7. МОЯ МАЛА БАТЬКІВЩИНА

 

На цих сторінках я веду мову про врем’я (ні, ні, це не русизм, як дехто може подумати. Відкривши перший том Словника української мови видання 1970 року, на сторінці 758 прочитаємо: «Врем’я — діал. Час». І приклад наводиться з Євгена Гребінки: «Дівчино-серденько! Жартуй, поки є врем’я»), відпущене мені на роботу мером цього прекрасного, стародавнього та водночас вічно молодого міста, про мій Київ, про наш Київ, керівником якого мені випала величезна честь бути…

Київ — це моя найбільша любов, моє рідне місто, де я з 67-го року, і де пройшло все моє подальше життя. 38 років. Тут пройшло моє становлення як людини, політика. Тут мене люди обрали спочатку в районну, далі у міську раду, потім — мером, народним депутатом. Але не лише в цьому річ. Київ — не тільки місто-сад. Це люди, атмосфера. У нього є своя аура, своє обличчя, свій особливий дух. І цьому місту я намагався відповідати взаємністю.

Але, відступаючи від основної канви оповіді про столичні події десятирічної давнини, в цій главі хотів би дуже коротко розповісти про землю, звідки я родом, яка дала мені путівку у життя.

 

З ГАЗЕТИ «ВІННИЦЬКА ПРАВДА», № 98 ЗА 1995 р.

 

– Хто ж Ви нині — більше киянин чи вінничанин? Чи, може, і той, і другий?

– Мабуть, і той, і другий. Але тут теж слід чітко розставити всі акценти. Є таке поняття — «мала батьківщина». Так ось, це моя рідна Вінниччина, село Чернівці Могилів-Подільського району, а згодом сама Вінниця, де пробігло моє дитинство, промайнули шкільні роки. Ця батьківщина для мене, повірте, кажу без пафосу, без «високого стилю», просто безмежно дорога. Таким же дорогим вважаю наш славетний Київ — місто моєї юності, місто студентських мрій, де я став до праці у великій арсенальській трудовій родині. Але Київ для мене — це щось неповторно величне, місто радощів і тривог, столиця нашої матері-України.

Доля розпорядилася так, що, пройшовши тут школу людського гарту, школу становлення, школу пізнання, я знайшов, як здається мені, своє головне покликання — робити добро для людей, бути потрібним їм. Мабуть, тут є дещо від патетики. Але є і сувора проза: у нелегкий, я б сказав, у непростий час кияни довірили мені особливий пост — бути їхнім мером. Отож, повертаючись до суті вашого запитання, маю сказати: за покликом серця і душі — я корінний вінничанин, а за велінням життя і долі — корінний киянин.

 

Народився я у Чернівцях.

Ні, ні, не в місті, що, як відомо, є в передгір’ях Карпат на річці Прут, на заході республіки, і має ранг центра однойменної області, а у вінницькому селі Чернівці Могилів-Подільського району. Воно десь кілометрів за тридцять від Південного Бугу, себто від кордону, тож у тих краях іноді кажуть: нам відступати нікуди, позаду нас закінчується українська земля.

Мої Чернівці скромні-скромнісінькі, їх навіть в УРЕ немає. На карті України (мірило 1 : 2 000 000) вони позначені найменше крапкою, що означає: в даному населеному пункті до 10 тисяч мешканців.

Чернівці розташовані, як пишуть довідники, на відрогах Подільського плато, на правому березі річки Мурафи.

Село це давнє, перші письмові згадки про нього належать до 1392 року. Уже в 1602 році в Чернівцях було 500 будинків, через півстоліття поляки спустошили містечко. Як пише Григорій Гребянка у своєму літописі, військо шляхетної Польщі, що захопило містечко, «огнем и мечем воевали в них людей неповинных». І все ж, Чернівці відродилися з попелу й руїн. Уже у 1889 році вони мали 1264 двори. Удруге їх спустошила громадянська війна, під час якої містечко по кілька разів переходило з рук у руки, зазнало голоду й злиднів, а втретє було сплюндроване в роки Другої світової війни.

На інтернет-сайті Вінницької облдержадміністрації розміщена така інформація:

«Чернівці — районний центр, селище міського типу. Населення Чернівців становить понад 3,5 тис. чол., площа селища становить — 620 га.

З далекого минулого Чернівців

В XІV ст., скориставшись послабленням Золотої Орди, західні сусіди — Велике князівство Литовське і Польща — почали захоплювати південно-західні землі Русі. У 1362 р. литовський князь Ольгерд розгромив на р. Синюха «трех царков татарских и оттоли от Подолья изгнал власть татарскую». Уся територія між Дніпром і Дністром увійшла до складу Великого князівства Литовського. На зміну татарським басмачам прийшли литовські феодали. Князь Ольгерд віддав Поділля своїм племінникам, синам князя Оріята. Татари, які тут кочували, не любили фортець, які могли бути опорою для повстання населення. Готуючись до подальшої боротьби з ордою, литовські князі починають будувати міста-фортеці вздовж Дністра-Мурафи. В 1383 р. князі Костянтин і Федір Коріятовичі грамотою від імені Великого Князя Вітовта подарували територію між річками Мурафою і Мурашкою — так звану Княжу Луку — українському шляхтичу Василю Карачевському за вірну службу. Тут, на Мурафі, на місці впадіння в неї Мурашки, де кінчились володіння Карачевського, і виникає селище з фортечним укріпленням, яке вперше згадується в письмових документах 1392 року. Можливо, що воно було засноване ще раніше. Зустрічається кілька варіантів його назви: Черняхівці, Черніїв, Черніївці, пізніше закріпилась його назва Чернівці.

Сьогодні в селищі діють дві середні школи, будинок культури, 2 бібліотеки.

Районна бібліотека для дорослих (рік створення — 1935, книжковий фонд становить 71 тис. примірників).

Районна бібліотека для дітей (рік створення — 1950, книжковий фонд — 17,7 тис. примірників)…

Про охорону здоров’я чернівчан дбає районна лікарня №2…»

 

Мій батько Григорій Миколайович Косаківський народився в селі Козинці Липовецького району. Хоча, звичайно, йому з таким прізвищем пасувало б народитися в селі Косаківка — є таке неподалік Вінниці.

В середині 90-х років минулого століття на вінницькому радіо прозвучала інформація, яку можна вважати тільки припущенням, передрукована потім місцевими газетами, що біля початків мого родоводу стоїть козак Косаківський, про якого буцімто збереглися якісь свідчення і народні легенди.

20 січня 2000 року «Вінницька газета» писала: «Поблизу села Козинці, що у Липовецькому районі, розташоване невелике село Косаківка. З покоління у покоління передається легенда про його заснування. Кажуть, що після визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. під проводом Богдана Хмельницького цю мальовничу місцину уподобав служивий Кальницького козацького полку Данило Косаківський, зладнав тут оселю, одружився зі смаглявою подолянкою. І звідсіля започаткувався козацький рід КОСАКІВСЬКИХ. Завтра одному з яскравих представників цього роду — народному депутату України Леоніду Григоровичу Косаківському — виповнюється перший полудень віку». Так журналіст А. Степаненко однозначно пов’язав мене з цим родом.

Я ж, від чого походить наше прізвище, не доскіпувався. У словнику Бориса Грінченка «косаком» називається великий ніж, яким січуть капусту. А взагалі косаками колись, сотні й сотні літ тому, називали козаків — за їхню косу, прообраз пізнішого оселедця. Отож, косак — це козак, а Косаківський, імовірно, — Козаківський. Деякі видання і сьогодні називають козаків по-старовинному (і в цьому є свій колорит) — косаками.

Можливо, — і я до цього більше схиляюся, — наш рід справді має козацькі корені. Жартуючи, часто відповідав журналістам на питання про природу інтелігентних манер та стриманої мови — це аж ніяк не від «голубої крові», я не спадковий інтелігент.

Спеціальних досліджень щодо мого походження не вів, але все ж таки побіжно поцікавився цим питанням.

За моїм проханням, в 1997 році спеціалісти віднайшли сліди народження Петра Косаківського в XVIII сторіччі, і від нього всіх наступних моїх родичів. Метричні книги свідчать, що всі мої відомі пращури із селян і православного віросповідання як по лінії батька, так і матері. Тоді ще прізвище писалось з двома «с», одна з яких протягом століть відпала внаслідок удосконалення мовних правил. Далі в глибину віків зануритися не вдалося — через відсутність документальної бази.

Не виключено, що потрібно шукати взагалі у іншому напрямку. Фахівці сказали, що для цього необхідно провести детальне вивчення матеріалів польських і литовських документальних сховищ, де, ймовірно, зберігаються папери давноминулих років, позаяк наші архіви мають у своєму розпорядженні не такі давні досьє по території Вінниччини. Але цим, зрозуміло, ніхто займатись не буде.

Цікавим виглядає (так, принаймні, розповідали мені професіонали цієї справи — прихильники ще одного погляду) інший варіант походження прізвища. Генеалогічна література підказує, що: «Коссаковские (польською — Kossakowski — Авт.) или Корвин-Коссаковские — польский графский и дворянский род, герба Слеповрон, восходящий к началу XV века. Станислав Иосифович Коссаковский (умер в 1872 году) возведен в 1843 году в графское Российской империи достоинство, был сенатором, председателем герольдии и членом государственного совета Царства Польского. Его сын, граф Станислав-Казимир (родился в 1837 году), — известный польский геральдик. Род Коссаковских разделился на много ветвей, внесенных в родословную книгу дворян Царства Польского и в V и VI части родословных книг Виленской, Калужской, Киевской, Ковенской и Подольской губерний».

В історичному журналі «Кіевская старина» за 1890 рік у статті «Люди старой Брацлавщины» згадується, що в 1631 році в будинку Пшерадовскихъ з’являється молодий поляк Казиміръ-Николай Коссаковскій. Після загибелі чоловіка його вдова Татьяна Пшерадовская, онука Гневоша Дмитріевича Стрижевскаго, який у свій час, як твердить видання, подписался по долгу службы в должности войскаго винницкаго, в 1634 році пішла під вінець із Николаемъ Коссаковскимъ. Саме він, заснував, пишеться в журналі, в 1642 році село выше Приборовки у самой дороги, ведущей въ Липовецъ, подъ именемъ Коссаковки.

У томі, присвяченому Вінницькій області (із «Історії міст і сіл України»), що вийшов друком у 1972 році, двічі згадується прізвище Косаківських. «У другій половині XVIII ст., — йдеться про Кукавку поблизу Могилів-Подільська на с. 432, — село належало польській поміщиці Косаківській. Але після 1795 року Кукавка та інші маєтки графині, яка відмовилася присягнути на вірність Катерині II, були конфісковані і передані графу Моркову». А на стор. 455 пишеться: «Наприкінці XVIII ст. Муровані Курилівці прибрали до своїх рук шляхтичі Косаківські. Після возз’єднання Правобережної України з Росією власниця маєтку відмовилась присягнути на вірність Катерині II. Усі маєтки конфіскували і передали поміщикові О. Комару».

Не знаю, як кров Косаківських названого роду різних відгалужень, якщо вірити цій точці зору, перемішалась в історичному котлі, і яким чином вона дала життя моїм прапрадідам, чи, що скоріш за все, взагалі нас не стосується.

Припускаю, що мають право на життя й інші версії.

Незаперечним є те, що мій дід — Косаківський Микола Назарович — був напрочуд ерудованою, начитаною і самоосвіченою людиною. Збирав книги. Мав прекрасну поставу. Було це надбаною якістю чи закладено в генетичний код, — залишається лише здогадуватись.

Стосовно написання прізвища різними мовами — усе набагато простіше. На Вінниччині, як уже згадувалось, є село Косаківка, і все життя його назва українською мовою писалася «Косаківка» (щоб у цьому пересвідчитись, достатньо відкрити вінницький розділ тієї ж «Історії міст і сіл України» на стор. 376), російською — «Косаковка», точно так і «Приборівка» — «Приборовка» і т. ін. Поки у нас офіційною мовою була російська, ніхто цим не цікавився. Коли статусу державної набула українська, виникали деякі питання, писали, як кому заманеться, поки не пояснили спеціалісти. Завжди пам’ятаю, що в селі ще з дитинства так звали мого діда й батька. Так склалося, що весь час українською мовою писали — Косаківський, а російською мовою — Косаковский.

Так ось, батьки мої, теперішні вінничани, походять із села Козинці (із наголосом на першому складі), що за 25 кілометрів від районного центру і за 10 кілометрів від залізничної станції Турбів.

У Козинцях батько навчався лише в початковій школі, а середню закінчував уже в сусідньому селі Турбів. Тож кілька слів скажу й про Турбів — селище міського типу, що за 25 кілометрів від Вінниці. Розташувався Турбів на березі Десни (лівої притоки не Дніпра, а Південного Бугу, у нас своя Десна). Це село у кілька разів більше за Козинці. Відоме з 1545 року, принаймні, за історичними джерелами. Про ті лихі часи кріпаччини у Турбові століттями співали свою гірку пісню:

 

Ой в святоньки бо на Спаса

В церкві дзвони дзвонять;

Осавули з нагаями

На лан з серпом гонять…

Ой бодай тобі, пане,

Та й хата згоріла;

Як мені, молодому,

Панщина доїла…

 

До 1923 року Турбів входив до Бердичівського повіту Київської губернії, а потім відійшов до Вахнівського району Вінницького округу. З 1929 року Турбів — райцентр, із 1931-го «розжалуваний» і зарахований до складу Липовецького району, але через чотири роки він якось викрутився і знову здобув статус райцентру. Але вже в березні 1955 року Турбівський район вчергове ліквідували і звідтоді селище Турбів вдруге зарахували на правах рядового до все того ж Липовецького району.

У радянські часи у Турбові були каоліновий і цукровий заводи, завод з виробництва скла для потреб цукрових підприємств Вінницької області, машинобудівний завод, хлібзавод, споруджена міжколгоспна електростанція. Сьогодні Турбів — переважно селище робітників.

Отож, закінчивши в Турбові середню школу, після успішно складених вступних іспитів мій батько був зарахований на перший курс історичного факультету Одеського держуніверситету. З першого дня Великої Вітчизняної війни його мобілізують у винищувальний загін воднотранспортного району Одеси. Але у зв’язку з тим, що він уже навчався на випускному курсі, то був відкликаний із загону для завершення навчання і разом з університетом евакуйований у місто Майкоп Адигейської автономної області.

З літа 1942-го, отримавши диплом, став розвідником гірськово-гвардійського мінометного дивізіону. Суворими фронтовими дорогами, із боями, пройшов від Кавказьких гір до Севастополя і до Карпат, від пекельних боїв на «Малій землі» до златої Праги. А в листопаді 45-го сержант Косаківський, командир відділення розвідників, орденоносець, кавалер найвищої солдатської відзнаки — ордена Червоної Зірки, повернувся з війни в рідне село. Невдовзі він уже викладав історію в середній школі райцентру Турбів. А з червня 1946-го — працює в Турбівському райкомі партії — спершу завпарткабінетом, потім — заввідділом пропаганди й агітації.

Мама, Юзефа Миронівна (дівоче прізвище Баранишина), теж родом із села Козинець, із селян. Вона на сім років молодша за батька, і, коли вони побралися, їй було дев’ятнадцять. Була учасником трудового фронту, у 1944-му працювала на відбудові столиці — в Дарниці на відновленні залізничних колій. Розповідала мені, як пішки йшла потім із Києва додому — до самого села.

Познайомилися з татом у 1944 році, коли він прибув із фронту в короткотермінову відпустку. В Турбові нікого із близьких не було — дід Микола, з бабусею, був у Середній Азії, куди його, піхотинця, евакуювали після поранення в 1941 році в боях під Дніпропетровськом; брат Василь теж був на фронті. Тож батько поїхав у Козинці — його сім’я проживала тут до війни і залишилися старі знайомі. З маминим братом — Ананієм — він товаришував раніше, жили через одну хату, брали воду з одного колодязя. Прийшов, по старій дружбі, до нього в гості. Це було на Івана Купала. Там і побачив маму, — а вона була справжньою красунею. Сиділи біля верби, пісні співали, хоровод водили, потім ламали гілки і несли на огірки — такий тоді був звичай. Моя бабуся Пелагія, яку всі звали Поля (у дівоцтві — Пруська), — сказала: «Залишайся у нас, тобі ж нікуди іти». Людей було багато — усі спали на полу, на соломі, а батькові як найдорожчому гостю — солдатові — постелили на ліжку.

Наступного дня тато повертався назад — на фронт. Тоді мамі нічого не сказав, а за два тижні вона отримала листа з освідченням у коханні. Потім листувалися, а після того, як батько повернувся з війни додому — в Турбів — і почав працювати у школі, за багато верст, навпрошки, по болоту, декілька місяців ходив у Козинці до мами на побачення. Коли вирішили побратися, бабуся благословила їх іконою, яку зняла зі стіни. Після весілля — в лютому 1946-го — перебралися до Турбова.

З Турбова батька в 1949 році перекинули (тоді модно було перекидати кадри) у сусідній Чернівецький райком партії секретарем (річ у тім, що вінницькі Чернівці в різний час були то селом, то райцентром — на час мого народження вони саме виконували роль райцентру, потім знову стали селом, тепер знову — райцентр). Там я 21 січня 1950 року і з’явився на світ у районній лікарні. Але в Чернівцях і на ноги не встиг звестися, як через два місяці батька перевели завідувачем відділом пропаганди й агітації обкому КПУ до Вінниці. Пізніше його обрали на посаду секретаря облвиконкому, яку він обіймав до виходу на пенсію упродовж 24 років, виховавши не одне покоління здібних керівників виконавчої влади на Вінниччині, як писала «Вінницька газета».

Отже, Чернівці стали лише географічною точкою, де я почав відлік своїм земним дням, або — черговим місцем батькової роботи. Але рідними Чернівці мені так і не висвятились.

А ось близькими, майже «моїми» стали мені Козинці і Турбів — у цих селах майже до десятого класу я й проводив вільний час. У Козинцях мешкали дідусь із бабусею і мамин брат, а в Турбові — дідусь по батькові з бабусею і батьків брат, тож я зимові канікули проводив у Козинцях, а літні — в Турбові, чи навпаки. Спочатку із старшим братом, а потім сам.

Усе моє дитячо-школярське життя аж до випускного вечора в середній школі я — вінничанин. Власне, був тоді вінничанином. Якщо точніше, то з вересня і до кінця травня-червня. Ось тоді я мешкав у Вінниці і ходив там у школу. А тільки починалися літні канікули, я відразу ж вирушав у село.

Козинецький дід забирав мене з Вінниці автобусом, а коли діставалися вузькоколійкою, дизель тягнув вервечку вагонів — нині з неї й сліду не лишилося. У діда був великий город, із маминим братом поділений порівну, і на тому обійсті стояли дві хати. Дідова — звичайна мазанка під соломою на одну кімнату й кухню (у кухні була піч), під одним дахом знаходилась і майстерня — дід, як кажуть, був файним майстром і малим я любив бавитися стружками. А від свіжого дерева так гарно пахло в майстерні! А ще мене завжди тягнуло до дідових інструментів, або, як він казав, струментів. Звичайно, я не тільки гуляв у селі, а й працював. Любив корову пасти — як поведу її зранку, то й до вечора на толоці. Пам’ятаю, як тоді мені, пастухові, баба клала в торбину зелену пляшку, повну молока, заткнуту затичкою зі старих газет, сало й калач. Як набігаєшся цілий день за коровою — кращої їжі, десь у тіні під деревцем, важко було уявити. Здається, що такої смачної (протягом свого життя бачив і перепробував чимало на різних континентах і прийомах усіляких делікатесів) я звідтоді ніколи не їв!

Працював і в колгоспі. Одного літа в Козинцях заробив на трудодні аж цілий мішок зерна — дід мене тоді дуже хвалив, досі приємно, як згадаю. Я тоді вперше відчув себе трудівником, людиною, яка вже може заробити на хліб.

Своїх дідів я дуже любив, вони були надзвичайно цікавими людьми. З хвилюванням слухав їх розповіді про важке, насичене подіями життя, вдивлявся у старі, пожовклі фотографічні картки. З них на мене дивилися молоді, ставні хлопці, один — Мирон — у формі Московського полку, другий — Микола — Семенівського, а потім — гвардії. Як відомо, до цих військових частин відбір був суворий, вимоги — високі. Обоє — в 1917-му — були свідками революційних подій у Петрограді.

Мамин батько був потомственим хліборобом, але — грамотним, навіть, дехто вважав, — занадто, бо на все мав свою думку. За що й постраждав — був репресований, з кінця тридцятих і до закінчення війни пробув у таборах. А справа виглядала, як мені розповідали рідні, так. Дід під час перерв на роботі, коли всі випивали й закусували, курили, зазвичай брав газету і читав. Одного разу, десь на січкарні, зачитався й обірвав штани та, із спересердя, плюнув. Написали, що сказав про Радянську владу: дожився до того, що залишився без штанів. Донесли, продали, як водиться, свої — найближчі сусіди, яких бабуся в 1933-му врятувала від голоду. З північних таборів ГУЛАГу повернувся тільки після війни. Про це неохоче говорив. Мама згадує, що завжди десятою дорогою обходив приміщення КДБ, що навпроти Вінницького театру. Коли ж доводилося йти повз, то в нього волосся ставало дибом від згадки про тортури, яким він піддавався там.

Дід по батьковій лінії теж був начитаним, мав багато книжок, в сільському розумінні — цілу бібліотеку. Чимало знав напам’ять. Сам був свідком, як він міг цитатами або окремими прикладами посоромити деяких інтелектуалів. Багато бачив на своєму віку. Ще на початку минулого століття, до революції, учепившись до поїзда, поїхав на заробітки до Одеси. Працював і в Києві — натирачем підлоги у готелі, що був на місці сучасного «Театрального».

Школу я закінчив у Вінниці, номер сімнадцять. І якось так вийшло, що я пішов учитися одночасно з мамою — тільки я в перший клас середньої школи, а вона поступила на перший курс Вінницького медінституту. До того вона була зайнята нами, дітьми, а коли ми подалися набиратися знань, і сама вирішила сісти на студентську лаву. Забігаючи наперед, скажу, що коли я закінчу чотири класи і перейду в п’ятий, мама завершить курс медичного інституту і влаштується в обласну лікарню дитячим психіатром, де й пропрацювала до самої пенсії.

Отож, батько в мене історик за фахом, мама — лікар, а я вирішив стати фізиком. Учився добре, до всього доходив сам, чим трудніші попадалися задачі по фізиці та математиці, тим мені цікавіше було. Я вже тоді розумів і дотримувався такого правила у житті: треба бути відповідальним за свою справу, адже соромно, коли ти щось не знаєш. Це й формувало мій характер. Зі спортивних дисциплін захоплювався греблею, волейболом, легкою атлетикою, боксом. І навіть — культуризмом, а вже в останній час — тенісом.

На випускному вечорі я як медаліст виступав із трибуни з якоюсь там промовою, яку сам же й придумав (дорослі потім казали, що ще й нічого!). До речі, у школі був гарний хор хлопчиків, я в ньому був солістом. І в складі танцювального ансамблю часто виступав за школу на всіляких конкурсах художньої самодіяльності. Краще всього виходив гопак.

Якось мене, пригадую, на одній з прес-конференцій, здається, в березні 1996 року, запитали журналісти, коли я останній раз співав. Я тоді відповів, що взагалі зараз мені не до співів, бодай від того, що ціна в Києві на хліб не падає, тут не поспіваєш… І все ж… Останній раз я співав на жіночому святі перед працівниками нашої адміністрації, моїми колегами — згадав, як кажуть, молодість.

А ось із Павлом Зібровим я співав залюбки. Це було в Севастополі, коли наша група їздила до моряків ВМС України, вручати їм квартири від Києва. Як і годиться, на завершення вечора й урочистостей був концерт. Я від імені киян вийшов вітати моряків, а Павло Зібров — він саме був на сцені, — і дав мені мікрофон. І я заспівав разом із ним. Ну, звичайно ж, знаменитий «Хрещатик»…

Київ я дуже люблю… І сім’я моя тут зародилася, прийшла справжня любов, син мій тут з’явився на білий світ, і я тут став зовсім іншим, але пісня моя народилася на Вінниччині, там і я народився, і перше слово рідної мови вимовив, і перші кроки зробив по рідній вінницькій землі, першу пісню заспівав теж на Вінниччині.

Як тебе не любити, Києве мій, — співається у відомій пісні. І це так. Але не можу не любити і Вінницьку землю — дійсну перлину Поділля. І Південний Буг, на берегах якого розкинулось моє рідне місто, і дві малі річечки, які в нього впадають, — Вишню та Вінничку. В моєму рідному краї річки й річечки всі симпатичні, а ймення які в них колоритні: Снивода, Удич, Згар, Сельниця, Гнилоп’ять, Гуйва, Дохна, Рів, Краснянка, Шпиківка, Соб, Мурафа, Лядова, Немія, Марківка, Русава! А Рось із Роською — які милозвучні назви! Як і самі річечки, вони мені навіть сняться — як символ батьківщини.

Вінниця — це моя мала батьківщина. Не раз подумки до неї повертаюся, найчастіше — у важкі хвилини. А їх тепер вистачає, як і в кожного в нашому такому трудному житті. І все ж, як прекрасно, що є потяг до рідного краю, того, до якого тебе постійно вабить, як лелеку навесні до рідного гнізда на сільській хаті чи в розвилці сухого дерева

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz