населенням органів влади. Власне, подібна система функціонує у більшості країн розвинутої демократії. Замість підтримки цього законопроекту підконтрольні міській владі ЗМІ розгорнули проти мене цілу кампанію критики. І законопроект поклали під сукно. Місто втратило ще один шанс стати насправді самоврядним.

У принципі, в якомусь особливому регулюванні статусу Києва немає потреби. Усе достатньо виписано в Конституції й законах. Їх треба тільки дотримуватись. Але ми живемо в реальній країні. Тому й потрібен закон про столицю як захист киян.

Конституція передбачила в Києві дві посади: міського голови й глави міської державної адміністрації. Розмови щодо автоматичного набуття обраним мером ще і повноважень керівника місцевого органу виконавчої влади, яким є адміністрація, ведуть ті, хто, ймовірно, ніколи закон про столицю не читав або робив це неуважно (а ті, хто знає, що Омельченко очолює міську адміністрацію не механічно як міський голова, а відповідно до указу Президента № 608 від 3 червня 1999 року, — чомусь мовчать). Жодна з його статей такої норми не містить. В одному з перших варіантів законопроекту в 1998 році було таке положення, але в остаточний текст не потрапило.

У проекті закону, внесеному 30 вересня 1998 року народними депутатами України Андресюком Б. П., Безсмертним Р. П., Грачовим О. О. (тоді лідер київських комуністів. — Авт.), Пономаренком Г. Г., Мокроусовим А. О., Чубатенком О. М., Бондаренком В. Д., справді, у статті 12 «Голова Київської міської Ради (міський голова)» передбачалося: «Голова Київської міської Ради обирається громадою міста Києва на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. На обраного Голову Київської міської Ради Президент України покладає виконання функцій і повноважень голови Київської міської державної адміністрації…» Те ж саме пропонувалося, як свідчить база даних Верховної Ради, профільним комітетом у грудні того ж року в порівняльній таблиці, підготовленій до другого читання. Наведу витяг із стенограми засідання 15 грудня 1998 року:

 

ГОЛОВА. Стаття 13, пункт 2: «На обраного міського голову Президент України покладає виконання функцій і повноважень голови Київської міської державної адміністрації».

Ставлю цю редакцію на голосування.

АНДРЕСЮК Б. П. Комітет пропонує підтримати.

ГОЛОВА. Голосуємо.

«За» — 96.

 

Як бачимо, у депутатів така точка зору підтримки не знайшла, і вже в порівняльній таблиці 14 січня 1999 року, а також у тексті закону, ухваленому парламентом остаточно, згадане формулювання відсутнє.

Народні обранці 15 грудня також не підтримали пропозицію щодо поєднання влад у місті в одному органі, тобто виступили за те, щоб вона була поділена між міською адміністрацією й радою з її виконавчим органом. Знову привертаю вашу увагу до стенограми:

 

ГОЛОВА. Далі. Стаття 10, пункт 3 (редакція запропонована Комітетом з питань державного будівництва, місцевого самоврядування та діяльності рад): «Міська державна адміністрація здійснює повноваження виконавчого органу Київської міської ради (в частині практичної реалізації її повноважень щодо місцевого самоврядування) та повноваження місцевого органу виконавчої влади (в частині реалізації повноважень місцевих державних адміністрацій згідно зі статтею 119 Конституції України з урахуванням особливостей здійснення містом Києвом столичних функцій)».

Я прошу, підтримайте цю редакцію.

АНДРЕСЮК Б. П. Я просив би підтримати, шановні колеги! Саме ця стаття не дає змоги існувати двом владам у місті Києві.

ГОЛОВА. Голосуємо.

«За» — 91.

 

В. Бондаренко, один із авторів законопроекту про столицю, згодом визнав: «Вот, например, мы настаивали на том, чтобы была более четко выписана как раз идея совместимости двух должностей и их нераздельности. Формула, которая осталась в окончательном варианте закона, имеет определенную двусмысленность» (http://www.glavred.info, 8 серпня 2003 р.)

Здавалося б, ясно: необхідних 226 голосів ці пропозиції не зібрали. Для іншої побудови влади потрібні зміни до Основного Закону, але найближчим часом це надто проблематично. Тому жити й працювати потрібно було би в цих правових рамках.

Але дехто у нас звик (з радянських часів) заходити з чорного входу. Коли ця глава вже була написана, з’явилося надзвичайно цікаве рішення Конституційного суду (який, сподіваюся, ще отримає відповідну оцінку нащадків). Він зробив вагомий внесок, як не парадоксально, у позбавлення киян їхніх законних прав на самоуправління; послідовно, починаючи з 1998 року, підводячи юридичну базу під усі забаганки Омельченка, спрямовані на зміцнення його особистого владного положення. (Спочатку захоплення цієї влади у 1996 році внаслідок перевороту, потім її утримання й укріплення — складало сутність всього періоду керування ним Києвом, його головною метою.)

Під час ознайомлення з рішенням Конституційного суду України № 21-рп від 25 грудня 2003 року (у справі про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті Києві) відчуваєш у ньому брак лише одного пункту: «Оголосити Омельченка довічним міським головою». Та ще і ввести для його родичів право успадковувати цей титул. От уже і свого сина градоправитель прилаштував — на виріст — по списку в парламент. Було б смішно, якби не було так сумно. Краще б було просто чесно заявити: на Омельченка українські закони не розповсюджуються.

Згадаймо, 28 березня 1998 року, за день до виборів, судді цього суду виносять рішення, яким (нечуваний випадок) відміняють вибори мера в столиці, позбавляють киян права самим обрати собі владу, — тільки тому, що за всіма розрахунками Омельченко не мав шансів перемогти. Причому, поспішаючи вчасно виконати замовлення Банкової, суд порушив статтю 67 Закону « Про Конституційний Суд України» (яким визначено, що рішення й висновки Конституційного суду офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання), оприлюднивши його в останню суботу напередодні виборів. А щоб надати цьому видимість законності, оголосили в суді цей день робочим. Виняткова винахідливість, хіба ж не правда?

Потім — рішенням № 6-рп/98 від 13 травня 1998 року Конституційний суд у справі щодо офіційного тлумачення положень статей 3 та 5 Закону України «Про статус народних депутатів місцевих Рад народних депутатів» (справа щодо статусу депутатів рад) узаконив право міської адміністрації «підім’яти» під себе раду, дозволивши її керівникам різних рівнів бути за сумісництвом і депутатами. Відтоді самостійність рад у державі перетворилася на фікцію. Склад рад можна було вивчати за телефонними довідниками адміністрацій — вони мало чим відрізнялися. Зранку в якості депутатів ухвалювали на сесіях рішення, а по обіді самі ж їх і виконували, а перед голосуванням не забували спитати дозволу свого керівника по виконавчій лінії, що підтримувати, а що — ні.

Цим рішенням поважні судді започаткували дуже небезпечну для правового устрою країни тенденцію, на що в окремій думці до цього рішення звернув увагу своїх колег суддя Скомороха В. Є.: «Враховуючи невизначеність організації та структури, повноважень окремих органів виконавчої влади, їх посадових осіб, необхідність врегулювання їх відповідними законами, Конституційний суд України, прийнявши Рішення про неконституційність статті 5 згаданого Закону, вільно чи невільно виконав роль конституційного правотворця, який намагається йти попереду законодавця».

Більше того, в подальшому цей орган заходився наділяти повноваженнями посадових осіб та органи влади, вийшовши за межі своєї юрисдикції. Адже лише до повноважень Верховної Ради України, відповідно до статті 85 Конституції, належить прийняття законів, а стаття 92 вказує, що тільки законами України визначаються організація й діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби; територіальний устрій України; засади місцевого самоврядування; статус столиці України і т. ін. Статтею 150 Основного Закону Конституційний Суд України наділений лише повноваженнями вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Але наш поважний суд не прислухався до попередження свого члена і ця практика — підміна вищого законодавчого органу держави у запровадженні нормативних положень — укорінилася в його діяльності міцно.

Наступним кроком у цьому напрямку стало рішення Конституційного суду у справі про адміністративно-територіальний устрій № 11-рп/2001 від 13 липня 2001 року, яким постановлено: «Межі таких повноважень міських рад, зокрема щодо утворення й ліквідації районів у місті (на відміну від районів як регіонально-географічних утворень), базовим Законом та іншими законами України чітко не визначені і не віднесені до компетенції інших органів. У зв’язку з цим та виходячи із спеціального конституційно-правового статусу міста Києва як столиці України, не виключається можливість вирішення цих питань Київською міською радою до їх повного законодавчого врегулювання».

До останнього формулювання потрібно зробити невелике пояснення. У цьому випадку суд, рятуючи Омельченка, який розпочав ліквідацію й утворення районів, не маючи на це законних прав, що викликало численні протести, по суті, видав йому разовий дозвіл на таке рішення, переступивши, по-перше, межу своїх повноважень і статтю 19 Конституції України, де чорним по білому записано, що органи державної влади можуть робити лише те, що їм дозволено Основним Законом та відповідними нормативними актами, і по-друге, не врахувавши, що Верховна Рада на той момент уже прийняла закон про адміністративно-територіальний устрій (яким повноваження по утворенню й ліквідації районів у містах були, між іншим, віднесені до компетенції парламенту) і знаходилася в стадії розгляду зауважень Президента. Але на ці «дрібниці» ніхто не звернув уваги — ну дуже кортіло допомогти київському градоначальникові.

Апофеозом такої «нормотворчої» діяльності суддів цієї поважної судової установи стало вже згадане рішення в так званій «справі Омельченка».

Уважно його вивчаючи, розумієш, як важко осягнути глибину юридичної думки наших найвищих конституційних правознавців не тільки пересічному громадянинові, а й досвідченим фахівцям у цій галузі права. Їхня фантазія, долаючи земне тяжіння, виривається в космос і губиться в його безкрайніх просторах.

Переді мною лежить висновок спеціалістів Академії правових наук України, діаметрально протилежний тому, що зазначено в рішенні суду. Тим більше, у своїх попередніх рішеннях із цих проблем — щодо можливості поєднання посад глав адміністрацій з посадами голів рад та міських голів — суд висловлювався однозначно: воно суперечить Конституції.

Пікантність ситуації полягає в тому, що, зокрема, причиною розгляду цієї проблеми на засіданні суду, яке увінчалося рішенням від 13 травня 1998 року, стала саме ситуація в Київраді. Як ідеться в згаданому документі, «підставою для розгляду справи, згідно зі статтею 93 Закону України «Про Конституційний Суд України», є практична необхідність в офіційній інтерпретації положень статей 3 та 5 Закону України «Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів», зокрема щодо порядку дострокового припинення повноважень депутатів відповідно до частини першої статті 3 цього Закону та можливості поєднання депутатського мандата із зайняттям посад перших заступників та заступників керівників структурних підрозділів міської та районних у місті Києві державних адміністрацій». Я був залучений до участі у розгляді цієї справи і можу з усією відповідальністю стверджувати: жодних винятків для Києва це рішення суду не містило. Ним, зокрема, визначено, що керівник місцевого органу виконавчої влади (глава держадміністрації. — Авт.) не може поєднувати свою службову діяльність із посадою сільського, селищного, міського голови. Точно таку позицю пізніше відтворено в наступному рішенні Конституційного суду — у справі про поєднання посади в місцевій державній адміністрації з мандатом депутата місцевої ради № 16-рп/2001 від 4 грудня 2001 року. В той час — в 1998 році — Київським міським головою був я. І, напевно, нікому в страшному сні не могло привидітися, що можна дозволити мені поєднати цю посаду з посадою глави міської державної адміністрації. Тим паче, шанси Омельченка на обрання міським головою виглядали досить примарними. Але коли справа зайшла вже про нього — в 2003 році — точка зору суддів здійснила несподіваний поворот. Та ще й який.

Рішення суду від 25 грудня 2003 року у «справі Омельченка» заслуговує на предметний, розгорнутий аналіз. Тут відзначу лише окремі, найхарактерніші речі.

Дехто може зауважити: як же так, рішення Конституційного суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене. Ніхто і не заперечує. Але права обговорювати його нас не можуть позбавити, як і думати взагалі. Доречно спливли в пам’яті слова Декарта: я мислю, отже я існую. Тим більше, що і міністр юстиції (на момент написання книги) О. Лаврінович висловився так: «…Деякі рішення Конституційного суду є для мене незрозумілими» (Дзеркало тижня, № 6, 14–20 лютого 2004 р.) Що вже говорити про пересічних громадян, якщо тодішній головний юрист країни не міг дати ради окремим ухвалам цієї установи.

Так от, замість того, аби проаналізувати відповідність Конституції закону про столицю, суд, навпаки, взявся виправдовувати ситуацію, що реально склалася в Києві і пояснювати норми Основного Закону, спираючись на цей нормативний акт. Характерно, що суд свідомо не схотів звернути увагу на важливу обставину: зазначений закон (за своїм змістом) зовсім не той, за який голосували ми, народні депутати. Він (про що я згадував трохи вище) був сфальсифікований на етапі підготовки до підписання. Окремі, проголосовані в сесійній залі статті були замінені на інші — протилежні за змістом, — а деякі просто свавільно вилучені. Парадокс у тому, що саме ці спірні статті лягли в основу мотивації суду, коли він виносив вердикт.

Приміром, ми голосували за можливість утворення Київрадою власного виконкому — в підписаному тексті закону виконавчим органом ради дивовижним чином стала міськдержадміністрація; ми прийняли рішення, що державна адміністрація міста фінансується за рахунок державного бюджету, в законі — унаслідок указаних маніпуляцій — вона вже переведена на міський бюджет. Можливо, судді про це не знали?

Ні, їм це було добре відомо. Ще в 1999 році група депутатів спрямувала до них подання з проханням визнати, з огляду на встановлений регламентним комітетом і зафіксований у його рішенні факт підміни окремих статей закону, про що, у свою чергу, він також повідомив суд, закон про столицю, його окремі положення, про які йшлося, — неконституційними. Але суддя-доповідач зробив усе, аби — виходячи із суто процедурних, формальних міркувань — не допустити вказане подання до розгляду. Воно, на радість Омельченку і Ко, і було тоді успішно поховане. А як же тут із обов’язком суддів, встановленим статтею 4 закону про Конституційний суд, який одним з основних визначив такий принцип діяльності Конституційного Суду України: повний і всебічний розгляд справ та обґрунтованість прийнятих ним рішень? Вони свідомо заплющили очі на цей очевидний факт. Бо інакше, їм ніколи не вдалося би підтягнути своє рішення під задані параметри.

Правотворчий запал конституційних судів у ньому б’є через край. Вони проголосили про створення в місті Києві «єдиного в організаційному відношенні органу, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади». Про те, що така норма не відома ані Конституції, ані жодному закону України, вони скромно промовчали.

Зате, напевно, для солідності судді абсолютно безпідставно послалися на Європейську хартію місцевого самоврядування. При цьому вони проігнорували той факт, що Рада Європи, яка ухвалила цю хартію — адже лише вона наділена повноваженнями давати оцінку виконання даного документа країнами — членами названої поважної організації, — свого часу офіційно розкритикувала й визнала таким, що не відповідає згаданій хартії, проект закону про столицю, але який усе ж таки, попри всі застереження, був прийнятий парламентом і взятий у нашому випадку як керівництво до дії судом.

Узагалі судді якось миттєво захворіли на короткозорість. Не помітили вони ще одного — важливого для розгляду даної справи висновку моніторингового комітету ПАРЄ, який у доповіді 2 грудня 1998 року щодо виконання Україною зобов’язань, взятих при вступі до цієї організації (доповідачі: пан Келам (Естонія) та пані Северінсен (Данія), doc. 8272) прямо вказав: «…Нарешті, знову-таки всупереч чинному законодавству, пана Омельченка було обрано головою міської ради. Потрібно пам’ятати, що пан Омельченко є також головою державної адміністрації міста Києва, тобто така ситуація суперечить положенням Європейської хартії про місцеве самоврядування, відповідно до положень якої потрібно забезпечити чіткий розподіл повноважень між центральними та місцевими органами влади, а також суперечить рішенню Конституційного Суду України». То для чого ж посилатися на Європейську хартію? Ймовірно, розраховували на необізнаність широкого загалу у цих питаннях.

Далі — більше. Суд обмежив Президента у його конституційних правах призначати й звільняти з посад на свій розсуд глав державних адміністрацій, записавши, що «новообраний Київський міський голова у зв’язку з обранням на цю посаду має бути, згідно з частиною четвертою статті 118 Конституції України, призначений Президентом України головою Київської міської державної адміністрації». А якщо Президент із якихось поважних міркувань не захоче цього зробити, що тоді? Глухий кут, куди всіх нас і заганяє цитоване рішення. «…Конституційний Суд позбавив Президента України свободи вибору і змусив механічно призначати головою Київської міськдержадміністрації міського голову… Відтак, — не без сарказму примічає український член групи незалежних радників Конгресу місцевих і регіональних влад Європи В. Прошко («Економічний часопис», №1, 2004 рік), — його фактично приречено на роздвоєння особи — по парних днях він представлятиме інтереси киян, по непарних — державні, а точніше, дуже поширені в столиці псевдодержавні інтереси».

Вершиною юридичної та словесної еквілібристики став такий умовивід суддів: «особа, обрана Київським міським головою, відповідно призначається головою Київської міської державної адміністрації, і це не призводить до сумісництва». Тобто поєднання посад є, але не вірте очам своїм — це не сумісництво. Такі пасажі важко навіть коментувати. Від них просто втрачаєш дар мови.

До цих усіх явних натяжок та юридичних «новацій» додається ще й очевидна недбалість, неприпустима для документів такого рівня. Зокрема, в пункті 7 рішення вказується, що в Києві «функції місцевого самоврядування здійснюють посадові особи, зокрема, заступники Київського міського голови з питань здійснення самоврядних повноважень тощо (статті 14, 16 Закону України «Про столицю України — місто-герой Київ»)». Саме так: у множині — заступники міського голови. Я не полінувався ще раз відкрити добре знайомий мені закон про столицю і нічого подібного там не знайшов. Дивно, що цього не зробив суддя-доповідач. А якби почитав, то побачив би: у статті 14 закону згадується лише одна така посада: заступника міського голови — секретаря міської ради. У статті ж 16 мова йде лише про заступників голови міської державної адміністрації, в тому числі і з питань здійснення самоврядних повноважень. Неакуратно, панове. В таких речах дрібниць не буває. Тим більше, що вони суттєво впливають на остаточні висновки. Обминув суд і той факт, що, всупереч наведеним статтям закону, в місті де-факто існують не одна, а декілька посад заступників міського голови. Ось до чого призводить прагнення ретушувати дійсність.

Ще в одному місці рішення, де суд пише про історію питання, він згадує про все: як і коли призначали Омельченка, що робилося до прийняття закону про Київ, але загубив одну деталь — із червня 1997 року по травень 1998 року у місті існувала вже посада Київського голови, і її обіймав я, і саме в такій якості, як я вже казав, мене офіційно запросили в 1998 році брати участь у засіданні суду щодо сумісності мандата депутата місцевої ради з посадою у виконавчих структурах, що і відображено в рішенні від 13 травня; з цієї посади мене було обрано народним депутатом (що підтверджено у документах ЦВК і рішенні Жовтневого суду Києва, який задовольнив мій позов до однієї з придворних газет нинішнього градоначальника). Але сьогодні це не вписується в сучасну логіку суддів, і тому даний факт просто свідомо обійшли.

Залишимо за дужками даного матеріалу подальший детальний аналіз тексту рішення суду — це тема окремої, неспішної, фахової розмови. Підкреслю головне — наведені мною приклади й міркування неминуче приводять до висновку: ця ухвала, без сумніву, має політичне підґрунтя. Люди, обізнані в залаштункових аспектах прийняття подібних рішень, розуміють, що воно стало одним з елементів великого політичного компромісу. Навіть день оприлюднення рішення (в пакеті з більш резонансним — щодо третього терміну президентства) вибраний не випадково. Уся увага політикуму була сконцентрована на другому рішенні, а київське питання залишилося в тіні громадського інтересу.

Вкотре постало питання про незалежність Конституційного суду, точніше, про її відсутність. Судді аж надто часто демонструють вміння вгадувати, краще Гідрометцентру, напрямок вітру, в даному випадку — політичного. «Ми маємо перший склад КС, і в нього є багато проблем — економічних, політичних, особистісних», — зазначив 10 січня 2004 року в газеті «День» Леонід Кравчук, коментуючи одне з рішень суду. «Висота відповідальності Конституційного суду — висота відповідальності, я наголошую — перед Конституцією, правом і демократією зараз не настільки висока, як би цього хотілося», — додав він. Ця проблема набула такої суспільної ваги, про неї заговорили навіть раніше дуже обережні у своїх висловлюваннях політики.

Точилося чимало розмов про велику кількість квартир, передача яких містом цій судовій установі супроводжувала розгляд київської проблеми. Не можу нічого стверджувати на користь чи проти такої версії. Хоча — за деякими даними — факт, як то кажуть, мав місце. Щоб припинити ці пересуди, самому судові варто було би, цілком у дусі відкритості для суспільства, опублікувати у пресі весь перелік квартир і інших благ, отриманих ним від міської влади. Дивись, і питань би більше не виникало. Як там, дружина Цезаря має бути поза підозрами?

Дуже хотілося б, щоб до прийняття рішень КС не підходив вибірково. Візьмемо Севастополь. Там спокійно дев’ять років існували окремо глава адміністрації та ради, а місто має такий само конституційний статус, як і столиця. Але запитань у зв’язку з цим чомусь не виникало.

Проблема бачиться в більш широкому плані. «Ми поставили Конституційний суд вище всіх інших інституцій, що неприпустимо», — заявив у іншому зв’язку О. Мороз, який був спікером, коли ухвалювався Закон «Про Конституційний Суд» («Дзеркало тижня», № 17 (492), 30 квітня — 15 травня 2004 р.) Це питання уже фахівців і парламентарів.

Але киянам абсолютно не потрібно забиратися у такі юридичні хащі. Важливо зрозуміти одне — борючись за збереження для себе можливості й надалі залишатися на посаді глави міської державної адміністрації (виходить, довіри киян бути міським головою для нього замало — влади, бачиш, не вистачає), Омельченко, домігшись вигідного для себе рішення, позбавив киян тих прав, які має найменше містечко в нашій державі — на підконтрольну й залежну від них міську владу в особі власного — обраного, а не призначеного зверху — виконкому міськради. От і надалі будуть замість нових квартир і дитячих садків міські гроші закопуватися в асфальт і розкрадатися на чергових перебудовах Хрещатика, майдану Незалежності і т. ін. А поскаржитися буде нікому. Міські чиновники нам не підкоряються. Унаслідок усіх законодавчих та судових маніпуляцій вони отримали таку бажану незалежність — від киян, від центральної влади, від закону й норм моралі, по суті, стали недоторканними. Але, вочевидь, недарма говорять: «всякая власть разлагает, а абсолютная власть разлагает абсолютно». Сьогодні мешканці міста і його керівники обертаються на різних орбітах, які не перетинаються, бо кожний живе своїми інтересами.

Проте ситуація не така вже й безнадійна. Враховуючи, що все рішення КС побудоване з посиланням на «липовий» закон про столицю, є надія, що наступний парламент його змінить, або відновить ті норми, що нами були, як я зазначав, проголосовані (про виконком, в першу чергу), а потім свавільно переписані. І тоді все стане на свої місця. Звичайно, такий шлях досить непростий. Але його неодмінно потрібно пройти.

Переконаний, що найкращий вихід із ситуації — це прийняття наступним складом Верховної Ради України (оскільки нинішній на це просто нездатний) довгоочікуваних змін до закону про столицю держави — місто-герой Київ. Лише такий крок дасть можливість кардинально змінити стан справ на краще, без нього доведеться постійно гасити пожежі та конфлікти, які неминуче будуть постійно виникати, бо закладені в самій правовій базі, що регулює зараз діяльність міських структур. Необхідно позбавитись надмірної концентрації влади і фінансових ресурсів в одних руках. Можливо, потрібно уточнити повноваження, взявши за приклад Францію, де поряд з обраними мерами функціонують і призначені префекти, однак вони виконують лише контрольно-ревізійні, але аж ніяк не розпорядницькі й виконавчі функції.

Київ, як відомо, — одне з найдавніших і найкрасивіших міст Європи та світу. За час свого існування воно знало періоди величних підйомів, що супроводжувалися його розквітом, піднесенням світової ваги. Київ знав і періоди війн, навал завойовників, які призводили до занепаду, різкого скорочення чисельності населення. Але протягом усієї тривалої історії Київ залишався центром слов’янського світу. Саме від Києва пішла державність східних слов’ян.

Уже більш як півторатисячолітню свою історію, незалежно від того, чи мав він у той чи інший момент своєї славної історії звання столиці де-юре, чи ні, він залишався віссю держави, не лише політичною, а й духовною столицею, спочатку головним символом Русі, а потім України.

Київ не є типовою столицею. У світі не так уже багато міст, які можна зарахувати до вічних столиць: Рим, Афіни, Париж, Мадрид та деякі інші. Наше місто гідне посісти в цьому переліку не останнє місце, і з повним правом може претендувати на звання вічного міста, вічної столиці. «Петербург — юне місто, Москва — древнє, але Київ — вічне місто. Це — північний Рим», — ці слова належать Оноре де Бальзаку.

Огляд історії Києва з точки зору еволюції управління та самоврядування — його ми зробили в главі, що передувала цій, — переконливо свідчить: і в цю сферу суспільного буття цивілізації наша столиця зробила вагомий внесок.

Особливий статус Києва, який він об’єктивно займає у світовій і вітчизняній історії, вимагає відповідної юридично-правової фіксації з урахуванням його власної історії та досвіду інших країн, формування правової бази функціонування міста в сучасних умовах. Адже, на моє глибоке переконання, всі київські проблеми останнього періоду — похідна від неврегульованості столичного статусу Києва та міських органів управління, чим і користаються певні особи задля задоволення своїх політичних, комерційних та приватних інтересів, всупереч реальним потребам киян. Саме ця обставина і дозволила за останні вісім років отримати в Києві навіть не систему «керованої демократії» подібно Москві, яку так наполегливо у всьому повторюють наші міські керманичі, а — замість влади киян — провінційну диктатуру чиновників, яка набула спотворених, карикатурних форм. Причому, на відміну від Білокам’яної, стан справ у якій жорстко контролюється центральною владою Росії, а повноваження московської думи та міського уряду чітко й детально розписані в спеціальному законі й статуті Москви, наша міська влада, внаслідок суттєвих провалів у законодавстві, не має точно окреслених прав і обов’язків і стала непідконтрольною не лише киянам, а і державним структурам.

Саме Верховна Рада має відновити історичну справедливість і повернути киянам їхні споконвічні права.

Від цього виграють усі — люди, місто, держава, адже столиця — такий самий атрибут державності, як герб, прапор, гімн. І доля її сьогодні залежить від народних обранців. Це єдина можливість змінити на краще ситуацію в столиці законним шляхом. Ставлення до цієї проблеми певним чином буде тестом на «дорослість» українського парламентаризму. Я, особисто, був вражений, що від жодної політичної сили чи народного депутата в ході обговорення конституційної реформи у 2003–2004 роках не надійшло пропозицій, аби шляхом змін до Основного Закону розв’язати вузол законодавчих проблем у Києві. Напевне, думали не про благо киян, а про те, як, у разі перемоги на президентських і наступних парламентських виборах, скористатись існуючими провалами у правовому полі, що регулює функціонування міських органів влади, для утвердження свого власного панування у стольному граді.

У наш непростий час необхідно не втратити, а навпаки — зберегти й закріпити позитивний досвід, нагромаджений нашими пращурами протягом століть. Усебічний ґрунтовний та неупереджений аналіз джерел щодо київської магдебургії дає змогу зробити висновок, як уже я мав нагоду відзначити дещо раніше, що вся вона виглядає як відстоювання магістратом та всіма киянами прав і пільг перед місцевими державними адміністраціями відповідно Литовської, Польської та Російської держав. Розмежування й визначення повноважень кожної з них ставало запорукою нормального життя міста. Документи переконливо свідчать, що тільки демократично всенародно обрані, а не призначені зверху керівники міста, спроможні захистити його населення. Управлінці повинні бути доступними для своїх виборців, а при необхідності — звітуватися перед ними. Практика київського міського самоврядування неспростовно доводить, що коли його обранці відповідали не тільки перед вищою владою, це утримувало їх від зловживань та ігнорувань інтересів міської громади.

Відзначивши 500-річний ювілей пожалування Києву самоврядування за магдебурзьким правом, ми не повинні «опускати планку», тобто зробити в розгортанні теперішніх процесів удосконалення самоврядування столиці крок назад.

Досвід — дуже повчальна ілюстрація. Він має застерегти депутатів й усіх нас від непоправних помилок і спонукати сприяти поверненню киянам їхнього природного права бути господарями у своєму місті. Зрозуміло, що Київ, як і інші наші території, має й матиме державні повноваження, але скрізь у світі визнається первинність все-таки територіального колективу. Потрібно знайти той оптимальний баланс, який, з одного боку, дозволить державі в Києві як у столичному граді боронити свої інтереси, а з іншого — залишити недоторканними права міської громади. У місті мусить правити сила закону, а не закон сили, поважатися права киян, створюватися умови для розвитку особистості, а чиновники мають бути поставлені під жорсткий контроль із боку державних інститутів у питаннях дотримання законодавства у своїй діяльності.

Переконався в щойно сказаному і на власному, подекуди сумному досвіді. Проблеми, пов’язані з управлінням містом, знаю не з розмов. Так сталося, що протягом п’яти років працював в умовах постійних змін законодавства, послідовно, єдиний, мабуть, із керівників столиці, займав усі посади, що існували за час незалежності держави: 29 квітня 1993 року був призначений представником Президента у Києві, потім, після перемоги у 1994 році в ході перших загальноміських прямих виборів, три роки трудився головою Київради, протягом майже року одночасно очолював міськвиконком, а згодом, після підписання Конституційної угоди, з 10 липня 1995 року по 19 липня 1996 року, — міську державну адміністрацію, з 1997 по 1998 роки був Київським міським головою, першим після заснування цієї посади в самостійній Україні.

Київ потребує такого закону про столицю і, що принципово, такої практики його застосування, які дозволять киянам нарешті стати справжніми господарями у своєму рідному місті.

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz