8. ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС

 

Наше древнє місто над сивим Дніпром-Славутичем знало злети й падіння, різні часи: радісні та гіркі. Але після кожної руїни, природної й рукотворної, Київ поставав як фенікс із попелу працею, розумом і серцем своїх громадян, бо волею Творця не судилося граду Кия розчинитися в потоці земних часів і метушні правителів. Скільки їх уже бачив наш золотоверхий, скільки пережив...

Де вони тепер? «Їх імена Ти, Господі, весі»... А Київ стоїть на своїх пагорбах і буде стояти, допоки житиме під сонцем наш народ.

У попередніх главах я вже привертав увагу читачів до того, що в другій половині 90-х минулого століття у Києві мав місце не конфлікт особистостей мера та Президента, а потім ще і його нового представника в місті з головою Київради, як намагалася подати певна частина засобів масової інформації за підказкою зверху, а зіткнення принципово різних поглядів на саму концепцію статусу й шляхів розвитку Києва як столиці України і як міста, що належить всім співвітчизникам, але, насамперед, усе-таки всім киянам.

З одного боку — бачення Києва як центру духовності, науки, культури й освіти, бізнесу й виробництва, фінансів і ділової активності, й, разом із тим, — спокійного, зручного й затишного середовища для киян — основи здорового, повноцінного і цікавого життя кожного мешканця міста, розуміння статусу Києва як повноправної самоврядної міської громади серед інших подібних громад України і Європи.

З іншого — уявлення про Київ як виключно місце розташування вищих державних установ, яким має підпорядковуватися все життя, кожен подих і кожен порух міста. Цей погляд принципово заперечує право киян на своє власне міське життя, перекреслює право самим розв’язувати свої міські завдання й проблеми.

Більше того, за цією точкою зору, кияни, на відміну від жителів Фастова, Жмеринки та Василькова, чомусь не доросли до повноцінного самоврядування. Тобто, тут уже є підстави вбачати дискримінацію великої групи громадян нашої держави.

Такого приниження киянам не доводилося переживати дуже давно.

Хоча Київ є головним в країні, дуже великим, але все ж містом, тому поруч з іншими — найвіддаленішими і малими — містами держави має такі ж, як у них, права на самоврядування, традиції якого у нас досить давні.

Так, у світі відомі кілька моделей організації влади в столицях. Але більшість із них будують її на засадах самоврядування. У нас же численні чиновницькі спекуляції навколо особливого статусу столиці зводяться чомусь не до розширення прав киян (як воно й мало б бути), а до їх обмеження.

Насправді нормальна формула такого статусу має виглядати так: усі права Києва як міста плюс усі права й обов’язки Києва як столиці. Натомість вся чиновницька рать протягом останніх десяти років робить усе можливе, щоб перетворити Київ на найбезправніше місто України, на свого роду військовий трофей бюрократично-номенклатурної орди, відданий їй на «поток і розграблєніє».

Отже, питання, чи належить сьогодні Київ киянам, — риторичне.

Дивна річ, майже всі міста Європи, що є столицями, мають із того велику користь, чудові можливості для випереджаючого розвитку економіки, фінансової сфери, інфраструктур і комунікацій, міжнародних зв’язків, і лише Київ — суцільні збитки й незручності.

Почесний і відповідальний статус столиці останнім часом перетворився для Києва на великий тягар економічного приниження. Київ став бездонною діжкою не тільки державного бюджету, із цієї діжки, створеної працею киян, беруть, скільки заманеться ті, котрі допущені київськими рульовими до цієї годівниці, не думаючи, що городяни мають і свої потреби.

Київ усе більше стає жертвою споживацького шалу «сильних цього світу». Місто розплачується за авантюризм і некомпетентність призначенців на надто високі для їхнього рівня інтелекту й порядності посади, їх відчайдушні спроби латати дірки в бюджеті за рахунок розпродажу (а часто просто передачі «солідним людям») комунального житлового фонду й земельних ділянок, міського майна. Хоча ще в давнину люди засвоїли просту істину: продажем власної крові не забагатієш.

Нікому не надано право перетворювати стародавнє місто на Дніпрі на безправне провінційне містечко. Київ завжди був сильним і мудрішим від усіх самозванців, що волею історичного випадку почували себе господарями його сучасного і майбутнього. Переконаний, що й сьогодні кияни знайдуть у собі сили, щоб дати відсіч тим, хто замахується на їхню гідність і права, освячені самою історією.

Про проблеми законодавчого врегулювання статусу столиці поговоримо детальніше у наступній главі, а в цій — зупинимося на історичному аспекті даної проблеми.

Брак відповідних документальних першоджерел не дає, на жаль, змоги дослідити в повному обсязі процес розвитку самоврядування в Києві, що сягає корінням в глибоку сивину, від самих його витоків та на окремих етапах цього тернистого шляху.

Узявши за основу різні форми київського управління й самоврядування, відомі дослідникам, можна достатньо умовно виділити декілька хронологічних періодів.

 

З часів Київської Русі до отримання Києвом магдебурзького права

в 1498–1499 роках

Характерною ознакою цього періоду було вдале поєднання містом двох важливих функцій: столичної (місто як політичний центр Давньоруської держави) і комунальної (місто як осередок певної округи). Відповідно до цього існував і поділ адміністративних структур, хоча він ще не набув у той час остаточних форм. Головною політичною фігурою в Києві IX–XIII ст., безсумнівно, був сам великий князь, у руках якого зосереджувалася вся повнота законодавчої й виконавчої влади. Вона реалізовувалася через так звану міську адміністрацію, що складалася з тисяцького, соцьких і десяцьких. Академік П. Толочко стверджує, що тисяцький — це, по суті, міський і земельний голова, в компетенції якого перебували всі цивільні справи міста й землі. У своїй діяльності він взаємодіяв із соцькими і десяцькими. Сотня й десяток, ймовірно, означали певні міські структури. Посада тисяцького не була виборною. Вона надавалася представникам родового боярства з волі великих князів. Однак, з огляду на досить міцні вічові традиції наших предків, на практиці тисяцький ставав і представником міського населення. Певна двоїстість положення впливала і на його діяльність — тисяцькі не завжди покірно виконували веління князів. І все ж таки вони переважно були найближчими князівськими дорадниками, які позбавлялися свого місця одночасно з утратою князем стола (1).

Навала Батия стала найтрагічнішою сторінкою історії Русі. Розгром Києва у 1240 році виявився фатальним не лише для нього, а й для держави. Життя в Києві, тим не менш, не згасало. Незважаючи на жахливі обставини буття, городяни, які залишилися, відбудовували свої оселі, відновлювали ремесла. В місто невдовзі повернувся чернігівський князь Михайло Всеволодович. Золотоординські хани, прагнучи затримати відродження Києва, який, попри все, зберігав роль центру східного слов’янства, і навіть у цей час залишався у суспільній свідомості головним символом Русі, передавали його у володіння то одному, то іншому князю, тим самим послабляючи руські князівства, сіючи розбрат між ними. В останній чверті ХІІІ ст. хани тримали у Києві своїх намісників і безконтрольно господарювали у ньому. У першій половині ХІV ст. в місті знову з’явилися князі. Скориставшись феодальною роздробленістю Русі, ослабленої у боротьбі з ординцями, значну частину давньоруських земель у ХІV ст. захопило Велике князівство Литовське. Так в 1362 році Київ потрапив до рук Литви. Потрібно зазначити, що внутрішнє життя Києва з часу татаро-монгольського нашестя і потім — від моменту підпорядкування його литовським князям (як в умовах існування Київського князівства, так і по його ліквідації у 1471 році та заснуванні натомість воєводства) до кінця ХV ст. — маловідоме через практичну відсутність документальних даних. А уривчасті відомості деяких джерел не дають змоги скласти більш-менш достеменну його картину.

 

Самоврядування в Києві на основі магдебурзького права

від кінця XV ст. до 1834 року

1. Питання щодо конкретної дати введення в Києві самоврядування за магдебурзьким правом надзвичайно складне. Річ у тім, що ні в оригіналі, ні в копіях не збереглася грамота, в якій цей факт був би прямо відображений. В історичній літературі зустрічаються різні версії датування такого пожалування, а із середини ХІХ ст. окремими авторами запровадження в місті зазначеного права взагалі оцінюється не як одноразовий акт, а як процес, поділений, щонайменше, на два етапи. Розмаїтість думок із цього приводу свідчить, наскільки важко докопатися до істини у цій справі. Об’єктивною причиною історіографічної ситуації, що склалася, стала головним чином слабка джерелознавча база щодо початкового етапу запровадження в Києві системи управління за зразком Магдебурга.

Як перший документ, що дарував київським міщанам значні економічні пільги, сьогодні відомий привілей великого князя литовського Олександра від 26 травня 1494 року. Наступним у цьому ряду ще донедавна вважався його ж подібний акт 1497 року. Однак декілька років тому доцент Московського державного університету Т. Круглова, провівши ґрунтовні порівняльні текстологічні дослідження, переконливо довела неточність такого датування, і, на підставі копіткого аналізу так званої Литовської метрики (давньої збірки документів, де зберігалися зазначені пожалування киянам), припустила, що магдебурзьке право було надане Києву 31 серпня (за старим стилем) 1498 року (2). Такого ж висновку, після здійсненої ними детальної перевірки, дійшли вітчизняні вчені Р. Делімарський, Н. Яковенко та П. Сас. Однак документальне підтвердження власне цієї дати, на думку інших істориків, також не безперечне. Можна погоджуватися або сперечатися з Т. Кругловою з приводу результатів її наукового пошуку точки відліку існування магдебурзького права в Києві, але абсолютно ясно одне — на Різдво 1499 року воно вже діяло, тобто було даровано місту саме в 1498 році, що цілком підтверджується змістом великокняжого привілею 14 травня 1499 року — першим документом, де прямо сказано про дію в Києві «німецького» (тобто магдебурзького) права (3).

Надання Києву магдебурзького права на самоврядування наприкінці XV ст. великим князем литовським Олександром Казимировичем слід розглядати як прогресивний факт. Згідно з ним частина міщан уже не підлягала юрисдикції воєводи і переходила у підпорядкування магістрату — органу самоврядування, що складався із двох колегій: ради (адміністративний орган і одночасно суд у цивільних справах) і лави (суд у кримінальних справах). До складу магістрату входили війт, бурмистри, райці та лавники, яких обирали городяни.

Причина дарування такого права на прохання усього київського поспільства полягала в намаганні литовського уряду захистити інтереси міського населення від свавілля місцевих старост і воєвод, від яких воно до цього моменту перебувало в повній залежності. В такий спосіб литовський князь також хотів схилити на свій бік заможне міщанство, до рук якого фактично і перейшло міське управління. Київські воєводи розцінили даровані городянам привілеї як применшення своїх власних пільг і всіляко цьому протидіяли. Їм навіть вдалося на 1499–1503 роки повернути права воєводського правління. Але кияни не змирилися з таким становищем і домоглися в 1503 році від великого князя Олександра нової грамоти, якою він знову звільнив їх від усіх «тяжкостей».

І надалі у литовські часи кияни на чолі з війтом та всім магістратом продовжували захищати магдебурзькі привілеї від постійних спроб із боку воєводської адміністрації встановити зверхність над містом. Факти неспростовно свідчать, що кияни врешті-решт узяли гору в цій боротьбі.

2. Характерною ознакою польських часів був також опір постійним спробам воєводської влади обмежити свободи городян і захист останніми своїх торговельно-економічних інтересів. Неодноразове підтвердження грамотами короля магдебурзьких привілеїв Києву свідчить про часте порушення міщанських прав представниками монаршої влади на місцях. Архіви зберігають численні приклади сваволі воєвод і протестів мешканців міста у зв’язку з цим. Слід зазначити, що кияни користувалися з кожної нагоди для здобуття нових пільг і розширення вже існуючих. Найчастіше це їм удавалося. Не можна відкидати тих позитивних змін, що відбулись у місті під впливом нової — польської — юрисдикції. Це і поширення торгівлі, і розвиток ремесел та промислів, і зміни у структурі населення. Зміцнилось і політичне становище київських магістратських урядників через зрівняння їх у деяких правах із шляхтою. Однак у цей час кияни розділилися на тих, хто підтримував польську владу, і тих, хто стояв за традиційні українські національно-демократичні форми управління містом. Влада в Києві перебувала в руках представників цих груп поперемінно. Але широкі верстви киян завжди досить енергійно боролися за свої національні й духовні права. Свідченням цьому може слугувати повна підтримка ними православного Богоявленського київського братства. А представники роду Ходиків за те, що були слухняними виразниками політики польського уряду в місті, відчули на собі невдоволення й помсту киян: війта Федора Ходика утопили у Дніпрі, а його сина Андрія вигнали з міста перед урочистим в’їздом до нього Б. Хмельницького в грудні 1648 року.

3. Російські часи управління Києвом за магдебурзьким правом можна схематично поділити на три частини:

1) друга половина XVII ст. (до початку активної внутрішньої та зовнішньої політики Петра І). Відбувається розквіт міського життя, місто звільнилося з-під польського впливу і ще не потрапило остаточно під російський тягар. В ньому функціонують три системи влади. Продовжувало існувати міщанське самоуправління на Подолі. Поруч із магістратом з’явилися: воєводське управління, затверджене Березневими статтями 1654 року, і козацьке. До 1764-го року Київ знаходився у підпорядкуванні гетьмана, а безпосереднє управління здійснювалося через полкову, а потім сотенну канцелярію Київського полку (4). Крім того, з 1654 по 1700 роки в Київ призначалися від російської держави воєводи, починаючи з князя Федора Семеновича Куракіна (5). Інститут воєвод (пізніше — губернаторів та генерал-губернаторів) був найважливішим механізмом царського уряду у поступовому перетворенні України на провінцію Московської держави. Коло обов’язків київських воєвод було широким. Вони слідкували за подіями в Україні і повідомляли про них у Малоросійський приказ, координували дії всіх воєвод в інших українських містах, відповідали за справність старих і будівництво нових укріплень, командували російським гарнізоном. Для розміщення останнього на території Верхнього міста на основі оборонних споруд часів Ярослава Мудрого побудували так звану Старокиївську фортецю. На її території розміщувалося і воєводське правління, центром якого була приказна хата, очолювана дяком. Уже перші російські представники прагнули наглядати за київською місцевою владою, хоч і не мали на це формального права. Проте у «Переяславських статтях» 1659 року втручання воєвод у самоврядування знайшло офіційне підтвердження, у «Московських статтях» 1665 року тенденція до обмеження влади місцевого й козацького управління виступає ще виразніше. Розширення функцій воєвод неминуче призводило до гострих конфліктів між воєводським управлінням, з одного боку, та магістратським і козацьким — з іншого (6). В зазначений проміжок часу кияни, передусім, чинили спротив порушенню їхніх прав російськими воєводами та військовими;

2) XVIII ст. (до 1781–1782 рр. — часу відкриття Київського намісництва). Основні зусилля городян в даний час спрямовувалися на охорону своїх інтересів від зазіхань на них із боку як представників російської влади, так і місцевої козацької адміністрації. Обидві сили намагалися підпорядкувати Київ собі. Проте через шалений опір киян цього не сталося. Але, на жаль, боротьба українського міщанства й козацтва за владу над Києвом призвела до посилення впливу російської адміністрації. На початку ХVІІІ ст. в місті запроваджено губернаторське управління (першим київським губернатором став генерал-майор Ю. А. Фамендін), а з 1707 року засноване генерал-губернаторство з призначенням на цю посаду князя Дмитра Михайловича Голіцина (7). Канцелярія губернатора і його будинок містилися на території нової фортеці на Печерську, куди їх перевели у 1711 році із старого Києва. Кожна з трьох частин міста — Верхнє місто, Печерськ і Поділ, як і раніше, мала свою адміністрацію, діяльність якої координувалася генерал-губернаторською владою. З 1737 року київський генерал-губернатор починає контролювати міський суд і фінанси, а з 1764 року — після скасування гетьманства — і магістрат, внаслідок чого його влада над містом ще більше посилюється. М. Грушевський писав, що, крім великоросійського правління, тяжіла над Україною також важка рука усякого воєнного начальства: київських губернаторів і начальників російських військ, котрі як хотіли розпоряджалися на Україні з їх самовластієм, суворістю, підозрілістю та неперебірливістю в тяжких карах. Так, в 1737 році правитель Малоросії князь Барятинський заарештував увесь київський магістрат і разом з ним усі грамоти Києва, щоб магістрат не мав на що посилатися на доказ своїх прав і вольностей (8);

3) від кінця ХVІІІ ст. до 1834 року. Реформи 1781–1782 років призвели до цілковитого занепаду міського самоврядування. У 1782 році відкрилося Київське намісництво. Намісники, що призначалися здебільшого з вищих сановників імперії і підпорядковувалися лише цариці, мали неосяжні повноваження і, згідно з «Учреждением о губерниях» 1775 року, скріплювали всі ланки місцевого управління. Мешканці Києво-Подолу, як і до того, користувалися магдебурзьким правом, а інші частини міста перебували під орудою воєвод й губернаторів (9). У 1785 році на Київ було поширено нове міське положення. Управління містом передавалося двом думам: загальній та шестигласній. Перша мала збиратися раз на три роки для обрання шестигласної. Магістрат втратив своє колишнє значення. Він залишився лише як судова інстанція для міщан та зберіг керівництво цехами. В 1797 році Київське намісництво знову перетворили на губернію, а Київ визначено губернським містом (10). В ньому, як і у Петербурзі, Москві, запроваджено посаду військового губернатора, який спочатку зосереджував у своїх руках і військову, і цивільну владу. Але, мабуть, для чіткого поділу повноважень із кінця XVIII ст. уведено посаду цивільного губернатора. В Києві першим із них був дійсний статський радник В. І. Красно-Мілашевич. Така посада існувала до 1864 року включно, після чого начальники губернії, незалежно від військових та цивільних рангів, стали називатися губернаторами, а титул військовий губернатор зберігся тільки за головними начальниками деяких міст (11). Царські сатрапи необмежено управляли Україною і її головним містом. Після жорстокої розправи над учасниками польського повстання 1830–1831 років Микола I, із метою зміцнення влади в регіоні, об’єднав в одній особі керівництво трьома губерніями на південному заході імперії. Першим обійняв посаду Київського військового, Подільського та Волинського генерал-губернатора, або начальника так званого «Південно-Західного краю», граф В. В. Левашов (1832 р.)

1797 року цар Павло І повернув Києву традиційне самоуправління, але змінилися вже часи, змінилася міська людність. У 1801 році Олександр І востаннє підтвердив усі привілеї Києва, одначе самоврядування залишалося тільки формою, за якою вже не було реального змісту. Російська імперія не хотіла терпіти автономності самоврядних українських міст. Величезні фінансові зловживання в магістратському керівництві через фактичну відміну виборності війтівської посади та, внаслідок цього, послаблення контролю киян за діяльністю міської влади стали зручним приводом для дій російського уряду, спрямованих на знищення київської магдебургії. Імператор Микола І, котрий за свою схильність до жорстоких тілесних покарань підданих увійшов до історії як Микола Палкін, своїм указом від 23 грудня 1834 року позбавив киян їхніх традиційних прав місцевого самоврядування. 1840 року Київ і губернію підпорядковано загальним законам імперії (12).

Як бачимо, в період управління Києва за магдебурзьким правом діяльність магістратської адміністрації визначалася тим, що основне місце в ній займав війт, перебуваючи на своїй посаді довічно. Йому належала і судова, і адміністративна влада над містом. Усі інші члени магістратського уряду багато в чому залежали від нього.

Державні адміністрації Польщі та Росії, усвідомлюючи важливість війтівської посади, намагалися посадити на неї вірних собі людей, але це завжди викликало опір киян. Фактично призначених, неугодних міщанам війтів, траплялося, вбивали (як Федора Ходику), або виганяли з міста (як його сина та Ждана Тадрину). Найкращу пам’ять по собі залишили війти, що були обрані киянами без утисків польської та російської влад (Яцько Балика, Богдан Самкович, Дмитро Полоцький та Павло Войнич).

Уроки магдебургії по-київськи свідчать, що порушення демократичності виборів війта та інших членів магістратської адміністрації призвели до поступового утворення в Києві міської олігархії та відриву її від більшості населення. Особливо цьому сприяв той факт, що після реформ Петра І в 20-ті роки XVIII ст. міські керівники почали звітувати за свої дії не перед усім населенням Києва, а тільки перед його «почтеннейшим обществом», до якого входили переважно родичі та близькі цих урядників. І якщо з кінця XV ст. до 30-х років XVIII ст. ми не маємо відомостей про витрачання міською адміністрацією суспільних грошей, то відтоді й надалі документи ними рясніють (13).

Загалом, магдебурзьке право, як відомо, являло собою систему прав і обов’язків городян, що виникла в Німеччині в ХІІІ ст. Її центральним елементом було право міщан на власний становий судово-адміністративний орган, діяльність якого здійснювалася на основі кодексу законів, що іменувався Саксонським зерцалом. Право на самоврядування доповнювалося економічними перевагами. У країнах на схід від Німеччини магдебурзьке право не було точною копією німецького, воно застосовувалося й трансформувалося з урахуванням рівня соціально-економічного й політичного розвитку країн, місцевих правових традицій (14). На практику української магдебургії у цілому і Києва зокрема значний вплив мали звичаї самоврядування та судочинства української спільноти, чимало з яких походили ще з князівських часів. У нас не було жодного міста, яке б за своїм устроєм було ідентичним Магдебургу.

Таким чином, магдебурзьке право, безперечно, дало новий імпульс становленню дієвої місцевої демократії у нашій державі, поширенню міських вільностей, значно сприяло розвиткові торгівлі й ремесел у містах. Надзвичайно важливими були наслідки цивілізаційного характеру: формування міського стану з вищим, ніж у селян, правовим становищем, звичок самоорганізації та поваги до закону, загалом, утвердження демократичних традицій і правової культури в українському суспільстві. Це явище було прогресивним фактором української історії, одним із найважливіших чинників інтеграції українства в європейську цивілізацію.

На жаль, демократичний розвиток Києва, як і інших міст України, був перерваний входженням до складу Російської імперії, бюрократичний та централістичний лад якої не припускав збереження широкого міського самоврядування.

 

Управління Києвом на підставі Катеринінського Міського положення 1785 року і нових Міських положень 1870 та 1892 років (1834–1917 рр.)

У 1834 році в Києві було ліквідовано магдебурзьке право. Замість магістрату управління міськими справами перейшло до міської думи, яка спочатку розміщувалася на Подолі, а від 1876 року — у новому будинку по вул. Хрещатик, 18.

Надалі самоврядування в місті здійснювалося на засадах Міського положення (Пожалуваної грамоти містам) 1785 року цариці Катерини ІІ, яке у ХІХ ст. було дещо скориговане відповідними положеннями 1870 року (Олександра ІІ) та 1892 року (Олександра ІІІ).

Зазначимо, що згідно з «Грамотою на права й користі містам російської імперії» від 21 квітня 1785 року Київська дума мала становий представницький характер. За даною грамотою все населення міста («міські обивателі») поділялися на 6 розрядів — досить строкатих станових груп, які різнилися між собою привілеями й обов’язками.

Однак право обирати й бути обраним мали далеко не всі обивателі, а лише ті, хто досяг 25-річного віку і мав річний прибуток не менше 50 рублів асигнаціями (цей майновий ценз коливався в залежності від величини міста).

Загальна міська дума, збираючись раз на три роки, обирала виконавчий орган, в якій кожна група населення мала по одному гласному, — шестигласну думу. В ній головував міський голова.

Уся діяльність органів станового самоврядування, які були злиденним додатком до адміністративного і поліцейського апарату, перебувала під настирливою опікою губернатора: міські збори скликалися тільки за його наказом чи дозволом, шестигласна дума звітувала перед ним і казенною палатою про прибутки й витрати тощо (15).

Міським положенням від 12 червня 1870 року становий принцип виборів був скасований і вводився майновий ценз: виборці розподілялися на три курії відповідно до їхніх матеріальних статків і податків, що вони сплачували на користь міста (16). Приміром, із 127,2 тис. мешканців Києва в 1874 році виборче право мали 2632 людини — лише 2 відсотки від загальної кількості населення міста.

Вибори до міської думи за новими правилами відбувалися на трьох виборчих з’їздах (великих, дрібних і середніх платників податків), що обирали на 4 роки по рівному числу гласних до розпорядчого органу — міської думи.

Виконавчим органом думи була міська управа, очолювана міським головою (ним ставав, як правило, заможний дворянин або значний царський чиновник), який одночасно був і головою думи. Його, за одними джерелами (довідка музею історії Києва «Про вибори мера міста Києва» № 511 від 13 липня 1994 р.), призначав губернатор, за іншими (17) — затверджував на цій посаді міністр внутрішніх справ імперії. Скоріш за все мало місце і те, й інше як етапи однієї бюрократичної процедури.

На підставі положення 1870 року для нагляду за діяльністю міських дум і управ у кожній губернії діяло присутствіє у міських справах під головуванням губернатора. З 28 функцій міських дум 17 підлягали обов’язковому затвердженню міністерства внутрішніх справ, губернатора й присутствія.

Міське положення 1892 року стало ще більш дискримінаційним і суттєво посилило контроль із боку уряду за міським самоуправлінням, звузило представництво в думі на користь заможніших городян і дворян. Право вибору гласних тепер надавалося лише власникам великої нерухомості (підприємств, будинків), купцям першої й другої гільдій тощо. У 1897 році реально взяти участь у виборах могли тільки 3 тис. киян.

Функції міської думи обмежувалися виключно вирішенням місцевих господарських питань, до того ж жодна її постанова не впроваджувалася у життя без схвалення губернського начальства. В зазначений період вплив губернської адміністрації на міські справи мав домінуючий характер. 

 

Радянський період (1917–1990 рр.)

Принципово нові можливості організації самоврядування в Києві на досі нечуваних демократичних засадах відкрились після падіння монархії внаслідок лютневої (1917 р.) буржуазно-демократичної революції. Однак протягом 1917–1920-го революційних років через часті, здебільшого кардинальні зміни влади так і не виробилась хоч скільки-небудь стала система міського самоврядування.

Після завершення громадянської війни ЦК КП(б)У та радянський уряд визнали за необхідне перейти від системи ревкомів до Рад. 5–24 квітня 1921 року пройшли вибори до Київської Ради робітничих та червоноармійських депутатів, які носили класовий характер. З 1924 року вибори вже відбувалися і на недержавних підприємствах та в установах. Розширився і контингент виборців: виборчі права було надано дорослим членам сімей робітників, службовців, кустарів тощо. Після прийняття у 1937 році Конституції УРСР класовий принцип формування представницької влади замінювався загальновиборчим за мажоритарною системою. До 1958 року Київрада розташовувалася на бульварі Шевченка, 4, а потім переїхала до свого теперішнього приміщення на Хрещатику, 36. Згідно з українською Конституцією 1978 року Ради депутатів трудящих трансформувались у Ради народних депутатів, проте останнє не позначилося на їх характері: збереглася ієрархічна піраміда Рад — від місцевих до Верховної, і вони, як і раніше, нічого не вирішували й слугували лише фасадом для місцевих партійних структур (18).

Та й вибори — як депутатів міськради, так і голів міськвиконкому — були значною мірою умовними. Списки депутатів складалися в райкомах та, відповідно, інших парткомах. Усе підганялося під спущені зверху параметри: процентний відсоток робітників, службовців, жінок, комуністів і позапартійних тощо. Після схвалення на бюро відповідного комітету КПУ давалися вказівки партійним організаціям, які організовували висування кандидатур і потім саме голосування, яке більше нагадувало спектакль, бо результати також були відомі заздалегідь.

Жартували: ви включіть до списку, а народ, не сумнівайтесь, — обере. У день виборів керівник підприємства чи організації, парторг та голова виборчої комісії перед тим, як здати протокол до районної виборчої комісії, особисто доповідали про результати виборів на своїй дільниці у кабінеті першого секретаря, де був присутній голова КДБ, деякі члени бюро. Іноді повертали документи назад, примушуючи підігнати під задані параметри. Цифри відомі — 99,9 % тих, що проголосували. Проти — одиниці. Будь-які написи на зворотній стороні бюлетенів (у такий спосіб, що іноді траплялося, окремі сміливці висловлювали свій протест) виписувались окремо і передавались по каналах КДБ.

Так само, між іншим, формально відбувалось «голосування» і на партійних форумах. Пригадую, був дуже вражений, коли став свідком наступної картини на одній з міських партійних конференцій. Члени лічильної комісії у підвалі палацу «Україна» ще тільки висипали з урн бюлетені на довжелезний стіл і щойно почали їх сортувати, як по трансляції стало чутно, що в цей момент голова лічильної комісії вже доповідає результати виборів, читаючи заздалегідь підготовлену доповідь. Ясно, що ніхто нічого не рахував, все потрібне згодом зробив апарат.

І так у той час відбувалось на всіх рівнях. Діяла система удаваної демократії.

Партійні заходи — пленуми, конференції, з’їзди, та й сесії рад, ставилися як вистави, ролі й виконавці розписувались. Напередодні відбувались «прогони», або, іншими словами, — генеральні репетиції. Режисура партійних заходів виглядала так: виступи робітників, селян, представників інтелігенції заздалегідь готувалися в апараті, репетирувалися; влаштовувалися читання вголос списків тими, хто пропонував склад президії, кандидатури в склад парткому. У комсомолі йшли далі — там роздавався сценарій із відповідними позначками, і спеціально навчені люди, розсаджені у визначеному порядку, у потрібному місці влаштовували оплески, скандування Ленін — партія — комсомол і т. ін. Оцінка давалася за рівнем організації — як пройшло, зміст мало кого турбував.

Усі вдавали, що сприймають це за чисту монету, і грали кожний свою роль. Найважливіші документи, приміром Президії Верховної Ради УРСР, попередньо розглядались на Політбюро ЦК КПУ. В цих випадках приймалось рішення приблизно такого змісту: «Схвалити проект Указу Президії Верховної Ради УРСР щодо призначення… на посаду… (чи нагородження… Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР)».

В партії так було до ХІХ партконференції. Тільки після неї з’явилась конкуренція на виборах у партійні органи. Саме тоді, в 1988 році, я і переміг на одних із перших у місті альтернативних виборах — першого секретаря Печерського райкому партії — ставленика Політбюро ЦК КПУ, бо люди віддали перевагу мені. Я прийшов туди працювати на «хвилі перебудови». На місцях уже самі визначали, хто ними має керувати, і думка апаратників вищого рангу не так багато значила. Моє обрання керівником районної парторганізації відбулося всупереч позиції ЦК і навіть стало предметом обговорення на політбюро.

Паростки демократія пустила під час виборів в 1989 році до Верховної Ради СРСР, коли керівника міському партії К. Масика переміг В. Черняк. А вибори 1990 року стали вперше по-справжньому демократичними (ЦК КПРС дав вказівку не втручатися в перебіг тієї виборчої кампанії). На них і я виборов мандати депутата Печерської районної та Київської міської рад.

Голів міськвиконкому в радянські часи також підбирала партія, вони були, по суті, представниками ЦК, належали до його номенклатури, тобто до переліку посад, які заміщувались тільки після затвердження партійним органом. Питання про їх обрання вносилося на голосування сесії міськради після обов’язкового погодження в Політбюро ЦК у Києві та Москві і підтримувалось одностайно, позаяк ця процедура була просто формальним актом. Точно так одноголосно знімали, якщо на те була партійна вказівка. Був очевидцем звільнення В. Згурського. Його доля була вирішена в кабінеті В. Щербицького під час зустрічі з чотирма першими секретарями райкомів партії. Тодішній перший секретар міському партії А. Корнієнко виконав указівку ЦК. Спочатку партійна група Київради прийняла відповідне рішення. А згодом депутати його успішно проштампували. Локальний «бунт» окремих прихильників Згурського був подавлений у зародку. Не таємниця, що справжніми господарями міста були перші секретарі міськкому партії, в руках яких і була зосереджена реальна влада. Голова міськвиконкому був лише одним із членів бюро партійного комітету Києва — ненайвпливовішим. Заступників, начальників управлінь і служб йому також призначала партія. Ради залишались лише зовнішньою оболонкою влади партії комуністів на всіх рівнях.

Чому у радянські часи історіографи майже досконально досліджували діяльність міської Думи, але геть-чисто відходили від теми міського самоврядування в Києві від кінця XV ст. до 1834 року? Тому, що форма міського правління, за якої існувала міська Дума, котра обиралася за майновим цензом, а главу міської управи, по суті, призначав губернатор і затверджував царський міністр внутрішніх справ, цілком відповідала більшовицьким методам керівництва українською столицею: голову міськради по вказівці ЦК КПУ фактично призначали обрані на безальтернативній основі міські депутати.

Проте, попри усі мінуси такої недемократичної системи, буде нечесним не відзначити і її окремі незаперечні плюси. Унаслідок жорсткої системи відбору кадрів на всіх відповідальних ділянках, як правило, працювали міцні професіонали. А партійні комісії, яких вони боялись більше вогню, виступали серйозним стримуючим фактором, і нещадно карали тих, хто відступав від писаних і неписаних правил. І тоді існували свої «недоторкані», судьби людські калічили, але загалом рівень моралі в керівних структурах був значно вищим, і близько не існувало тієї розбещеності, яка панує зараз.

На зорі ж незалежності до управлінських структур, в депутати ринулися випадкові, абсолютно непідготовлені для цієї діяльності люди, без принципів, гальм, нерідко виключно з метою особистої наживи. Демократи першої хвилі й скомпрометували нову владу (на всіх рівнях, в тому числі і на початку 90-х років ХХ століття в Києві) своїм безпринципним поводженням, зажерливістю й некомпетентністю. Замість підбору кадрів за професійними якостями, визначальними стали особиста відданість, кумівство, кругова порука, гроші.

(Минулого року мав нагоду прочитати книгу О. Горобця «Босиком по битому стеклу». Привернув увагу описаний там забавний випадок з Д. Табачником (на той момент — керівником управління інформації Кабінету Міністрів) і ще одним радником прем’єра, які в 1993 році спеціально приїхали в редакцію газети «Правда Украины», аби отримати по пакунку з кількома пляшками горілки в якості подарунків їм із нагоди ювілею видання. «Я хочу сказать, — пише автор, — что пришедшие во власть с Л. Кучмой люди, были, как и преимущественное большинство населения Украины, простые, гордые и совсем не богатые. Если уж не сказать: как и все остальные 52 миллиона жителей Украины — голодные даже на бутылку водки. Жили, что называется, с зарплаты. Для них и сувенир из нескольких фляг перцовки был находкой. Попробуйте сегодня предложить, чтобы указанные и им подобные господа из чисто материальных соображений проехались за подобным презентом чуть ли не через весь город. Не правда ли, смешно…» А далі мова йде про те, що нині більшість із них мають власні заводи й концерни.

Спостерігав ці метаморфози на власні очі. Пам’ятаю перший одразу після президентських виборів 1994 року вихід у світ Табачника в новій якості — керівника канцелярії глави держави. 14 липня французька посольська пара (ми з моєю дружиною були з ними у гарних, можна сказати, дружніх стосунках. Узагалі, цей, перший після проголошення незалежності склад послів, був набагато сильніший, ніж зараз) давала в Українському домі великий прийом із нагоди національного свята — Дня взяття Бастилії. Було багато людей, привезли із Франції кілька десятків молодих військових — посольська краща половина була захоплена ідеєю їх знайомства з нашими дівчатами, пишного балу. Свято таки вдалося. Але не про це зараз мова.

Ідемо ми з дружиною по залу і бачимо — до нас із простягнутою рукою рухається «цікавий» чолов’яга, одягнутий у світлий піджак, коричневі на грубій підошві черевики, короткі чорні штани, із-під яких виглядали яскраво червоні шкарпетки. До цього додавалися розстібнутий комірець сорочки, краватка, що з’їхала набік — на дворі була нестерпна спекота — і величезні старомодні рогові окуляри, які трималися не надто рівно. Це був Дмитро Володимирович власною персоною. Трохи згодом, коли він став одягатися вже краще, так склалося, що я мав змогу протягом кількох днів підряд спостерігати його зблизька. Звернув увагу, що він усі дні поспіль носить, хоч і дорогу, але одну і ту ж сорочку з не дуже чистим комірцем, штани давно не бачили праски.

Для мене це вже діагноз, свідчення внутрішньої неохайності людини. Сам двічі сорочку ніколи не одягаю, костюм щодня має бути випрасуваний. У несвіжій сорочці відчуваю себе як сам не свій, таке враження, що все тіло чухається. Навіть у студентські роки, при всіх нестачах коштів, обов’язковим був ритуал у гуртожитку — зранку душ, потім вдягається випрана звечора сорочка й до неї джинси або брюки, за праскою — в чергу. Не дай Боже вийти з немитим волоссям — себе б не поважав. Коли їздив у відрядження, принцип збору був простий — по одній сорочці на кожний день перебування. Усе інше — відповідно. Виняток складали ті рідкі випадки, коли їздив на чолі міських делегацій — протокол передбачав, що мені в готелі побутові послуги сплачувала приймаюча сторона, як і ми їм, коли вони були нашими гостями. Це дозволяло обійтися меншою кількістю речей, у прання і на прасування можна було здати в готелі. Недарма кажуть, що без нічого мандрують лише багатії — усе, що потрібно, вони купують на місці. Основна ж маса возить необхідне за собою, готельні послуги скрізь у світі дорогі.

Будучи членом парламенту, часто їздив до Страсбургу — для участі у сесіях Парламентської асамблеї Ради Європи. Грошей на відрядження нам, порівняно з колегами з Росії, видавали мало: 131 долар на добу на готель, і 39 — на харчування. Для України — це великі гроші, для Франції — нічого. Готель — тризірковий біля залізничного вокзалу, тоді як росіяни зупинялися в Хілтоні. Харчувалися так: сніданок у готелі, обід за 50 франків у їдальні Ради Європи (що вдвічі дешевше, аніж у місті — 100–120 франків), вечеря з того, що купували в найближчому супермаркеті. А ще й сувеніри треба додому придбати, одне слово — не пошикуєш.

Завжди дивувався з тих, хто брав у відрядження невеличку сумку. Як вони обходилися із зміною білизни, наприклад, мені не зрозуміло — те, що в готелі в прання нічого не здавали — це точно.

Зараз Табачник став дуже заможною людиною. В інтерв’ю журналістам називає фірми найдорожчі, одяг і взуття яких носить, колекціонує дорогу старовинну зброю. І він такий не один.)

А ті злощасні партійні привілеї, про які писала преса, взагалі не можна порівняти з установленими собі сучасною номенклатурою, і з тим, що гребуть під себе новоявлені демократи, чиї автомобілі, обладнані, попри всі заборони, спецномерами та «мигалками», на дорогах чинять справжній «бєспрєдєл», в той час як усі інші водії та пасажири міського транспорту потерпають від заторів на переритих міською владою вулицях. На що вже вірні Омельченкові «Факты», але й ті 28 листопада 2003 року не змогли промовчати: «В столице Украины Максим Галкин испытал на себе всю «прелесть» киевских пробок, опоздав на прямую линию с читателями «Фактов» на 20 минут».

Це йому ще повезло. Намагаючись покласти цьому край, я, будучи членом парламенту, 19 грудня 2000 року подав законопроект про внесення змін до Закону України «Про дорожній рух», яким пропонувалося, зокрема, заборонити встановлення чи використання з метою отримання переважного права для проїзду спеціальних звукових сигналів (гучномовних пристроїв) чи світлових сигналів (проблискових маячків) на всіх автомобілях, окрім транспортних засобів органів внутрішніх справ, пожежної охорони, швидкої медичної допомоги, аварійно-рятувальних чи інших відповідних служб, а також на транспортних засобах, що перевозять Президента України, Голову Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, офіційних осіб зарубіжних держав, міжнародні делегації та на транспортних засобах, що їх супроводжують. Але більшості депутатів, що якраз і користувалися машинами з такими сигналами, така ініціатива дуже не сподобалася, попри її підтримку з боку ДАІ. Її замотали у погодженнях у комітетах і в зал так і не випустили.

Знадобилося понад чотири роки, щоби вийшов указ Президента, який установив, нарешті, подібні обмеження. Але до його практичного виконання потрібно пройти великий шлях. Адже, як було вірно підмічено ще Оруеллом, усі звірі рівні. Просто деякі рівніше інших. Побачимо, чи вдасться подолати наші вікові звички. Звідки вони пішли, розповів у своїй «Детской книге» Борис Акунін. «Ехать … вельможе такого ранга (йдеться про XVI ст. — Авт.) полагалось с честью, то есть с подобающим эскортом и с превеликим шумом, иначе зазорно … Спереди и сзади выстроились пешие и конные слуги, зазвенели саблями, защелкали кнутами, загорланили «Пади! Пади!» — это чтобы прохожие расступились и шапки снимали. Ничего не поделаешь, таков стародавний порядок. За один год его не сломаешь. При всем шуме двигались еле-еле, шагом, потому что бегают и несутся вскачь лишь холопы, а государеву названному брату поспешность не к лицу».

На тих посадах, що я обіймав, працюючи десять років у партійних органах, привілеями, як і переважна більшість працівників партапарату, не користувався. В райкомі, до мого приходу туди на роботу, до свят — двічі чи тричі на рік — можна було купити палку ковбаси і якісь консерви. Та й це я відмінив після обрання мене першим секретарем. В міськкомі партії дозволялося лише в день народження замовити коробку цукерок — було прийнято, що той, кого вітали колеги по відділу, пригощав їх цукерками. І все! Відчуваєте різницю у порівнянні з тим, як сьогодні іменини будь-якого клерка районного рівня стають стихійним лихом для підлеглих із коштовними подарунками, корзинами квітів і пиятиками прямо на робочому місці.

Службовий транспорт у міському комітеті партії був тільки у секретарів, завідувачі відділами могли користуватися лише черговою машиною по виклику, всі інші працівники цього партійного органу їздили міським транспортом. В райкомі партії автомобіль був закріплений за першим та другим секретарями, третій секретар та інші співробітники користувалися «одинадцятим номером», тобто ходили пішки. В виконкомі районної ради машина була лишень у його голови. Тепер же у районних адміністрацій міста власні автобази, для авто вже не вистачає стоянок біля будівель цих структур. Подивіться на прилеглі до будинку парламенту вулиці в дні роботи Верховної Ради. Табун найкоштовніших іномарок, куплених, між іншим, за бюджетні або вкрадені чи неправедним шляхом отримані кошти, що чекає своїх обласканих довірою людей наїзників, виглядає, як справжній ярмарок марнославства. Я не кажу вже про автопарк центральних органів виконавчої влади і Банкової. Для медичного обслуговування працюючі в райкомах і міськкомі прикріплювалися до облліксанупра на вулиці Володимирській. Але переваг така обставина особливих не давала, бо, по-перше, медсанчастини на окремих промислових підприємствах були оснащені набагато краще, і, по-друге, хворіти не було прийнято, — на це не вистачало часу.

Ідучи до мене як до народного депутата, люди говорили, що раніше на районних «князьків» можна було б поскаржитись хоча би у райком, а зараз і потрапити до них на прийом неможливо, вони нікого не бояться, бо самі і є законом для себе.

Маю надію, що вищезазначене — лише хвороба росту, від якої треба швидше одужати. В іншому разі крах буде відчутнішим, аніж той, що зазнала колишня партійна верхівка.

 

Пострадянські часи й період після проголошення

незалежності України

Між іншим, про міське самоврядування за магдебурзьким правом, що існувало на Києво-Подолі, не дуже любили згадувати й у пострадянські часи. Адже система фактично залишалася колишньою, а столиця була занадто ласим шматком, щоб дозволити її запросто віддати в руки городян.

У 1990 році, ще за часів СРСР, пройшли вибори до Київради. (Загалом із того часу змінилося дев’ять керівників, які очолювали представницьку або виконавчу владу міста.) Депутати вибрали головою ради А. Назарчука, а обов’язки голови міськвиконкому продовжував виконувати призначений на цей пост ще в радянські часи М. Лаврухін. З 1991 року посади голови Київради й голови міськвиконкому об’єднали. Їхні функції нетривалий час виконував Г. Малишевський. Потім упродовж півроку нікого не могли обрати. У 1992 році, після введення інституту представника Президента в Києві, який очолював міську виконавчу владу — Київську держадміністрацію, ним став І. Салій, а з квітня 1993 року — ця честь випала мені. Головою Київради депутати вибрали В. Нестеренка.

10 липня 1994 року був обраний новий склад київських депутатів і (уперше в історії міста прямим голосуванням усіх киян) — голова Київради.

Традиція вибору війта історично притаманна Києву ще з часів пожалування місту магдебурзького права понад 500 років тому. Щоправда, на той час Київ був поділений на три окремі, слабко пов’язані між собою частини — Печерськ, Верхнє місто та Поділ, — і вибори, власне, проходили тільки на Подолі (19). В них, про що вже йшла мова, брали участь не всі мешканці, а лише певні їх верстви. До того ж, вони тоді мали певні особливості.

З тих далеких часів до нас дійшла грамота польського короля Сигізмунда ІІ Августа 1570 року, яка підтверджувала порядок обрання війта, що існував і раніше: «Мещане, которые под правом майдеборским сидят, обравши людей добрых, годных чотырох особ на тот уряд войтовский, из них одного нам, господарю их, просити будут, а мі з ласки нашои господарскои им за войта листом нашим потвердити маем» (20). Виборів у сучасному розумінні цього слова і не було. Насправді відбувалося призначення королем війта з числа чотирьох запропонованих міщанами кандидатур. І надалі право обрання війта, хоч і порядок його мінявся, було обмежене. Із середини ХVІІІ ст. його взагалі призначав російський уряд (21).

У 1994 році ця історична практика була розповсюджена по всій території Києва. В цьому процесі брало участь вже усе населення, що є найдемократичнішим способом обрання керівника міста. Тобто відбулися перші загальні прямі вибори київського мера. Спеціальну розвідку цієї теми здійснив музей історії Києва, в результаті дійшовши у документі за № 511 від 13 липня 1994 року висновку, що «вибори мера столиці, які відбулися 26 червня — 10 липня 1994 року, можна вважати першими загальними, в яких могли брати всі мешканці міста. Відтак, першим мером Києва став Леонід Григорович Косаківський». Одночасно, за діючим тоді законом, обраний усенародно голова Київради очолив виконавчий орган ради, тобто став мером у загальновизнаному розумінні цього слова. Інститут держадміністрації був скасований.

10 липня 1995 року, за дивним збігом обставин рівно через рік після обрання головою Київради, день у день, мене було призначено одночасно і главою міської державної адміністрації. В одній особі було об’єднано дві посади. Так передбачала Конституційна угода. Вона наділяла керівників областей, міст Києва та Севастополя значними повноваження. Але одночасно ставила їх у повну залежність від верхів. Президент отримав право звільняти глав адміністрацій, рік тому загально обраних, із займаних посад з утратою одночасно і повноважень голів відповідних рад. Це була принципово нова ситуація.

Згадаймо — 9 жовтня 1995 року сталася важлива подія в житті нашої держави: Україна вступила до Ради Європи. 15 липня 1997-го наша країна без будь-яких застережень ратифікувала Європейську Хартію місцевого самоврядування, а із січня 1998-го цей документ набрав законної сили.

Український шлях до європейської демократії був непростий, а подеколи драматичний.

Здобуття Україною незалежності 1991 року істотно активізувало демократичні процеси на місцевому рівні. 26 березня 1992 року було прийнято Закон «Про місцеві ради народних депутатів та місцеве й регіональне самоврядування».

Та, на превеликий жаль, із другої половини 1994 року почався поступовий, неухильний рух назад від демократії. Виконавча влада на всіх рівнях почала досить активно чинити тиск на місцеве самоврядування, привласнюючи чималу кількість його функцій.

Подолавши в липні 1994-го високу планку (коли на підставі відповідного закону були обрані представницькі органи на всіх рівнях самоврядування — від села до області, — а також прямим голосуванням усього населення, за що варто віддати належне Л. Кравчуку та І. Плющу — їхні голови, і скрізь сформовані власні виконавчі органи місцевих рад), Україна вже із серпня того ж року почала відступати від цих завоювань, пішла шляхом згортання місцевої демократії, побудови так званої «виконавчої вертикалі», заміни виборних губернаторів призначуваними Президентом. (Видається цікавим, що на виборах у такий спосіб керівників регіонів народ помилився не більше, навіть можна сказати, що менше, ніж у подальшому — при поверненні знову до практики їх призначення згори. Твердження про те, що люди не готові ще до прямих виборів губернаторів, цим досвідом спростовуються. Обираючи місцеву владу, від якої напряму залежить добробут виборців, останні ставляться до цього навіть відповідальніше, аніж на загальнонаціональних виборах. Тут уже головним критерієм є професійність кандидатів і їх спроможність розв’язувати повсякденні проблеми населення, а не приналежність до тієї або іншої політичної сили.)

Підписання в червні 1995 року Конституційної угоди, на мій погляд, було великою помилкою і мало згубні наслідки для України. І як би не виправдовували свої дії потім політики (а стенограма точно зафіксувала, хто і як голосував), саме вони несуть відповідальність за все, що після цього відбувалось в державі, — і юристи — ідеологи зазначеного документа, і лідери партій, і окремі депутати. Убачається: списки тих, що проголосували за експропріацію права народу обирати глав регіонів потрібно вивісити на кожнім паркані — для того, щоб усі бажаючі могли знати, хто винний у правовій кастрації суспільства. Нав’язана тоді суспільству ідея призначення губернаторів і мерів (вона, може, й вирішила певні, швидкоплинні, завдання на той момент, проте, із точки зору історичної перспективи, виявилася згубною) штовхає нас назад, в імперське минуле, коли цар одноосібно усіх призначав і визначав долю країни. Чим це закінчилося в 1917 році, ми добре знаємо.

Результатом конституційних змін 1995–1996 років стало створення внутрішньо суперечливої і невідповідної сучасним європейським стандартам системи територіальної організації влади.

Саме тому вважаю, що на порядку денному зараз гостро стоїть питання її комплексної реформи. Без законодавчого закріплення базових інститутів і концептуальних принципів місцевого самоврядування перебороти протиріччя місцевого законодавства і відповідної практики вже неможливо. Сьогодні ми стоїмо перед необхідністю впровадження нових сучасних підходів до організації системи територіальної влади в Україні, якщо хочете, муніципальної революції, що пройшли, скажімо, Франція у 80-х та Польща — 90-х роках минулого століття. Їх досвід цілком можна взяти за взірець.

Негативні наслідки такого обмеження місцевої демократії проявилися на прикладі столиці України — міста Києва, де коїлось суще свавілля (про що, власне, і йдеться в цій книзі).

Унаслідок перевороту, що стався дев’ять років тому, коли законно обраного мера міста свавільно відсторонили від посади, головним призначенням влади міста впродовж наступних років стало не забезпечення інтересів і потреб усіх громадян, що є її головною функцією, а задоволення особистих та корпоративних інтересів незначної впливової частини населення, політичної та економічної еліти, кримінальних елементів.

Нова Конституція, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року, ще більше ускладнила ситуацію в Києві. Хоча жодне з її положень, що гарантували жителям сіл, селищ і міст право на місцеве самоврядування, не містило ніяких винятків для Києва, у ст.ст. 118, 119 згадувалося про місцеву держадміністрацію в Києві. Крім того, перехідні положення Основного Закону передбачали, що до прийняття парламентом закону про столицю виконавчу владу в Києві буде здійснювати держадміністрація.

Правовий хаос у столиці підсилився після мого звільнення з посади глави київської держадміністрації 19 липня 1996 року. З одного боку, я залишився головою Київради, з іншого — головою держадміністрації був призначений О. Омельченко.

У червні 1997 року, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Києві», голова Київради набув статусу Київського міського голови, але так і не був допущений до виконання своїх обов’язків. Про причини та перебіг цих подій розповідав у попередніх главах.

30 травня 1999 року пройшли другі в історії Києва прямі вибори першої особи міста. Чому не брав у них участь, роз’ясню далі. Київським міським головою тоді був обраний О. Омельченко.

Відлуння заколоту на Хрещатику, в тому числі й соціально-економічні, відомі.

Доволі красномовно про них розмірковує депутат Київради О. Петик у числі газети «Киевские ведомости» від 4 травня 2000 року. Говорячи про чергове підвищення цін на хліб, він звертає увагу читачів на такі обставини: «Дело в том, что за последние годы у нас в Киеве произошла настоящая катастрофа в области управления. Вместо развитого социализма, который мы успешно демонтировали, порожден некий ублюдочный капитало-коммунизм. Людям говорят: вы, мол, выживайте себе, как хотите. Ибо на дворе уже рынок. А тем временем чиновничий аппарат создал для себя некое подобие коммунизма. К примеру, Киевсовет наряду с повышением цен на хлеб ничтоже сумняшеся решил построить новую резиденцию в Пуще-Водице. А еще подписаны документы, чтобы для VIP-гостей столичного ГДИПА — дирекции по обслуживанию иностранных представительств — соорудить за миллионы бюджетных гривень в Дюльбере (Крым) спецкурорт. Стало быть, деньги есть. И немалые. Так не лучше было бы попытаться, как ранее обещал г-н Омельченко, поддержать цены на хлеб до нового урожая зерновых, который может приподнести неожиданные сюрпризы?».

Далі столичний депутат розповідає про захоплення міською владою агітпропівськими справами і утворення нового ідеологічного монстра — комітету інформації. «Любопытно, что сие … «министерство правды» будет иметь в своем составе 36 человек. Для сравнения: в важнейшем столичном управлении имуществом трудится всего 40 работников. Все это до смешного напоминает ситуацию времен генсека Андропова, когда в целях нейтрализации результатов борьбы с «ценовыми перекосами» повсеместно создавали службы контрпропаганды. Теперь происходит то же самое: завалили экономику — и давай нажимать на информацию. А ведь вся эта идеология, включая городские газеты и телевидение, тяжким бременем ложится на плечи налогоплательщиков».

І ще деякі думки щодо проблем міста і пануючих у міській верхівці звичаїв з цього інтерв’ю: «Корни такой управленческой неразберихи — в идеологии нынешнего городского руководства. Эти люди сформировались в годы расцвета административно-командной системы. Нынешняя киевская власть — это ее родимое пятно, которое превратилось в настоящий рудимент, пережиток изчезнувшого явления… Но главное, чего не хотят и не могут понять эти люди, власть не должна заниматься бизнесом. Никогда и нигде. В том числе и в главке квартирного обеспечения. Ведь некоторые городские чиновники начинают «играть под себя». Чуть не шепотом говорят о неком добром инвесторе, вложившем средства в реконструкцию площади Славы. Позвольте, а почему публично не заявить, что это какой-то хороший банк, скажем, «Аркада» или «Хрещатик»? Если даже я как депутат не могу получить об этом достоверной информации, то значит, у нас есть группы людей, которые куда ближе стоят к «отцам города».

В Киеве заложена и еще одна бомба замедленного действия, о чем я неоднократно писал и прокурору города, и г-ну Омельченко. Давайте посмотрим правде в глаза: в 1997–1998 годах вообще вся приватизация была незаконной, на сей счет не было, как того требует закон, легитимного решения сессии горсовета. Тогда, как помните, шли баталии между депутатами и председателем Косаковским, а тем временем втихую шла «прихватизация» и раздача земли по распоряжениям градоначальника. И уже сейчас суды рассматривают возникшие споры. Вот итог так называемого «ручного управления» экономикой столицы… (За даними звіту про підсумки роботи регіонального відділення Фонду державного майна України по м. Києву за 1997 рік, опублікованому в газеті «Хрещатик» 29 січня 1998 року за підписом його начальника В. Збуржинського, тільки за цей проміжок часу приватизовано незаконно, себто без необхідного для цього рішення сесії міськради, 704 об’єкти, у тому числі: 628 малої (із них 512 — приміщення), 42 великої приватизації, 14 об’єктів незавершеного будівництва та 20 ділянок. Уявляєте, який переділ власності з непередбачуваними наслідками нам загрожує, якщо комусь абсолютно вмотивовано заманеться звернутися до суду з оскарженням результатів цього різновиду грабежу серед білого дня по-київськи, коли влада в місті рано чи пізно зміниться? — Авт.)

Теперь уже многие признают: закон о столице, мол, принимался лишь для того, чтобы решить проблему головы. Ибо в 98-м город обезглавили…

У нас бытует такая горькая шутка: «Раньше мы назначали исполнительную власть, а теперь они назначают нас». При довыборах в Киевсовет, как правило, избираются в основном «свои» люди г-на Омельченко. Скажем, в последнее время депутатами стали зампреды Валерий Бидный, Иван Фоменко, Станислав Сташевский… Никогда не забуду сессию, когда Сан Саныч без улыбки заявил: в воскресенье будем избирать депутата Бидного…

Смотрите, что у нас получилось в итоге: в магазинах очереди исчезли, зато в три раза они выросли на прием к чиновникам, ибо сократилось полезное время их работы. Колонный зал горсовета то и дело сотрясается от тостов по разным поводам — в честь профессиональных праздников, юбилеев, вручений «подяк» головы. Там столы ломятся от яств, запах алкоголя из помещений практически не выветривается. Приезжаешь в администрацию и спрашиваешь, где такой-то замголовы. Говорят: «Поехал поздравлять с юбилеем Н. Н. в такой-то район». Уму не постижимо: 14 районов, около сотни высоких руководителей, которые чуть не через день поздравляют друг друга. Ну как тут не напиться — тьфу ты, не умилиться скромному и щедрому обаянию высшей киевской бюрократии».

Звернутися до такого погляду на діяльність міської влади було цікаво і тому, що невдовзі автор наведених слів був призначений начальником головного управління внутрішньої політики міськдержадміністрації. Отже, така оцінка не викликала відторгнення у керівництва міста, можливо, воно внутрішньо з нею згоджується. Чи знову — усе купується й продається? Як би не було, а кількість фуршетів на Хрещатику-36 не поменшала, що нам ледве не щодня із захватом демонструє їх придворне телебачення.

Отже, що хотіли, те й отримали: деклароване самоуправління у виконанні сьогоднішньої київської влади перетворилося на самоуправство столичних можновладців.

Сьогодні у столиці України склалася ситуація, загрозлива не лише для нинішнього покоління киян, а й для нащадків. Виникла реальна небезпека відчуження киян від їхнього рідного міста, адже нині всі основні питання його розвитку та життєдіяльності вирішуються поза спинами мешканців Києва — виходячи винятково з інтересів міської верхівки та бізнес-еліти. Влада в столиці, як не прикро, не належить городянам, а, по суті, приватизована вузьким колом наближених до київського градоначальника осіб.

Широкий наступ на права киян, спроби розтоптати й знищити місцеве самоврядування в столиці держави, що ми спостерігали протягом останньої десятирічки, вже істотно позначилися на ситуації у місті і ще, безумовно, дадуть свої негативні результати в майбутньому.

Якщо заглибитись в минуле Києва, ознайомитися з історичними документами, неодмінно побачимо — усе це вже не раз було. Але ми й переконаємося — кияни завжди відстоювали свої права і перемагали в цій боротьбі за свої права.

Буде так і в наш час, як би цього комусь не хотілось.

Досвід магдебурзького права, 350-літня історія існування київського магістрату яскраво свідчать — саме виборна, що спирається на підтримку міського населення, влада спроможна забезпечити процвітання міста, добробут людей.

Ми — столиця не тому, що тут перебувають парламент і уряд. Навпаки, вони тут через те, що це Київ. І розв’язувати проблеми треба, виходячи не з примх чиновників, а з потреб людей, що мешкають тут.

 

Джерела, використані у 8 розділі

 

1. Косаківський Л. Г., Толочко П. П., Тронько П. Т. та ін. Роль столиці у процесах державотворення: історичний та сучасний аспекти // Матеріали науково-практичної конференції. — К, 1996. — С. 18-19.

2. Круглова Т. А. Магдебургское право в Киеве: поиск точки отсчета. — К.: Знання, 1999. — С. 34.

3. Косаківський Л. Г., Делімарський Р. Є. Магдебурзьке право в Києві. Історія і сучасність // «Віче». — 1999. — № 5 (86). — С. 135.

4. Чорнобук М. О. Історія місцевих урядів Києва (історична довідка). — К.: Музей історії Києва, 1994. — С. 1.

5. Огляд Києва відносно старожитностей, виданий Іваном Фундуклеєм. — К.: Вид. спілка «Літопис», 1996. — С. Х.

6. Чорнобук М. О. Історія місцевих урядів Києва (історична довідка). — К.: Музей історії Києва, 1994. — С. 1-2.

7. Огляд Києва відносно старожитностей, виданий Іваном Фундуклеєм. — К.: Вид. спілка «Літопис», 1996. — С. Х.

8. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. Київ-Львів, 1911. — С. 443, 445.

9. Сементовский Н. Киев, его святыни, древности, достопамятности… — К.: Издание книгопродавца Н. Я. Оглоблина, 1900. — С. 36.

10. Там само. — С. 36.

11. Военная энциклопедия. — Т. VIII. — СПб: Изд. И. Д. Сытина, 1911. — С. 522.

12. Сементовский Н. Киев, его святыни, древности, достопамятности… — К.: Издание книгопродавца Н. Я. Оглоблина, 1900. — С. 36.

13. Косаківський Л. Г. Повернути Київ киянам // Голос України. — 1998. — № 110 (1860).

14. Круглова Т. А. Магдебургское право в Киеве: поиск точки отсчета. — К.: Знання, 1999. — С. 5.

15. Чорнобук М. О. Історія місцевих урядів Києва (історична довідка). — К.: Музей історії Києва, 1994. — С. 13-16.

16. Київ. Енциклопедичний словник. — К.: Головна редакція УРЕ, 1981. — С. 391.

17. История городов и сел Украинской ССР в двадцати шести томах: Киев. — К.: Главная редакция УСЭ, 1982. — С. 120.

18. Делімарський Р. Є. Київське самоврядування: уроки ХХ-го століття. — К.: Науковий світ, 2000. — С. 5-11.

19. Делімарський Р. Є. Самоврядування в Києві: уроки історії та сучасність // Хрещатик. — 1997. — № 18.

20. Делімарський Р. Є. Самоврядування в Києві: уроки історії та сучасність // Хрещатик. — 1997. — № 27-28.

21. История городов и сел Украинской ССР в двадцати шести томах: Киев. — К.: Главная редакция УСЭ, 1982. — С. 79

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz