6. ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ — РОБИТИ СПРАВУ

 

Один із журналістів мене нещодавно спитав: «Чому так трапилось? На підтримку яких політичних сил Ви тоді розраховували? Чи не свідчила «справа Косаківського» про те, що столичний керівник може відбутися при умові його підтримки або центральною владою, або потужною партією чи партійно-політичним блоком? Очевидно, однієї підтримки виборців тут замало?»

На, жаль, моє інтерв’ю так і не вийшло. У нас і досі, коли стосується мене, виникають проблеми зі свободою слова. Тоді я сказав:

– Дивна, на мій погляд, постановка питання. За вашою логікою, — відповів я кореспондентові, — до цього списку треба ще додати олігархів і кримінальні структури, і вийде формула влади по-українськи.

Виборовши в 94-му мандат голови Київради, на першій після обрання прес-конференції я заявив: «Довіра киян дає мені підстави для більш рішучих дій...»

Як писали згодом газети: «Свои решительные действия Леонид Григорьевич начал с наведения порядка на самом большом рынке Украины «Патент» и в других местах торговли. Именно тогда, а не в передаче «Досье» образца 1999-го, была объявлена война уголовным и полууголовным авторитетам столицы, именно тогда была вскрыта народу деятельность в Киеве сомнительных трастовых компаний, инвестфондов».

Закриття ринку «Патент» на Центральному стадіоні стало першим нашим відчутним ударом по корумпованих угрупованнях, реальним кроком, щоб зламати хребет мафії у Києві. До цього ми чітко розібралися, хто тут чим займається, хто кого прикриває. Ситуація навколо «Патенту», до речі, не була простою. Були люди, які там торгували, і існували ті, хто на них наживався. Ринок облюбували злочинні структури, за якими стояли дуже впливові особи, зокрема, в міліцейських погонах.

90-ті роки минулого століття стали в Україні часом первинного накопичення капіталів. Одною з найпотужніших тіньових імперій стало споживче товариство «Меркурій». На його базі була створена фінансова піраміда, в результаті діяльності котрої обдурені не менше 8 тисяч громадян України. За іншими даними (газета «Грані-плюс», № 39, 15–21 грудня 2003 р.), число ошуканих вкладників було, як мінімум, утричі більше, а загальна сума, привласнена споживчим товариством, становила не менше $ 20 млн. «Історія з підприємливим офіціантом Семеном Юфою, — додає це видання, — колись стане підставою для створення гангстерського фільму (скоріше, малобюджетного). Саме йому вдалося домогтися від тодішнього мера Івана Салія рішення про функціонування речового ринку на Республіканському стадіоні. А створення тут кас обов’язкового страхування торговців — це взагалі класика жанру. Рекетири настільки розлінилися і «виросли», що вже не ходили по данину до наметів. Торговці приходили самі «страхувати» свій товар. Заступником начальника відділу страхування тут був Віктор Авдишев, а очолював відділ його дядько Гарі Малік-заде Джибу — особи в кримінальному світі Києва на той час майже легендарні. Після загибелі Джибу колишній спортсмен Авдишев уже особисто контролював ринок. Чому правоохоронні органи закривали очі на легалізований рекет — питання риторичне... У листопаді 1992 року тут улаштували облаву, в результаті якої було затримано 117 (!) осіб, що належали до різних київських кримінальних структур. Більшість із них були випущені на волю після процедури фотографування. Складалося враження, що міліція лише потребувала їхніх хороших фотокарток».

Названі обставини, а також кричущий антисанітарний стан навколо стадіону, вимагали покласти цьому край. До того ж, «Патент» нічого не вносив у міський бюджет, надприбутки осідали в приватних кишенях. Сам процес зупинення діяльності названого ринку проходив важко, зустрічав шалений спротив. Остаточно його закрити удалося лише після доповіді Президентові Л. Кравчуку та його особистого «наганяя» керівникам МВС.

Після цього ми прийняли рішення про організацію речових ринків на території столиці за участю комунальних служб і з їхнім контролем дотримання санітарних та інших вимог. Ця справа ставилася на цивілізовану основу — створювалися нормальні умови як для продавців, так і покупців. І, головне, — почали надходити прибутки в скарбницю Києва.

Ще в 1993 році, одразу після призначення представником Президента, мною було сказано кореспондентові Лідії Яковенко: «Я не буду стараться кому-то понравиться. Моя главная задача — делать дело. А уж люди пусть оценивают по результату». Виступаючи перед депутатами на сесії, мав нагоду заявити: «Я не відношу себе до будь-якої партії. Якби була, наприклад, партія прагматиків, то, може, й вступив би до неї. Але її нема. Тому хочу сказати, що в ім’я Києва й киян я особисто готовий співпрацювати з будь-якою організацією, особою, якщо йдеться про конструктивні дії».

Працюючи, завжди займався реальними, конкретними питаннями, розв’язував ті проблеми, які, в першу чергу, турбували людей. Намагався, як і обіцяв у передвиборній програмі, бути мером усіх киян, незалежно від політичних поглядів, віросповідання, соціального статусу, а не якоїсь окремої політичної партії, — в місті з такою розмаїтістю політичного життя це просто не можливо. Вважав — за мером того або іншого міста, в першу чергу, мають стояти його виборці, голоси яких і привели його на цю посаду. Люди, що мене обрали і для яких я працював, були головною моєю опорою, моїми основними союзниками. Будуть мені довіряти — зможу виконувати свої обов’язки, не будуть — в такому разі має прийти хтось інший, але це повинно відбуватися законним, цивілізованим і демократичним шляхом. Ось формула влади в моєму розумінні. Не забуваймо і Конституцію, де написано: єдиним джерелом влади в Україні є народ. Крапка. Не важливо, якого кольору кішка, головне, щоб вона ловила мишей, — часто повторюють китайці.

В чому мене звинувачували мої опоненти? У тому, що Косаківський не мав за спиною жодної політичної партії. Хоча я вважаю, що це було моєю перевагою — я не був заангажований жодною політичною силою. Закидали мені й те, що за мною немає будь-якої потужної фінансової сили, клану, без чого сьогодні, начебто, неможливо існувати в політиці. (Гроші й політика — як Карл Маркс і Фрідріх Енгельс — завжди згадуються разом і один без одного не можуть існувати, — прочитав в одній зі статей.) А я вважаю, що можливо... Чому я міг спокійно щось вирішувати? Бо я не був залежним ні від політичних, ні від фінансових структур, а спирався на довіру простих людей. Добираючи людей для роботи в адміністрації, я ніколи не розділяв їх за політичними поглядами. У мене працювали представники різних політичних партій. Єдиними критеріями в доборі кадрів були професіоналізм, порядність і відданість справі, свої ж політичні уподобання працівникам апарату я пропонував залишити за стінами будинку мерії. Усередині ж оголошувалася вільна від партій територія.

Подивімось на цю проблему і з іншої точки зору. В Києві тривалий час жодна політична сила не мала, і ще довго не матиме переважної підтримки електорату. Поки з діючих сьогодні партій (а їх — за повідомленням прес-служби Мін’юсту — на 1 січня 2005 року в Україні зареєстровано 104), народиться кілька потужних політичних структур, сплине чимало часу. Опора мера на одну партію чи визначений блок у наших умовах не буде відображати реальний спектр інтересів киян. Це по-перше.

По-друге, — може мати фатальні наслідки для міста. Адже ми бачили, до чого призвела незаконна узурпація рухівцями і їх ставлеником Омельченком влади в столиці в 1996 році. (Про те, як Рух домігся призначення саме його главою міської державної адміністрації, заблокувавши вихід указу про призначення на цю посаду В. Пустовойтенка, вихвалявся керівник їхньої міської організації Я. Федорин у «Киевских ведомостях» 9 червня 2001 року. В цій газеті він розповідає, як під їх тиском Лазаренко загальмував уже готовий указ по Валерію Павловичу і замість нього подав кандидатуру Омельченка, який цим людям — Чорноволу, Лазаренку і Федорину має бути довічно вдячний за призначення. Нещодавно відкрився ще один «сват» Омельченка — Володимир Бондаренко. В «Україні молодій» в квітні 2005 року він зізнався: «Я назвав прізвище Омельченка новопризначеному Прем’єр-міністрові Лазаренку, коли вирішувалося питання про те, кого ставити на владу в Києві». Павло Іванович і став, по суті, людиною, що подарувала йому першу посаду в столиці. Кучма тоді у всьому з ним погоджувався. Але сам Олександр Олександрович чомусь таку спорідненість не афішує.)

Як заявив пізніше тим же «Киевским ведомостям» депутат Київради Г. Щербак, рухівська більшість фактично здала держадміністрації всі основні фінансові та майнові повноваження. «Легитимная сессия Киевсовета во главе с Леонидом Косаковским могла бы остановить правовой беспредел, — стверджував у своїй статті депутат. — Но большинство городских депутатов, увы, в первую очередь отчитывается перед своими партийными боссами, а уже потом перед избирателями. Досадно».

По-третє, сьогодні правлячою партією в Києві проголосила себе «Єдність». Вона має контроль над Київрадою (щоправда, після помаранчевої революції почала поступатися панівною роллю «Нашій Україні»). Інша справа — ми знаємо, якими методами (адміністративними) ця партія й фракція утворювались. І як вони «схуднуть» одразу після зміни керівника міськдержадміністрації — теж можемо прогнозувати. (І не гадав, що мої пророцтва так швидко почнуть збуватися. Ще не встиг видати книгу, як, зі зміною політичного клімату, громадськість дізналася про рішення Центральної ради «Єдності» від 20 травня 2005 року, яким ухвалено рішення виключити з партії Омельченка, Сташевського, Ялового, Пітцика, Головача «за грубі порушення уставу партії» і на підставі їхніх заяв про вступ до НСНУ. В заяві з цього приводу нові керівники звинуватили Омельченка в падінні престижу партії внаслідок спроб перетворити її на «кишенькову» партію київської влади, насаджування авторитарного стилю керівництва партією, бездарної участі партії у президентських перегонах тощо. Потім інформаційні стрічки повідомили про інше засідання, де зібралися вже ті, кого напередодні виключили з партії, на якому, у свою чергу, засудили дії своїх однопартійців, що намагалися позбавити їх партійних квитків. Яловий, обраний в.о. голови партії, поспішно оголосив, що готовий бути мером. На що одразу відгукнулися заявою фундатори партії, які звинуватили теперішніх партійних лідерів у «шулерстві», поклали на них відповідальність за чергову смуту в партії, «трагікомічне становище», до якого вони її довели, а колишнього голову партії Омельченка охрестили «перебіжчиком за владою»… Ось така метушня розпочалася, як тільки «трон» захитався. Те ще буде.)

Зрештою, «природа відданості депутатів міськради панові Омельченку полягає насамперед у політичній і бізнесовій залежності. Скажімо, більшість депутатів фракції «Єдність» — це великі міські чиновники або керівники комунальних компаній. Завдяки створенню стійкої системи влади в столиці Олександр Омельченко тримає в руках «контрольний пакет» депутатських голосів», — наголошувалося у «Деловой столице» (№ 35, 1 вересня 2003 р.)

«Однак те, що за однойменний блок «Єдності» проголосували в Києві менш як 12 відсотків виборців, варто розцінити як поразку». Я цитую за «Хрещатиком» самого Омельченка. У таких випадках у цивілізованих країнах подають у відставку. Особливо, якщо порівняти, скажімо, із тріумфом в 1999 році «Отечества» Лужкова, а в 2003-му — «Единой России», одним із лідерів якої він став, на думських виборах у Москві.

Мені вже доводилося говорити раніше — не є таємницею, що навколо столиці зараз процвітає справжній політичний бізнес. Політичними торгами з міською владою з комерційним відтінком займаються завзято як праві, так і ліві, як провладні партії, так і опозиційні. Добре знаю це ізсередини парламенту. У зв’язку з цим пригадується приказка, що безкоштовний сир буває тільки в мишоловці. Щоб заплющили очі на витівки міської влади, чи підтримали потрібний закон, в хід іде усе — квартири, земля, приміщення, преференції у бізнесі тощо.

Сьогодні, взагалі, Верховна Рада перетворилася на фінансово-політичну біржу, де, за словами В. Черняка, смердить від великих грошей. Тоді ж усе тільки розпочиналось, і київські чиновники стали першопрохідцями. Усе за спільні гроші киян, без їх згоди на таке, ясна річ. Я ніколи такими речами не займався, бо вони не відповідали моїм принципам. А те, що суперечило моїм уявленням про моральність у політиці, прихильником якої завжди був, я не робив. Ні перед ким ніколи не плазував.

Що стосується підтримки. Окрім керівної верхівки, із більшістю працівників адміністрації Президента та уряду у мене були нормальні, ділові стосунки. В офіційних листах, зверненнях, роз’ясненнях комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, виступах керівників парламенту вищий законодавчий орган був на моєму боці, точніше, на боці законності й Конституції. Інша справа, що, правильно оцінюючи ситуацію, керівництво парламенту не проявило волі і не відстояло закон.

18 липня 1997 року Верховна Рада прийняла рішення розглянути ситуацію в Київраді, разом із деякими іншими питаннями (йшлося, в першу чергу, про внесення змін до Конституції) на сесії 28–29 серпня 1997 року. Головуючий на засіданні Олександр Мороз прямо сказав: «Якщо до 28 серпня Київська міська рада відповідно до Конституції не проведе засідання і не вирішить питання, які їй належить вирішити … тоді ми приймемо рішення буквально про розпуск міської ради, проведемо дострокові вибори. А це передбачено в Конституції».

Працівники апарату парламенту працювали у нас у Київраді, вивчаючи ситуацію; була підготовлена довідка, мною вже цитована. У Верховній Раді зареєстрували три проекти постанови у зв’язку з моїм зверненням до парламенту. Двоє з них пропонували підтримати пропозицію про проведення позачергових виборів, а в третьому — столичній раді виносилось останнє «китайське попередження»: «Запропонувати міській раді до 1 жовтня 1997 року обговорити завдання по вдосконаленню своєї роботи, намітити й здійснити необхідні заходи щодо приведення діяльності ради у повну відповідність із вимогами закону».

У всіх проектах відзначались порушення в діяльності ради. Характерно, що старші товариші міських депутатів із парламенту, спільники у боротьбі зі мною, так і не наважились відверто стати на їхній бік, з огляду на очевидність порушення ними законодавства, не внесли свого варіанта постанови, бо не мали у своєму арсеналі жодних аргументів на свою користь. Але вони робили все, аби зірвати розгляд зазначеної проблеми в сесійному залі.

Обізнаний у нюансах парламентської кухні, знаючи деякі внутрішні механізми, можу стверджувати: найбільші шанси на підтримку мав проект постанови, підготовлений В. Бритом, колегою по фракції спікера О. Мороза, що був зареєстрований 27 серпня 1997 року, безпосередньо напередодні запланованого розгляду; в ньому було використано більшість матеріалів і висновків із довідки про ситуацію в Київській міській раді, підготовленої відділом із питань діяльності рад Секретаріату Верховної Ради України. Наводжу його текст.

 

Проект

 

ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

 

Про звернення Київського міського голови Косаківського Л. Г.

щодо призначення позачергових виборів міської ради

 

Розглянувши звернення Київського міського голови Л. Г. Косаківського щодо призначення позачергових виборів міської ради, Верховна Рада України відзначає, що ситуація, яка склалася у Київській міській раді, свідчить про те, що протистояння між частиною депутатів і міським головою останнім часом переросло у серйозний конфлікт і призвело фактично до паралічу в діяльності ради, створенню умов, за яких унеможливлюється здійснення радою функцій як органу місцевого самоврядування та виконання міським головою наданих йому законом повноважень.

У міській раді сформувалася група депутатів, яка, ставши в опозицію до Косаківського Л. Г., блокує виконання розпоряджень міського голови, зокрема щодо скликання сесій та з інших питань організації роботи міської ради, її постійних комісій, секретаріату.

У результаті, починаючи з серпня 1994 року, скликано лише одну сесію міської ради. За останні майже півтора роки її пленарні засідання взагалі не проводилися із-за відсутності встановленого законом кворуму. Внаслідок цього не вирішуються найбільш нагальні питання життєдіяльності міста, які належать до виключної компетенції Київради.

Натомість, зазначена група депутатів, ігноруючи пленарні засідання ради, що скликаються відповідно до Закону її міським головою, і самочинно привласнюючи собі функції органу місцевого самоврядування, на своїх депутатських зборах розглядає питання, що належать до відання ради і всупереч закону ухвалює відповідні рішення. Зокрема, 26 червня 1997 року на таких зборах прийнято рішення про дострокове припинення повноважень міського голови Косаківського Л. Г., 3 липня ц. р. — про структуру виконавчого апарату міської ради, анулювання її печатки та ін.

Викликає стурбованість те, що міська державна адміністрація, особисто її голова Омельченко О. О. не вживають відповідно до статті 119 Конституції України необхідних заходів до забезпечення виконання Конституції та законів України щодо органу місцевого самоврядування міста, фактично почали підміняти раду в здійсненні її окремих повноважень (розпорядження земельними та фінансовими ресурсами, комунальною власністю, затвердження бюджету міста на 1 квартал ц. р. тощо).

10 липня 1997 року групою депутатів міської ради за участю керівників деяких структурних підрозділів міської державної адміністрації були зламані двері в службових приміщеннях міського голови і секретаріату міської ради та замінено замки. Внаслідок цього міський голова Косаківський Л. Г. не має змоги виконувати свої функціональні обов’язки, доступ до його робочого кабінету заблокований.

Прокуратура міста займає у цій ситуації споглядальну позицію, не виявляють принциповості у забезпеченні законності в діях окремих депутатів міської ради, посадових осіб міської державної адміністрації судові органи.

 

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

 

1. Засудити дії групи депутатів Київської міської ради та керівників міської державної адміністрації, що спрямовані на порушення вимог Конституції України та чинного законодавства, блокування діяльності органу міського самоврядування.

2. Доручити Генеральній Прокуратурі України дати правову оцінку ситуації, що склалася у Київській міській раді, і вжити необхідних заходів до забезпечення виконання Конституції і законів України щодо виконання Київською міською радою і її органами, міським головою наданих законом повноважень.

3. Звернутися до Президента України і Кабінету Міністрів України з пропозицією вжити необхідних заходів по забезпеченню Київською міською державною адміністрацією виконання Конституції та законів України щодо органу місцевого самоврядування міста.

4. Відповідно до статті 85 Конституції України та статті 78 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» призначити позачергові вибори Київської міської ради на 26 жовтня 1997 року, неділю.

5. Прискорити прийняття Закону України «Про столицю України — місто Київ», введення якого в дію сприятиме поліпшенню діяльності Київської міської ради.

6. Закликати депутатів Київської міської ради до злагоди і виваженості у своїй діяльності, безумовного дотримання вимог Конституції України та чинного законодавства, що забезпечують функціонування місцевого самоврядування в місті Києві.

 

Міські депутати були налякані такою перспективою і вже майже були готові до відновлення легітимних засідань.

Але сталося дивовижне.

Парламентарі перервали відпустки, зібрались на засідання. І тут несподівано перед самим засіданням забирають і везуть у лікарню спочатку спікера О. Мороза, а за ним, із залу, уже в ході самої сесії, і його першого заступника О. Ткаченка. От такий фантастичний «збіг обставин». В. Мусіяка, ще один заступник, веде засідання, але київське питання на розгляд не ставить взагалі. Депутати міської ради сприймають це як відпущення гріхів, дозвіл на подальші антиконституційні дії, й ситуація заходить у глухий кут аж до виборів 1998 року.

Як я розумію, головна інтрига сесії 28–29 серпня 1997 року полягала в недопущенні розгляду змін до Конституції, що внаслідок таких складних маніпуляцій і сталося — це питання благополучно спустили на гальмах, а заодно втопили і київську проблему. Укотре, як під час розгляду Конституційної угоди в 1995 році, Конституції — в 1996-му, так і у даному випадку, Київ став жертвою складних політичних комбінацій заради задоволення власних інтересів політиків, які тим самим у черговий раз продемонстрували повну байдужість до інтересів міста, як із боку націонал-демократів, так і «захисників» народу.

Колосальну підтримку ми мали і з боку Ради Європи. Я представляв Україну в цій організації шість років, спочатку в Конгресі місцевих і регіональних влад, а потім — в Парламентській Асамблеї. Повірте, протягом усього часу існування цієї організації ситуації у жодному органі місцевого самоврядування не приділялось стільки уваги, скільки у зв’язку з незаконним зміщенням київського мера. Неодноразово приїздили делегації для вивчення ситуації, приймались резолюції всіх органів Ради Європи на мою підтримку, із вимогою дати мені можливість повернутись до виконання своїх обов’язків. Але на них ні керівництво держави, зокрема Президент, до якого спрямовувалися звернення безпосередньо, ні міська державна адміністрація, так і не відреагували.

А яка ще підтримка потрібна, якщо я виграв усі суди, а їх рішення, як відомо, обов’язкові для виконання на всій території України. Людмила Коханець у «Голосі України» писала: «Методи відсторонення міського голови від влади, врученої йому киянами під час демократичних виборів прямим голосуванням, вражають не просто беззаконням — цинізмом. Треба мати дуже «демократичний» світогляд, щоб додуматися після судового рішення про повне поновлення в правах голови міськради виставити біля його службового кабінету… наряд міліції. Правоохоронці цілодобово охороняли двері від Косаківського з бойовою готовністю, наче у власне крісло «проривався» не господар, а загін терористів».

Щоб бути вільним, треба бути рабом закону, — казав колись Цицерон. Його слова, на які я не раз посилався і раніше, актуальні й сьогодні. Демократія — це не лише право обирати чи бути обраним, а й обов’язок поважати вибір інших. Потрібно розуміти, що може виявитися ефективною і матиме історичну перспективу та влада, при якій важелі управління знаходитимуться в руках відповідальних і законослухняних політиків.

З одним можу погодитись. Я не надавав жодного значення політичній кон’юнктурі. Не звертав увагу на «підкилимну» боротьбу. На це просто і не було часу, бо з раннього ранку і до пізнього вечора займався проблемами міста. Думав, що головне — робити справу, а люди самі все оцінять. Чи правильно чинив, тримаючись «зубами» за міську власність, чи ні — судити киянам. Але тоді я був у цьому впевнений. Вважав — не мав права розбазарювати те, що люди на виборах разом із мандатом вручили мені. Саме тому нічого не віддавав із комунальної власності, навпаки, намагаючись її примножити, боровся за кожний об’єкт. Ту ж «Україну». Поки бачу, що всім це байдуже і виявилося нікому не потрібним. Можливо, був ідеалістом. На думку спадає вислів С. Бондарчука: якщо зробиш комусь добро, будь впевнений, що тобі помстяться.

Важко, наприклад, зрозуміти логіку виборців — мешканців кількох будинків по вулиці Грушевського, – врятованих мною від знесення в 1996 році (побіжно про цей факт пригадувалося у 3-й главі), коли не дав, ціною втрати посади, згоду на будівництво на їх місці готелю-хмарочоса, і які в 2002 році на парламентських виборах віддають голоси тому претенденту, який якраз і був головною рушійною силою й куратором цього проекту. (Як тільки мене в парламенті замінила ця людина, зразу, адже у Верховній Раді протестувати вже не було кому, на цьому ж місці на схилах Дніпра, де ми не дали спорудити готель, почались, з грубими порушеннями законодавства, роботи по спорудженню висотного елітного житлового комплексу. Що ж, усім потрібно зрозуміти, що виборча дільниця — не крамниця, і придбаний товар обміну не підлягає. Нова влада після оприлюднення намірів перевести резиденцію Президента в Маріїнський палац та будівлю МОЗ, слава Богу, звернула увагу на неподобства з цим будинком. На бізнес-форумі в Києві 25 травня 2005 року Ющенко сказав, що «це архітектурне творіння, яке треба зняти до нуля, щоб кияни спокійно жили». І додав: від нього «всі князі перевертаються». Саме цей будинок є причиною тріщин, що дав Маріїнський палац, через нього порушений баланс схилу. Він побудований на дев’ять поверхів вище, ніж було дано дозвіл містобудівною радою. За словами керівника Державного управління справами Тарасюка, незаконний дозвіл на добудову було дано Держбудом. Але, як і очікувалось, проти зносу, на відміну від Ющенка, виступив Омельченко. Страх перед інвесторами за зрив невідомих широкій громадськості домовленостей, про зміст яких ми можемо здогадуватися, перевищив властиву йому «гнучкість» перед начальством.)

Або працівники дитячої лікарні (будівництво якої 10 років не велось, і його вдалось зрушити лише після моїх численних виступів у Верховній Раді, включення цього об’єкта до переліку тих, що фінансуються з державного бюджету, а це — безпрецедентний випадок для місцевого лікувального закладу), які на тих же виборах голосують за іншого. Влада міста і Печерського району вкрай байдуже ставилася до цієї проблеми, навіть після того, коли за моєю пропозицією на цей об’єкт були виділені 8 млн гривень, що примусило мене навіть спрямувати депутатський запит до прем’єр-міністра А. Кінаха. Коли і це не вплинуло, я 14 вересня 2001 року виступив на сесії Верховної Ради України, де назвав речі своїми іменами.

«Звернутися до Вас, — сказав я, промовляючи перед своїми колегами, — мене змусила проблема, яка виникла у моєму виборчому окрузі, і яка, зрештою, сьогодні показова для нашої влади в її ставленні до проблем наших виборців. У свій час, ви, шановні колеги, підтримали мій запит щодо будівництва дитячої клінічної лікарні по вулиці Підвисоцького у Києві. Завдяки цьому у плані соціального й економічного розвитку України на 2001 рік за рахунок державних централізований капітальних вкладень передбачено 8 млн грн для будівництва цього вкрай необхідного для маленьких киян об’єкта. Є проект будівництва, затверджений розпорядженням Київської міської держадміністрації ще у 1996 році, відповідна постанова Уряду. Але роботи зі спорудження дитячої лікарні далі ніхто не розпочинає, а отже, виділені кошти можуть бути втрачені. Складається враження, що спорудження такого життєво необхідного для дітей об’єкта штучно стримується. Напевно, тому, що влада міста не зможе в даному випадку приписати собі це, як власне досягнення. Захопившись будівництвом помпезних пам’ятників та перекладанням бруківки на Хрещатику, вона, здається, забуває про все на світі… Основні зусилля спрямовуються на зведення престижних об’єктів у центрі міста. Мешканці столиці мають знати: які ж справжні пріоритети у керманичів міста. Про них також промовисто свідчать наступні цифри. Завдяки створеним бюджетом держави кращим умовам столиця має найбільші надходження в міську казну за сім місяців поточного року, але за часткою витрат на освіту та охорону здоров’я в загальному обсязі видатків на освіту й охорону здоров’я Київ на останньому місті у державі (18,2 та 16,7 % відповідно). У розвинутих же країнах Європи перевага віддається соціальним об’єктам. Я бачив дуже скромні, давно не ремонтовані будівлі парламенту і королівського палацу у Копенгагені. Натомість туристам там із гордістю демонструють розкішні новозбудовані публічну бібліотеку та міську лікарню. Такі будівлі могли б і для нас стати найкращим «пам’ятником незалежності», тим більше, що, як бачимо, проблема тут не у відсутності коштів, а у невмінні чи небажанні по-господарському ними розпоряджатися. На завершення хочу звернутися до Кабінету Міністрів України й особисто до Анатолія Кириловича з проханням узяти під особистий контроль це питання та почати, нарешті, будівництво дитячої клінічної лікарні у Печерському районі Києва. Час перейти від заяв про соціальну спрямованість своєї діяльності, що виголошуються на кожному кроці, до конкретних справ».

Усе це дало результат, ми змусили керівництво міста й району нарешті приступити до будівництва наприкінці 2001 року. Зараз, читаючи районну газету (у числі № 2 за січень 2004 р. «Печерська» фотографія будівельного майданчика даного об’єкта розміщена на першій сторінці, а інформація про його зведення стала пунктом номер один звіту районної адміністрації перед мешканцями за попередній рік і «її головним досягненням». Правда, керівництво району забуло самокритично сказати, що, якби воно не проспало і не протидіяло мені у свій час у цій справі, то лікарня з’явилася б не у 2006 році, як зараз планується, а значно раніше), слухаючи виступи районних та міських чиновників, спостерігаєш, як ці всі хвальки наввипередки змагаються один перед одним, підносячи самі себе і без докорів сумління рапортуючи печерянам про свої «визначні» заслуги у цій справі — будівництві районної дитячої лікарні. (Для мене у всьому цьому головним є те, що зміг це питання зрушити з місця: дістати проект з архіву, де він спочивав із початку 90-х минулого століття, образно кажучи, струсити з нього пил. І діти району будуть, тепер уже точно, мати пристойні умови для лікування. Це — найважливіше. Усе інше не має значення — за нагородами й подяками у цій справі я не гнався.)

Цілком природно згадуєш героїню безсмертного мультику: «хорошими делами прославиться нельзя».

Зараз у ціні інші — у кого найрозвинутіший «хапальний» інстинкт і хто дає «заробити» іншим.

Я ж сам не крав, та й іншим не давав. Головним для мене було бути в ладу із власною совістю.

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz