5. «ПОЛІТИЧНЕ ВБИВСТВО НА ЗАМОВЛЕННЯ»

 

Через декілька місяців після вступу в 1993 році на посаду, пригадую, мене запитала кореспондент «Правды Украины» Людмила Менжуліна: «Полгода назад вы отважились взять на себя такую ответственность. Если честно, были сомнения?»

Добре пам’ятаю свою відповідь:

«Ни в чем не сомневается, действительно, только безответственный. Я думаю, что в любом деле, если относиться к нему серьезно, будут сомнения. Были они и у меня. Когда хоть немного разберешься, понимаешь, сколько здесь проблем накопилось. Их необходимо срочно решать. А как? И вот эти «ножницы», разрыв между потребностями и возможностями, порождает массу мучительных вопросов.

Но так меня воспитали, что ко всякому порученному делу отношусь очень скрупулезно. Никогда не отличался легкомысленными подходами. Понятно ведь, что эта должность в столь трудной ситуации лавров не принесет.

Сегодня, кто идет на государственную службу, особенно в низовые звенья, а я считаю, что структуры города, района — это самая что ни на есть черновая работа, «кипящий котел» проблем, должен четко это представлять. Я понимал и понимаю свою задачу так: постараться удержать ситуацию и, насколько это возможно, заложить основы, чтобы уже в следующем году было лучше».

Так і намагалися діяти — крок за кроком, щодня, хоч би на йоту, покращуючи ситуацію.

Що конкретно було зроблено?

Саме в той період було взято курс на підтримку й розвиток київської промисловості, науки. Реалізовувались підписані з Національною академією наук, союзом промисловців і підприємців міста, радою ректорів угоди про співробітництво. Відроджено Київський контрактовий ярмарок.

Був врятований і став набирати потужність будівельний комплекс. Для запобігання розвалу будівельної галузі, що вже тоді спостерігалося на рівні держави, утворили холдінгову компанію «Київміськбуд» (на базі підприємств, які входили раніше в однойменну корпорацію). Започаткували програму реконструкції «хрущоб».

Великі надії (вони потім виправдалися) ми поклали на залучення коштів населення для будівництва житла. Робота почалась після мого доручення від 10 січня 1995 року відповідним службам підготувати пакет необхідних документів для випуску житлових облігацій. І вже 21 березня того ж року виконком міської ради на мою пропозицію прийняв відповідне рішення, запровадивши житлові облігації і провівши селекцію можливих виконавців, доручив здійснення цієї програми «Київміськбуду».

Справа була нова, аналогів на теренах СНД не мала. Це зараз у цієї ідеї з’явилось багато «батьків», що сьогодні активно, не маючи до її народження жодного відношення, знімають із неї політичні дивіденди. А тоді всі спочатку поставилися до новації обережно (люди були налякані сумним досвідом «мильних» трастів). Але успіх справи вирішили дві обставини.

По-перше, на документі стояв підпис мера міста (він висів у рамці в банку «Аркада» на видному місці, але потім, після мого зміщення, зник разом із будь-яким згадуванням щодо істинного автора цієї ініціативи), а отже, місто всіма активами й майном узяло на себе відповідальність за надійність облігацій. По-друге, квартири в облігаційних будинках були значно дешевшими, ніж на ринку (за рахунок того, що місто взяло на себе більшу частину витрат на підготовку території під будівництво, а виконком звільнив забудовника від передачі коштів на розвиток соціальної інфраструктури мікрорайону, що став першим полігоном цього експерименту). Ці чинники і дали змогу зменшити вартість «облігаційного» житла приблизно на третину. І люди понесли свої гроші.

Результат реалізації проекту перевершив усі сподівання. Ключі від перших 109 квартир у будинку на Осокорках було передано мешканцям уже в лютому 1996 року. На цих урочистостях Президент заявив: якщо такі виходи із ситуації ми будемо шукати по всій державі, будівництво житла зростатиме з кожним днем.

За визначенням сторонніх фахівців, преси, такої завершеної системи залучення — в умовах ринкових відносин — коштів організацій, установ та населення для розв’язання однієї з найгостріших проблем — житлової — на той час не було в жодному регіоні держави, що дало змогу не тільки зберегти будівельний комплекс столиці, почати нарощувати обсяги житлового будівництва, а й, найголовніше, вперше за післявоєнний період, починаючи з 1993 року, скоротити чергу на одержання квартир у Києві на 15,7 тис. чоловік. Досвід киян поширювався по Україні.

Удалося виправити ситуацію в міському транспорті. Розроблено пакет спільних програм з виробництва вітчизняних міських автобусів та тролейбусів із заводом «Південмаш», Львівським автобусним та Київським авіазаводами, налагоджено їх капітальний ремонт. 6 листопада 1993 року, в день 50-річчя визволення Києва від німецько-фашистських загарбників, був презентований перший власний тролейбус київського виготовлення. Загалом же за час, що мені було відведено працювати керівником виконавчих структур міста — від 1993-го до 1995 року, — придбані 376 автобусів, 102 тролейбуси, 15 вагонів метро, 240 двигунів для автобусів. Протягом найближчих наступних років про такі цифри транспортники могли тільки мріяти, ще тривалий час вони виживали за рахунок закуплених у попередній період запасних частин.

Обнадіює, що останнім часом, після призначення нового керівництва Київпастрансу, стан справ почав зі скрипом змінюватися на краще: закуповуються сучасні автобуси й тролейбуси. Турбує інше — повна хаотичність у цій справі. Для громадськості, і для обізнаних людей також, абсолютно не зрозумілі критерії вибору постачальників нових одиниць рухомого складу.

Ще свіжий у пам’яті випадок із закупівлею партії автобусів Volvo. Мало того, що вони давно відпрацювали свій ресурс і їм у будь-якій європейській країні не дозволили б навіть виїхати на вулицю, так ще й поїздка в них для пасажирів, особливо влітку, перетворилася на справжню муку. Машини були розраховані на експлуатацію з кондиціонерами, але їх, як водиться, не встановили. Тож ці автобуси із задраєними вікнами перетворилися на пересувні душогубки на колесах. Киян «нагріли», а хтось на цьому контракті, поза сумнівом, дістав чималенький прибуток.

Сьогодні на вулицях Києва з’явилися автобуси мінського виробництва. Можливо — це гарні машини. Але знаю й інше — в Україні здатні виготовляти не гірші. Потрібно припинити годувати іноземних робітників, створювати їм робочі місця, наповнювати чужий бюджет. Радив би підняти документи спільного засідання колегій Мінпромполітики й Київської адміністрації за 1995 рік, на якому була затверджена програма розробки, виготовлення та постачання для столиці автобусів, трамваїв і тролейбусів, організації їх капітального ремонту й відновлення на українських підприємствах, приміром, автобусів — у Дніпродзержинську. Ця програма була ретельно опрацьована, погоджена на всіх рівнях і, що найголовніше, почала реально працювати. Але згодом із незрозумілих причин була забута новою адміністрацією. Напевно, спрацювали лобісти і чиїсь приватні інтереси, а кияни знову постраждали.

Затвердили й здійснювали програми розвитку метро до 2010 року (у 1994-му відкриті дві нові станції), забезпечення киян домашніми телефонами за рахунок уведення нових АТС (її виконання дасть можливість найближчим часом узагалі зняти цю проблему).

Приділялося багато уваги роботі з ветеранами, почали реалізовувати багато соціальних програм, зокрема, «Турбота», що діють дотепер. Уведені в експлуатацію дитяча молочна кухня — фабрика потужністю 40 тисяч порцій дитячого харчування за зміну, діагностичний центр із найсучаснішим обладнанням на Харківському шосе (аналогічною апаратурою обладнали і Жовтневу лікарню, діагностичний центр на Оболоні), новий гематологічний центр тощо.

Ті роки відзначені пробудженням духовного життя. Балотуючись на посаду мера міста, я запропонував програму, одним із ключових пунктів якої стало відродження історичної пам’яті, втрачених традицій і пам’ятників. Одержавши перемогу на виборах, ми приступили до її реалізації.

Повернули Києву його древній герб. 27 травня 1995 року на будинку Київради був установлений герб і на щоглі піднятий прапор із зображенням архістратига Михаїла — небесного патрона Києва, традиційного захисника міста протягом століть. Це стало подією всеукраїнського масштабу, яка в прямому ефірі транслювалась на першому каналі національного телебачення.

В 1996 році відтворили знищений у 20-ті роки ХХ століття пам’ятник княгині Ользі, святим Кирилу та Мефодію, Андрієві Первозванному. В своїй попередній книзі з цієї нагоди вже мав можливість наголосити: «Я был счастлив, что имел причастность к этому. Ведь это было не просто открытие очередной скульптуры. Может, для кое-кого само событие стало поводом покрасоваться перед телекамерами, прочитать, сбиваясь, путая слова и ударения, кем-то подготовленную речь, так ничего и не поняв... Для меня же, как и для многих моих единомышленников, для нас, киевлян, открытие памятника стало актом покаяния, очищения, возвращением исторической справедливости, наполненным глубоким духовным смыслом, восстанавливающим связь времен, побуждающим вспомнить, кто мы, откуда мы родом, на какой земле жили и творили наши деды и прадеды».

Спільно з відомими громадськими діячами ініціювали в 1995 році указ Президента про державну програму відтворення видатних пам’ятників історії й культури.

Окрім пам’ятника княгині Ользі, прийняте рішення про початок відновлення церкви Богородиці-Пирогощі, Михайлівського й Успенського соборів (мною був затверджений і графік робіт, які одразу розпочалися), місту повернуті імена славних синів — С. Лифаря, В. Горовиця, започатковані конкурси їх імені.

Про балетний конкурс, що став одним із найпрестижніших у світі, в тижневику «Зеркало недели» (№ 15 від 17 квітня 2004 р.) сказано: «В этом году исполняется 10 лет единственному в мире форуму, который носит имя выдающегося деятеля мирового балета, талантливого танцовщика и балетмейстера, театрального и общественного деятеля и педагога, киевлянина Сергея Михайловича Лифаря (1905–1986), столетие со дня рождения которого мировая общественность будет отмечать в следующем году. Cокровенная мечта великого странника сбылась только в 1994 году — он вернулся домой. Уже как символ. Иногда кажется, что Лифарь жив и продолжает творить: открывает новые имена, дает путевку в жизнь, вдохновляет на подвиги и свершения, как бы подпитывая всех нас своей энергией. После участия в конкурсе его имени «засветилась» молодая талантливая поросль. В огромной степени именно благодаря конкурсу им. С. Лифаря десятки наших перспективных танцовщиков, которых мы помним и любим, стали достоянием иных стран, обогатив зарубежные труппы притоком ярких балетных сил».

Визнаний у світі також авторитет конкурсу пам’яті Володимира Горовиця. 7 травня 2004 року його прийняли у Всесвітню федерацію міжнародних музичних конкурсів (WFIMC).

Побудовані Співоче поле, нині улюблене місце відпочинку киян, дитяча академія мистецтв. Почато реалізацію цілого ряду нових культурно-художніх і молодіжних програм, зокрема святкування дня молоді й студентів тощо.

Відновлювалися старі і закладалися нові міські традиції.

Якраз у той час народився День Києва у тому вигляді, що так полюбився нам сьогодні і став насправді родинним святом. Це вже була нова філософія міського життя. В 1994 році, вітаючи киян із днем народження міста, я сказав, що ми, його мешканці, є однією сім’єю і маємо дбати про Київ, як про власний дім. Відійшовши від формально-бюрократичних традицій радянських часів, коли свято мало ідеологічне спрямування і прославляло керівну роль правлячої партії, в наші дні воно виплеснулось на вулиці й площі, наближалось до кожного мікрорайону. І вже не треба було за партійною рознарядкою забезпечувати явку активістів на церемонію його офіційного відкриття, що зазвичай відбувалося на площі Жовтневої революції. На вулиці виходили сотні тисяч мешканців столиці. Зародилися сучасне свято квітів, спільна з городянами зустріч Нового року на Майдані, реєстрація шлюбів у мерії тощо. Піком став День молоді на Співочому полі у 1995 році, де зібралось понад півмільйона юнаків і дівчат. Відбулось справжнє єднання киян.

Між іншим, на цих заходах ми «розкрутили» чимало талановитих співаків, які в наші дні для багатьох стали улюбленими виконавцями. Тоді ж їх мало хто знав — грошей на оренду залів, рекламу на ТБ у них просто не було. Один виступ на Співочому полі з 500-тисячною аудиторією (що дорівнював 100 концертам у «Україні» або 50 — в Палаці спорту, а це для них було просто зі сфери фантастики) із прямою трансляцією на всю країну робив їх в одну мить популярними. Окрім того, найперспективніших (а я за цим особисто слідкував) ми брали із собою в поїздки по Україні, за кордон (одна співачка з Національної опери, незатребувана у нас, після виступу в дні Києва в Тулузі в 1993 році, одразу, прямо там, отримала пропозицію щодо контракту і відтоді працює на одній з провідних оперних сцен Європи), включали у програми урядових концертів.

Після останніх — у ході фуршетів — удавалося, крім того, щоб «засвітити», вирішити для митців деякі справи. Пам’ятаю, як одного разу саме так добилися присвоєння почесного звання заслуженої артистки виконавиці, яку називають тепер золотим голосом України. Табачник сховав її документи під сукно і не давав їм ходу — він тоді опікувався артистичною кар’єрою своєї дружини й виживанням із театру її суперниці — Ади Роговцевої. Нагороди роздавалися лише наближеним до цього клану. Після одного з концертів у «Україні» на 6-му поверсі давався урядовий прийом. Столи розставлялися на всю довжину й ширину фойє. Стіл для керівників держави й міста — чоловік на десять — стояв у центрі. Біля нього — мікрофон. Як правило, проголошувалося два тости — глави держави й мера. А далі спілкування йшло вже за кожним столом окремо (запрошених розміщували відповідно до рангів, заслуг і інтересів). Як завжди, після кількох обов’язкових тостів, я запросив Президента піти «у народ». За кожним столом символічно піднімалася й пригублювалася чарка, відбувалася невимушена розмова. Обійшовши всіх, я підвів главу держави до столу, де зібралися артисти. Там, проголосивши за них короткий тост, жартівливо повідав про цю ситуацію. На наступний день указ був підписаний.

Багатьом із митців ми допомогли й у вирішенні побутових проблем — одержанні житла, встановленні телефонів тощо.

Траплялося і таке. Наприкінці 1995 року я був на відкритті нового приміщення Ватутінської районної санепідстанції. Підійшов помічник і передав трубку стільникового зв’язку.

(Принагідно варто згадати, що надійний зв’язок, безумовно, — найважливіша умова успіху будь-якої управлінської діяльності. У мій час не було таких можливостей, як зараз. Пам’ятаю, ще як був головою райвиконкому, а потім і керівником міста, ми розробляли цілу систему збору на випадок якихось екстрених ситуацій: хто кому по ланцюжку дзвонить, до кого заїжджає (не у всіх ще були навіть домашні телефони)… Або пригадую, як при виїзді на аварію водій з чергової машини по телефону викликав керівників тих або інших міських служб, поки я або хтось із моїх заступників до їхнього прибуття давав на місці необхідні розпорядження. Інших засобів зв’язку просто не було. Це вже після того, як ми з Президентом країни Л. Кравчуком відкрили на Печерську першу в Україні станцію мобільного зв’язку UMC, і я, разом з керівниками держави, одержав можливість одним із перших користуватися «мобілкою», ситуація стала докорінно мінятися. Десь через рік ми придбали мобільні телефони для всіх моїх заступників і керівників ключових служб. Моя вимога була простою: апарат повинен бути ввімкнений завжди. Не всім це подобалося, але дозволяло вийти на новий рівень управління. Не секрет, бували ситуації, коли раніш окремих керівників у найпотрібніший момент іноді просто не можна було знайти. Після того, як у вихідні дні місто, що називається, стояло на вухах, вони спокійно в понеділок з’являлися на роботі. А на всі питання відповідали: був у тещі, брата, свата, а в них немає телефону. Більше не стало «недосяжних» працівників. Сховатися стало неможливим навіть при виїзді в ліс на «пеньки» — кодова назва шашликів).

Тоді ж я почув у слухавці голос секретаря своєї приймальної — Валентини Михайлівни. Вона, вибачившись, повідомила, що до неї у сльозах зателефонувала дружина одного зараз популярного співака — Марина — і розповіла, що її чоловік потрапив по дорозі на концерт в аварію, сильно побився, але швидка завезла його до районної лікарні, він лежить у коридорі і ніхто на нього не звертає уваги (дійсно, він ще не був таким відомим). Благала допомогти. Я тут же дав доручення своєму заступникові М. Гульчію, який був поруч зі мною. Постраждалого терміново перевезли до реанімації 12-ї міської лікарні на Печерську, і найкращі спеціалісти довго, буквально по кісточках збирали й формували йому заново ніс, насправді, що називається, врятували його обличчя. Він видужав, своїм виглядом, фірмовими вусами й піснями тепер хвилює тисячі жінок і якось швидко забув і мене, і цей епізод у своєму житті.

Без перебільшення, в той час сформувалася ціла плеяда нових виконавців, які тепер сяють справжніми зірками на небосхилі нашої опери та естради. Не дали ми загинути і багатьом уже відомим на той момент артистам, підтримали їх у той важкий для всієї держави період, зберегли для людей їх талант.

В 1995 році утворений муніципальний канал ТРК «Київ». Щонеділі почала виходити програма «Віч-на-віч із мером», в якій я відповідав на запитання киян, пояснював ті чи інші кроки міської влади — так реалізовувався принцип відкритості у діяльності органів влади міста, встановлювався зворотній зв’язок із городянами. І це не було даниною моді. Інші проголошували близькість до мас, ми ж її практикували.

(Саме таке розуміння і спонукало мене, між іншим, внести 18 травня 2000 року на розгляд парламенту законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента України» (р. н. 5328 від 18 травня 2000 р.), яким передбачалося введення у виборчий процес із обрання Президента України норми публічних дебатів кандидатів на найвищий пост у державі. Основною їх метою було допомогти виборцям отримати достатній обсяг інформації, щоб свідомо брати участь у виборах. Пропонувалося, щоб зазначені дебати відбувалися на першому національному телевізійному телеканалі, який охоплює своїми передачами всю територію України. На моє переконання, дебати дозволяють більш повно розкритися претендентам, практично виключають можливість створення їх фальшивого образу, зменшують вірогідність обману виборців. А помилка надто дорого коштує народу. Як свідчить зарубіжна практика, публічні дебати у ході президентських виборів користуються великою популярністю і мають значний, а іноді вирішальний вплив на остаточний вибір громадян у день голосування. Уперше роль теледебатів у передвиборному процесі яскраво проявилася у 1960 році, коли Джон Кеннеді саме завдяки їм завдав поразки Ричарду Діксону і став Президентом Сполучених Штатів. Відомий американський журналіст Девіз Гелберстам писав: «Він (Кеннеді) ніколи не був би обраний Президентом без телебачення». Це класичний, хрестоматійний приклад. Ми є свідками того, яку увагу у США та у всьому світі викликали у 2000-му дебати між Альбертом Гором та Джорджом Бушом, та в 2004-му між Бушом і Керрі, що транслювалися у і нас. Деякий досвід проведення дебатів був і в Україні під час проведення президентських кампаній 1991 і 1994 років, практика яких була, на жаль, перервана в 1999 році. Може, ми ще не готові в повному обсязі запровадити такі теледебати, які проводяться й стали визначальними в ході виборів у США і багатьох європейських країнах, — писав я в пояснювальній записці до законопроекту. Але, якщо ми проголошуємо рух до цивілізованої спільноти, то треба з чогось починати. Наголошував: перший крок, який ми можемо зробити — спробувати законодавчо виписати це питання. Але внесений проект закону чомусь викликав переляк у керівництва Верховної Ради, його не зрозуміли депутати. Вони виявилися неготовими до таких — відкритих змагань, як і всіляко уникав прямих дебатів на виборах мера той же Омельченко. Треба було бачити, які чудеса спритності проявляв спікер І. Плющ, аби не допустити розгляду цього закону в сесійній залі. Сім раз, за моїм наполяганням, він уключався до порядку денного, але на обговорення головою жодного разу, в порушення усіх регламентних норм, так і не був поставлений. Якось у п’ятницю, короткий день у парламенті, питання, нарешті, було включено в розклад засідань на цей пленарний день — передостаннім у списку. Я вже крокував до трибуни, аби зробити доповідь, коли чую, головуючий на засіданні Іван Степанович Плющ оголошує замість нього наступний законопроект. Коли я обурений підійшов до нього, він не знайшов, дивлячись на мене «ясними» очима, іншого виправдання, окрім того, що він мене просто не помітив, хоча в той час, коли виголошував наступного промовця, дивився прямо на мене. Клятвено пообіцяв мені, що у вівторок — черговий пленарний день — першим буде стояти моє питання. Як водиться, свого слова так і не дотримав, до кінця повноважень парламенту 3-го скликання у 2002 році законопроект про публічні теледебати претендентів на президентський пост не був розглянутий і у такий спосіб був похований в архівах. Щоправда, профільний комітет тоді прийняв рішення врахувати його положення у змінах до Закону про вибори Президента України, який готувався до розгляду. Але руки до нього у депутатів 3-го скликання так і не дійшли. Але, на щастя, ідея не вмерла. В березні 2004 року такі зміни до законодавства про президентські вибори, нарешті, були схвалені парламентом. До закону складовою частиною ввійшли і норми про теледебати, а окремі положення дослівно відтворили з мого законопроекту чотирирічної давності. Під час виборів восени 2004 року теледебати все ж таки відбулися.)

Переконаний, що вміння говорити з людьми не тільки з трибуни, читаючи доповідь із написаного кимсь папірця, а й у шумному натовпі, в заводських цехах, на будівельних майданчиках, ринкових площах, у прямих ефірах на радіо та телебаченні, до того ж, доступною, зрозумілою мовою, — необхідна умова, своєрідний професійний тест для тих, хто хоче займатись політикою, зокрема бути мером міста. А то потрібно шукати інше заняття.

Для мене це було внутрішньою потребою, що я і робив завжди із задоволенням. Такі спілкування, певна річ, додавали адреналіну, але і приносили багато, і мені — в вигляді вражень і спостережень, висновків для подальшої роботи, — і людям, для яких у результаті таких контактів міська влада набувала нормальних людських рис, ставала ближчою й зрозумілішою. Мабуть, одним із перших у державі розпочав прямі ефіри, запровадив новий формат спілкування з киянами.

Такий стиль практикував і раніше, працюючи керівником Печерського району. Щоправда, можливості тоді були значно меншими, та й керівна й спрямовуюча сила — партія — такі речі не заохочувала, без вагань могли приклеїти ярлик «популіста» з усіма відповідними, в тому числі й організаційними висновками.

Ще будучи першим секретарем райкому, започаткував інформаційне видання «Печерськ» як додаток до багатотиражки КАДІ «Автодорожник» (районних газет у Києві тоді не існувало). В ньому друкувались різні матеріали про діяльність районної влади й життя району, зокрема деякі, як на той час, «крамольні»: про екологічні проблеми (тоді слово еколог було майже лайливим, і окремі мої попередники, коли ми розглянули цю проблему на бюро райкому, щиро радили мені кинути цю несерйозну, як на них, справу), про необхідність надання квартир у цеківських будинках у «Царському селі» не тільки партійній номенклатурі, а й рядовим членам партії, про відкриття Маріїнського палацу для відвідань киянами і гостями Києва (чого ми все-таки домоглись, прийнявши на партійній конференції спеціальну відозву до Ради Міністрів) тощо. Відчуваю скепсис у читачів. Справді, тепер цим нікого не здивуєш. Тоді ж такі речі виглядали як щось незвичне, іноді екстраординарне. З обранням нової районної влади ми вирішили перетворити це інформаційне видання на повноцінну газету. З її створенням пов’язана історія виникнення іншої, популярної зараз газети «Киевские ведомости». Про це і хотів розповісти, відступаючи від свого оповідання.

Якось побачив об’яву — така-то фірма запрошує молодих дівчат у купальниках для конкурсного відбору в кафе «Албена». Наступного дня знайшов керівника тресту їдалень, якому цей заклад громадського харчування був підпорядкований, всипав по перше число і порадив усерйоз зайнятись своїми прямими обов’язками, а не такими сумнівними заходами. Після цього приймальню почав атакувати керівник фірми, яка дала ці оголошення. На розмови з ним у мене часу не було, свої рішення я рідко переглядав.

Через декілька днів попросився на зустріч Володимир Кулєба, головний редактор суперпопулярної у ті роки газети «Комсомольское знамя», в народі — «Коза», якого я добре знав по спільній роботі на «Арсеналі». З ним прийшов Сергій Кичигін, в минулому журналіст «Вечірки», а тоді бізнесмен, керівник як раз тієї фірми, якій я заборонив ці нічні оглядини дівчат у нашому районному кафе. Посміялись, поговорили про життя-буття. Кичигін, попросивши вибачення з приводу прикрощів, створених владі, поцікавився, які види діяльності цікавлять район, чим його структура могла би бути корисною. Нормальна розмова — кожний шукав свою нішу в бізнесі, районна влада ж була зацікавлена, щоб цей бізнес, що народжувався, розвивався в корисному напрямку, допомагав району в розв’язанні його проблем.

Я розповів про наші труднощі, мимохідь згадав про газету, яку збирались в районі видавати. Переді мною сиділи журналісти, ця тема їх надзвичайно зацікавила. Одразу почали її жваво обговорювати. Домовились: Сергій Олександрович готує концепцію, ми її спільно потім обговорюємо. Одночасно разом із Володимиром Юрійовичем думаємо, кого ще можна буде залучити до цієї справи.

В липні 1991 року проект був готовий до здійснення. Повністю опрацьована концепція видання, лейтмотивом якого стали слова із записки Кичигіна про ефект тітоньки Саллі, яку зовсім не бентежить, що сказав Президент США, а надзвичайно хвилює, коли за рогом її будинку відкриється нова пекарня і чи завезуть туди зранку свіжий хліб.

Газета про людей і для людей — таким вимальовувався проект. Засновниками, окрім районної влади, погодилися стати «Коза», фірма «Довіра», футбольний клуб «Динамо-Київ», керований В. Безверхим — також арсенальцем. Підготували установчі документи. Кичигін запропонував редактором Олександра Швеця, свого колишнього колегу по «Вечірці», сказав, що у нього є і журналістський колектив.

Опускаючи зайві подробиці, скажу лише, що в такому вигляді нашим намірам так і не судилось здійснитися. Спочатку з невідомих причин різко охолов до цієї справи Кичигін, по суті, відійшовши вбік. Потім мене відволікли відомі історичні події — ГКЧП, проголошення незалежності України, референдум із цих питань. Словом, було багато інших турбот.

До видання газети «Печерськ» повернулись лишень у кінці 1991 року. Тоді і вийшов її перший номер, але — у скромнішому варіанті, з іншим редактором.

Причини такої поведінки С. Кичигіна стали зрозумілими, коли я влітку 1992 року, відпочиваючи в санаторії «Конча-Заспа», на пляжі відкрив пробний, так званий нульовий номер нової газети «Киевские ведомости». В ній була, по суті, відтворена концепція, підготовлена нами спільно рік тому для газети «Печерськ», звісно, тепер у загальноміському масштабі, із тим же О. Швецем на чолі. Усі ідеї, навіть окремі рубрики, були повторені, але, і цього ніхто не заперечує, розвинуті й удосконалені. Але ж задум й основні обриси були вхоплені з розробленого спільно плану газети «Печерськ», бо на момент нашої з Кичигіним першої зустрічі планів видання такої газети він і в гадці не мав.

В цьому був весь Кичигін. Його прізвище одразу спало на думку, коли нещодавно, перечитуючи Чехова, наштовхнувся на таку фразу: «Есть, брат, муха, которая кладет личинку на спину паука таким образом, что тот никак не может сбросить ее; личинка прирастает к пауку и пьет из его сердца кровь». Точно так завжди приростав до людей Сергій Олександрович, який смоктав із них кров, тобто ідеї, думки, а потім кидав як уже непотрібний матеріал.

Аналогічно він обійшовся і з В. Кулєбою. Пам’ятаю гучну, тривалістю близько року рекламну кампанію з підтримки газети «Коза», що розкручувалась маловідомою в той час фірмою «Довіра», яку очолював Кичигін, — концерти російських виконавців у «Україні», інші заходи. Скринька відкривалася дуже просто — «Комсомольское знамя» мало мільйонні тиражі й шалену популярність. Сергій Олександрович, не допомігши нічим газеті, та й таку мету, думається, ніхто і не ставив, просто піарив себе і свою фірму, присмоктавшись до відомої марки. Піднявши свій рейтинг і набравшись у Кулєби секретів редакторського ремесла, Кичигін залишив його як відпрацьовану ракетну ступінь, перейшовши на свою самостійну орбіту. Потім, точно так, коли газета вже була розкручена, він позбувся Швеця, а в 1995 році, заплутавшись у стосунках з інвесторами і опинившись у політичних лещатах, накивав п’ятами у Канаду. Я чув кілька версій цього несподіваного від’їзду від джерел, що заслуговують на довіру, але не буду їх озвучувати. Це не так важливо. Відсидівшись за океаном, Кичигін знову зринув у нас із тижневиком «2000», непоганим за аналітикою й подачею матеріалу, між іншим. У мене особисто з ним збереглися нормальні стосунки, хоча він сам про мене в одній публікації висловився дещо нетактовно.

Тоді ж, у 1992-му, я спокійно поставився до цього, міркуючи, що кожен вільний чинити так, як підказує йому совість. Поздоровив з утворенням нової газети, запропонував свою допомогу. Підібрали для газети приміщення колишнього дитячого садка по вулиці Кіквідзе, але там у результаті, за проханням самого Кичигіна, розмістилась фірма «Довіра» (а зараз і «2000»), а сама редакція — у приміщенні учбового комбінату «Головкиївміськбуду». Працюючи в районі, а потім і на Хрещатику-36, допомагали журналістам у розв’язанні побутових проблем, зокрема житлових. Одне слово, сприяли, чим могли, в їхній діяльності. Недарма, надаючи мені слово для вітання газети на вечері з нагоди річниці заснування влітку 1994 року Сергій Олександрович у компліментарному стилі представив мене як одного з тих, хто стояв біля витоків газети, а при кожній особистій зустрічі розшаркувався і не забував про це згадувати. Суттєво підтримала газета мене і на виборах в 94-му.

Тим не менш, усе це не завадило йому різко змінити платівку, учувши, що подув інший політичний вітер. Як тільки фінансовий контроль над «Ведомостями» перейшов до М. Бродського, газета поступово почала використовуватись для боротьби зі мною. Саме двоє цих панів породили матеріали «по заявкам», щедро оплачені статті на визначені теми, — про це згадувалося раніше. Як уже мовилося в 3-й главі, відкрито почалось все з газетної качки, якою стала стаття в цьому виданні від 10 червня 1995 року «Дорога к президентству, или феномен Леонида Косаковского», що дала старт розгнузданій антикосаківській кампанії у Києві. Бродський суперполітизацією газети призвів її до краху, перетворивши на рупор своїх господарів, що постійно мінялись, відвернувши читачів від спершу улюбленого видання. Так само і «Печерськ» став звичайним бойовим листком районної влади на зразок радянської «Правди». Шкода. А як добре все починалось.

Для мене не була таємницею переорієнтація Кичигіна на моїх опонентів. Я знав про це ще до того, як ці процеси набули видимих ознак. Потрібно відверто сказати про те, що я був добре обізнаний у всьому, що відбувалось у місті.

Тут необхідно відзначити — в державі існувала, і зараз є, ціла система інформування її керівників про ті процеси, які відбуваються в суспільно-політичній та соціально-економічній сферах. В описуваний час щопонеділка керівники СБУ, МВС та інших служб були на доповіді у Президента. Іноді, за його дорученням, із відповідними матеріалами знайомили місцевих керівників. В чомусь схожа схема інформування діяла і на рівні міста.

Пригадую, що довідки СБУ являли собою не підписані ніким один або декілька аркушів тексту з конкретної теми. Зазвичай їх читали в присутності першої особи цієї установи в місті й одразу віддавали. Іноді, лише якщо була спеціальна вказівка, розписувались. Залишати у себе їх не дозволялось в жодному разі.

Я досі думаю над тим, хто й ким керував у даному випадку. Чи не мала місце така ситуація, коли хвіст крутить собакою? Адже існувала величезна небезпека, що спецслужби, готуючи оперативну або аналітичну інформацію, можуть робити це упереджено, чи дозувати її, подаючи так, аби забезпечити бажаний напрямок політичних процесів, або звести з кимсь рахунок. Я більше схильний до другого варіанта. Наприклад, сьогодні я майже переконаний у тому, що події 18 липня 1995 року під час похорон патріарха УПЦ Володимира — широкомасштабна провокація спецслужб. Мені вже доводилось про це писати.

Цікаво, що представники цих органів були скрізь, навіть у депутатському корпусі. Після виборів 1990 року з Москви надійшла команда, і всі оперативні справи на «сексотів», що стали депутатами, були знищені. Але нікуди не ділись ті, хто їх вербував, зв’язки з ними не переривались. Одного разу, щоб перевірити правдивість одного з чинів, який вихвалявся своїм впливом на депутатів, я попросив: а ви можете зробити так, щоб такий-то не прийшов завтра на сесію, де проти мене готувалась чергова провокація? І дійсно, на ранок бачу розгубленість моїх опонентів, коли той депутат міськради не з’явився, поламавши їм усі плани. Зовсім був спантеличений, коли один із генералів СБУ в 1996 році цілком серйозно запропонував мені владнати всі проблеми з опозицією, організувавши зустріч із їхнім фінансовим спонсором за певні поступки з мого боку. Я, звісно, відмовився.

Але, дійсно, все «смешалось в доме Облонских». Останніми роками з інтересом спостерігав, як «боролися» між собою деякі колишні «сексоти», а потім — «опозиціонери» (прізвища окремих мені відомі), і їхні куратори, що займали високі посади при попередній владі. Цікаво, про що вони говорять на своїх явочних квартирах, і чому з цих точок не має плівок Мельниченко? Але хто ж буде сам себе писати. Слухаючи розмови про те, як писав президентський кабінет відомий майор, дивуюсь, невже нас вважають суцільними лохами. Усім, хто має до цього причетність, відомо, що будівлі, подібні тій, де зараз працює адміністрація Президента, в радянські часи були обладнані спецтехнікою, а в одному з кабінетів установлювався пульт, із якого можна було слухати і, в разі потреби, записувати розмови в усіх приміщеннях. Підтверджень цій точці зору є чимало, у тому числі і в пресі, зокрема на сайті «Українська правда» (www.ПРАВДА.com.ua, 10 червня 2005 р.): «…записи спочатку велися на стаціонарній апаратурі, встановленій в кабінеті Кучми ще КДБ СРСР, і тільки згодом були переведені в цифрову форму». Якось на одній із закритих нарад у вузькому колі, де обговорювались можливі варіанти передислокації АП і КМ у зв’язку з необхідністю ремонту приміщень, почув категоричні заперечення проти запропонованого для переїзду будинку, бо він не був обладнаний спеціальними технічними (для прослуховування) засобами. Хто забув, раджу почитати спогади сучасників Й. Сталіна, де описується, з яким задоволенням він слухав розмови своїх соратників через спеціальну трубку у себе в кабінеті. Справа Сталіна живе і … Далі ви знаєте. Послідовники Йосипа Джугашвілі розвили це діло і вдосконалили його.

В цій державі ні про кого немає таємниць. Знали і про мене все. Мені нічого було приховувати. Коханок не мав. До лазні і на шашлики не любив їздити, вважаючи це зайвою втратою часу. Усі мої маршрути були відомі: квартира — робота — поїздки у справах — знову квартира, або держдача, де все повністю прослуховувалось, а персонал також спеціально добирався. Непримітним жигульонком, який мали для неафішованих виїздів мої попередники, я жодного разу не скористався. Коли до мене у своїх справах прийшов керівник служби урядового зв’язку, то вжахнувся:

– Ваш кабінет може слухати хто завгодно. Давайте ми тут попрацюємо і все захистимо.

Я відповів:

– Дякую. Але я тут не роблю і не говорю того, що було би необхідно приховувати.

До того ж, ми всі перебували під ковпаком всесвітньої системи стеження. Одна з таких систем глобального електронного нагляду під назвою «Ешелон» (Echelon) створена в США після Другої світової війни для слідкування за системою телекомунікації СРСР і знаходиться під керуванням американського Агентства національної безпеки (NSA — National Security Agency). Її надпотужні комп’ютери пропускають крізь себе величезний потік інформації, ідентифікуючи кожне слово, і якщо якесь із них збігається зі словом, закладеним у пам’ять комп’ютера, включається запис. Також можна прослуховувати заздалегідь визначених людей та конкретні організації. І так щохвилини, щодня. Навіть якщо розмова ведеться заздалегідь домовленими термінами, приєднання може проводитися за номером телефону необхідного абонента і навіть за тембром голосу. Використання ж спеціальних пристроїв шифрування голосу лише трохи затримає обробку інформації. Наприклад, для перехоплення інформації над територією Росії (а значить, і України) створено спеціальний центр радіо і радіотехнічної розвідки, розташований недалеко від Аугсбурга (Німеччина). Це найбільший центр перехоплення АНБ: його головна антена діаметром 300 м і висотою 30 м, а службові приміщення центру розташовані під землею на глибині 25 м на 12 поверхах. На всьому просторі Європи вся електронна пошта, телефонні і факс-повідомлення в плановому порядку перехоплюються Агентством національної безпеки США, при цьому здійснюється пересилання цільової інформації у штаб-квартиру АНБ... На відміну від багатьох систем спостереження, розроблених у часи холодної війни, система «Ешелон» створена переважно не для військових цілей, а для шпигунства за урядами, громадськими організаціями й бізнесом на території практично будь-якої країни... За повідомленнями газет, ця гігантська мережа може перехоплювати до 2 мільярдів приватних повідомлень на день, які сортуються системою штучного інтелекту. «Ешелон» — настільки могутня система, що дозволяє прослуховувати практично увесь світ.

Ця картинка аж ніяк не фантазія. Як з’ясувалося, моє прізвище, поруч з іншими керівниками в Україні, було також у полі зору цієї структури. Одного разу мені показали роздруківки деяких розмов, в яких фігурувало моє ім’я, вилучені у ході оперативно-розшукових заходів у представника однієї з іноземних держав. В основному порожні розмови різних людей, але випадково була зафіксована бесіда канадського бізнесмена з київським абонентом (прізвища, зі зрозумілих міркувань, опускаю), в якій він, невдоволений тим, що ми зірвали його оборудку з будинком колишнього ресторану «Лейпциг», допитував співрозмовника, як можна мене зняти з посади, аби поставити зручнішу людину. Коли йому відповіли, що це важко, оскільки мене не призначали, а обрали мером, він сказав, щоб працювали над планом, як мене все ж змістити, а зі свого боку пообіцяв фінансову підтримку цих заходів. Так я несподівано отримав корисну для себе інформацію.

До всіх матеріалів, що надходили мені з органів, про які йшлося кілька абзаців вище, я ставився з обережністю, підсумовуючи дані з різних джерел, і тільки потім робив висновки. Якось мені подзвонив Кравчук:

– Добрий день, — сказав Леонід Макарович. — Побудь на місці, зараз до тебе привезуть один матеріал із СБУ, я його щойно прочитав. Ознайомся, перевір, якщо потрібно, — відреагуй.

Хвилин двадцять потому до кабінету зайшов генерал (потім він займав високі пости при Кучмі). Я ознайомився з довідкою: мова йшла про деякі сумнівні зв’язки першого заступника глави адміністрації одного з районів. Віддав, сказав, що розберусь. У відповідь почув:

– Вирішуйте, як вважаєте за потрібне. Ми ні на чому не наполягаємо.

Специфіка таких документів полягала в тому, що на них не можна було послатись. Я навіть не міг нікому із заступників про це сказати. Зібрав інформацію з інших джерел, і коли переконався, що вона заслуговує на увагу, — звільнив цю людину. Точно так пізніше відсторонив від посади керівника одного з комунальних підприємств.

Отже, я знав практично все про плани моїх недругів, хто, коли і що буде робити. Але не вдавався до їхніх методів. Усі проблеми намагався розв’язувати публічними, цивілізованими процедурами. І у випадку з Кичигіним, знаючи про ті вказівки від людини, яка тримала на фінансовому повідку їхню газету, — які матеріали про мене й як подавати, про зустрічі з моїм наступником у районі, що уже мостився на моє місце й активно включився в кампанію проти мене, — я і словом не показав, що мені щось відомо, зберігаючи рівні відносини.

Отака була в мої роки ця людина — Сергій Кичигін. Був здібним менеджером, у бізнесі виявив неабиякий хист — гроші міг робити і з повітря. Проте готовий заради поставленої мети на усе.

Власне, як більшість тих, кого звуть зараз олігархами. Кинути, обвести навколо пальця стало для них неписаними правилами не лише ведення бізнесу, а поняття честі, благородства, — зайвими сентиментами. Для мого покоління, вихованого ще в часи, коли мораль у стосунках була не порожнім словом, усе це — за межею розуміння.

Але залишаю цю тему іншим…

Обриваючи цей затягнутий, проте потрібний відступ, продовжу розповідь про діяльність своєї адміністрації.

Ділові контакти складалися з Київською областю, щороку підписувалися взаємовигідні договори про співробітництво. Потім, на жаль, через амбіціозність наступних керівників міста вони практично обірвалися. Страждали, у першу чергу, кияни, змушені найчастіше купувати імпортну продукцію. Та й зерно місто «клянчило» із держрезерву. Ми ж зуміли за три роки створити систему забезпечення Києва продовольчими товарами в нових економічних умовах, що дало позитивні результати і дозволило швидко скасувати талони, зупинити падіння товарообігу. Київ був цілком забезпечений ресурсами зерна в обсязі 255 тисяч тонн і мав найдешевший хліб у державі.

У 1995 році на пільгових умовах харчувалося 122 тисячі школярів. Починаючи з 1993 року, місто з метою здешевлення шкільних товарів почало виділяти гроші на проведення шкільних базарів; уперше за рахунок бюджету організувало літній відпочинок дітей. У 1995 році оздоровилось 216 тисяч школярів.

Згадуваний період став часом динамічного виходу Києва як столиці вже незалежної держави на міжнародну арену, його визнання. Окрім відновлення й підтримання вже існуючих зв’язків із муніципалітетами інших країн, активно велись переговори й підписувались угоди про встановлення партнерських стосунків із столицями в різних куточках світу, зокрема, із Пекіном, Хельсінкі, Варшавою, Будапештом, Кишиневом, Таллінном, Єреваном, Гаваною, Преторією та ін. Київ став членом Всесвітньої ліги історичних міст, цілого ряду інших впливових організацій, що об’єднували мерів та столиці й міста світу, а в 1995 році (і ця подія стала визнанням авторитету нашого міста серед інших) ми приймали у себе конференцію всіх губернаторів і мерів столиць країн Причорномор’я. Брали активну участь у становленні Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи, а в 1996 році мене було включено до складу постійної делегації України в цій впливовій організації. Голос Києва авторитетно лунав на інших міжнародних форумах. Безпрецедентними за розмахом стали проведені в жовтні 1993 року Дні Києва в Тулузі, чого тоді не робилось навіть на державному рівні, та і досі так і не повторено діючою адміністрацією в інших країнах. Завдяки таким заходам іноземці вперше відкривали для себе Україну, адже в ті роки нас ще сприймали більше як росіян. З деякими столицями ми налагоджували відносини раніше офіційних між країнами. Завдяки побратимським контактам проблеми вирішувалися нерідко швидше, аніж на рівні міждержавних стосунків. Ми перейшли від ритуальних і представницьких зв’язків, що було характерно для радянського періоду, на ділові й конкретні. Тут можна згадати Гавану, яка оздоровила наших дітей на суму, що обчислюється мільйонами доларів, — фактично безкоштовно, — і багато іншого.

У своїй роботі виходили з того, що місто цілодобово має бути керованим, а киян мало турбують взаємовідносини між Київрадою та її головою. Їм були потрібні конкретні результати діяльності міської влади.

Нові обов’язки Києва як столиці незалежної України висунули перед містом нові стратегічні завдання, досвіду розв’язання яких ми не могли набути раніше, виконуючи функції столиці республіки у складі колишнього СРСР. Ці фактори, а також перебудова економіки на ринкових засадах, не лише збільшили навантаження на органи влади міста, а й вимагали від них перегляду й системи управління, методів і змісту роботи.

В 1991–1994 роках ішла перманентна зміна на законодавчому рівні побудови влади в столиці, вона тільки спиналася на ноги. Нарешті, в 1994 році був обраний на чотири роки мер та міська рада, що давало надію на стабільність. І перед нами зазначені вище проблеми встали на повний зріст. Треба було знаходити власні, адаптовані до сучасних реалій та наших історичних традицій шляхи їх розв’язання.

В основу роботи була покладена програма, затверджена після моєї доповіді 16 листопада 1994 року на засіданні міськвиконкому, із такою назвою: «Реформуючи виробничі відносини, спираючись на власні сили, створити умови для збільшення обсягів виробництва й послуг». Вона охопила всі аспекти життя міста, включала й аналіз існуючих проблем, і чіткий план дій не лише на період наших повноважень, але і на більш віддалений час. В ній, по суті, була викладена сучасна ідеологія й стратегія розвитку міста. В більшості ці положення спрацювали, матеріалізувались в конкретні програми, що діють і сьогодні, своїми ідеями дотепер живлять міську адміністрацію.

Усе, що було зроблено доброго й гарного за минулі роки, швидко забувається — так ми влаштовані — і сприймається як даність.

Слушно з цього приводу висловився О. Панасенко в матеріалі з нагоди 10-річного ювілею перших виборів мера Києва (тижневик «2000», 16 липня 2004 р.): «Сегодня это событие несколько затерялось на фоне более резонансных, однако в жизни главного города Украины те выборы стали своеобразной вехой перехода в новое время, а Косаковскому историей была отведена роль «строителя фундамента» позитивных процессов, что наблюдаются в столице сейчас. К сожалению, у нас принято чествовать тех, кто «возводит крышу», забывая при этом, кому обязаны «расчисткой места под строительство».

Нікого вже зараз не цікавить — якою кров’ю, якими неймовірними зусиллями й потом, копіткою працею нам це далося. Є конкретні події й факти, і існує наше уявлення про них. Реальне життя змінити важко, іноді неможливо, а от уявлення про нього під впливом засобів масової інформації й пропаганди, що ведеться під визначеним кутом зору, перевернути можна швидко і дуже істотно, чим щосили і займались протягом останніх дев’яти років мої супротивники (що й казати, «доброзичливців» у мене вистачає дотепер).

Працюючи по 12–14 годин щодня, якось мало задумувався над тим, а як я сам і моя робота виглядають в очах городян. Мені здавалося, що немалі позитивні зміни, які відбулися в Києві за роки, визначені мені долею для роботи на чолі органів міської влади (особливо, враховуючи загальну надзвичайно складну ситуацію у державі), настільки очевидні, що про них немає потреби спеціально говорити. Але виявилося, що я помилявся, — усе ж таки необхідно. І зараз я з великим запізненням намагаюсь це зробити.

Доводиться чути деякі довільні тлумачення результатів нашої роботи, некоректні оцінки. Але все пізнається в порівнянні. Спробуємо це зробити. Як розпорядилася нинішня адміністрація тим потенціалом, що отримала у спадщину?

Вона приступила до керування містом у 1996 році з кращими стартовими можливостями порівняно з 1993 роком, коли довелося починати мені і моїм колегам. Це вже було інше місто. Образно кажучи, ми його поставили на рейки і міський локомотив успішно набирав оберти.

Результати роботи адміністрації за три наступні роки після того, коли її очолив Омельченко (1996–1998), за головними показниками гірші, ніж за три роки (1993–1995) роботи нашої адміністрації. І це — факт. Усе інше — від лукавого. Кажуть: час — найоб’єктивніший суддя, він кожному визначить своє місце. Отож, узявши для зручності зіставлення показників саме такі часові рамки, можна відзначити.

У 1996–1998 роках до 1530 тис. кв. м, або на 1025 тис. кв. м знизились обсяги будівництва житла у порівнянні з 1993–1995 роками (2553 тис. кв. м), коли працювала наша адміністрація. Спостерігався спад і по інших об’єктах соціальної інфраструктури. Зменшено введення в експлуатацію шкіл (13 шкіл і 5 прибудов у 1993–1995 рр. і тільки 4 школи в 1996–1998 рр., по кількості місць, відповідно 21 552 і 4592, тобто на 16 960 менше). У 1996 році вперше за багато років нинішня міська адміністрація не відкрила до 1 вересня двері жодної нової школи. Та ж картина і з дитячими садками. Замість 22 на 6070 місць (1993–1995 рр.) здано в 1996–1998 роках тільки 5 на 1560 місць, або на 17 садків (на 4510 місць) менше. Забуте було і комунальне господарство — нова адміністрація суттєво знизила показники будівництва водогону (з 53, 7 км за 1993–1995 рр. до 16,4 км у 1996–1998 рр.), каналізаційних мереж (25,3 і 15,06 км відповідно), ліній газопостачання (72,1 і 6,78 км) тощо.

Мало хто знає, що Омельченко вже керував містом до свого призначення в 1996 році, правда тоді він робив це з-за спини іншої людини — О. Мосіюка. Я вже побіжно згадував про це в тексті вище. Як же все відбувалося?

Посівши у 1990 році за наполегливою пропозицією першого секретаря міськкому КПУ А. Корнієнка, попри невдоволення значної частини комфракції, посаду заступника голови міськвиконкому, він із зміною політичної погоди переорієнтувався, перебіг до іншого табору, швидко втерся у довіру до малодосвідчених в управлінській справі депутатів Київради з демблоку. Після того, як з його допомогою Мосіюк виштовхнув Малишевського, спочатку у лікарню, а потім і взагалі з поста, він став, по суті, реальним керівником виконкому, надавши самому Мосіюку можливість тішитись назвою виконувача обов’язків голови ради і виконкому: цей пан більше полюбляв закордонні вояжі, політичні тусовки, внутрішньорадівські інтриги та ЗМІ. Омельченко ж узяв у свої руки реальні важелі управління, із якими просто не впорався. «По сути, исполком тогда держал в руках Александр Александрович Омельченко…» — визнає сам Г. Малишевський (книга «Обличчя столиці в долях її керівників»). Ніяких новацій в управління містом він не вніс, займаючись розв’язанням своїх і депутатів міськради бізнес-справ. Той час — найпровальніший у новітній історії — відзначений суцільним занепадом міста. Чомусь про це ні сам Омельченко, ні його оспівувачі як найуспішнішого мера, міфотворці, не люблять згадувати.

Будучи моїм заступником, він також не вирізнявся ініціативністю, свіжих думок не генерував, все започатковане за цей час нове в будівельній сфері робилося за моїми дорученнями. У кращому випадку він працював виконробом — це було його стелею. Провести нараду, розмазати з великим задоволенням когось по стінці, обматюкати, довести до серцевого нападу, — це в нього виходило добре.

Нема приводу, щоб не випити, — гуляло, з його легкої руки, прислів’я серед будівельного люду. Недарма сам градоначальник на питання журналістів про те, що ж він п’є, чесно відповів: «Все підряд…» (газета «Сегодня», 26 листопада 2001 р.). Невимушено поділився і деякими подробицями процесу: «Апельсины сам ем и не боюсь, хоть я и не любитель. Иногда — на предмет закусить апельсинкой, лимонкой» (телеканал «Интер», Подробности, 2 грудня 2004 р.).

Такими своїми уподобаннями він багатьох дуже збентежив ще в 1996 році, вибухнувши наступного дня після моєї операції, в той час як я перебував у реанімації, першим підленьким інтерв’ю «Киевским ведомостям», де «розродився», окрім того, що вилив діжку бруду на мене, і просторікуваннями на різні теми. Наприклад, такими «перлами»: «Не може Патон жити базою діда й батька. Не можна — що ти сам особисто зробив? Сьогодні кожний третій інженер — кандидат, а докторів… А кожний хоче випити, закусити… А потенціал науки нульовий. Де сьогодні наш пилосос український, де наша праска, фен, автомобіль? А ринок для науки — де? Тому що повна мафія науки в Україні».

Одразу на нього відгукнулася газета «Демократична Україна». В числі від 22 червня 1996 року вона його нищівно розбила в пух й прах, просто висміяла: «Не будемо згадувати про генетику-кібернетику-синергетику: судячи з інтелектуального рівня розмови, наш заступник мера Києва і слів таких поганських не знає. Бо коли рівень науки вимірюється бажанням «випити й закусити», то лишається тільки руками розвести… От тільки про нульовий потенціал розмова передчасна: навіть за нашестя турків і татар наука хоч по лісах та вибалках розвивалася — дасть Бог переживе й таких господарів міста, як пан Омельченко. Ну, а що таке «мафія науки», на жаль, не знаємо: люди ми темні».

Непитущі люди довго в цьому середовищі не затримувалися. Ні для кого це не було таємницею. Деякі повідомлення про це в пресі й інтернеті ніхто і не намагався спростовувати. Відверто скажу — були і в той час, коли він був у мене заступником, такі ситуації, що я міг здати його у відому в радянський період та перші пострадянські роки установу, яка надавала певні послуги людям у відповідному стані, і на всіх перспективах цього «визначного будівничого» одразу був би поставлений жирний хрест. Але декілька раз просто зглянувся над ним. Повезло йому тоді, що потрапив на мене, а не на когось іншого. Інакше не бачити б йому не те, що посади мера, а й бригадиром на будь-яку будову не взяли би.

Було кривдно за Київ, що під водійством мера-виконроба стрімко повертається до стану провінційного центру з відповідними вдачами й звичаями. Утім, частка провини в цьому лежить і на мені самому. Лаю себе за те, що прогледів його, витягши в адміністрацію з будівельної контори, куди він був засланий Салієм за профнепридатність, і де він, як сам скаржився, потихеньку, але впевнено пропадав. Вознесіння його персони було тим більше несподіваним, що він випадково потрапив у мою команду й результати його діяльності були досить скромними. Прийшовши з непомітної адміністративної посади, він — тихіший за воду, нижчий за траву — намагався нічим не виділятися, волів підтакувати, ніколи не оспорював пропоновані рішення. З усіх моїх заступників найменше був підготовлений до того, щоб стати керівником міста. Інші мали набагато ширший кругозір, були освіченіші, культурніші і досвідченіші, аніж Омельченко. (Недарма тривалий час після призначення він боявся публічних виступів та телебачення, а прямих ефірів усіляко уникає і зараз; багато хто пам’ятає те, що він ляпнув декілька разів при ввімкнених камерах на урядових та інших заходах, в ході теледебатів. Слова дуже складні — це ж не звична лайка на будмайданчику. Можна, звичайно, й ведмедя видресирувати, а все ж «не отмыть черного кобеля добела».)

Я не очікував на зіткнення з такими могутніми силами, і недооцінив супротивника, який виніс на гребінь хвилі саме цю, випадкову людину. Він не прийшов у велику політику, а, у точному розумінні цього слова, просочився туди.

Колишній депутат Київради Костянтин Матвієнко смачно пройшовся по цій особі: «Якщо у Омелька в середині девяностих було виразне внутрішнє відчуття, що він обіймає крадену посаду і він розумів свою інтелектуально-культурну неадекватність щодо Києва та трохи цього соромився, то сьогодні він вже переконаний у власній незамінності та непогрішимості. Сіре ж оточення і поготів» (www.glavred.info, 7 липня 2005 р.)

До усього додавалася ще одна риса цього суб’єкта: його органічна безпринципність. В Омельченка не було ніяких яскраво виражених твердих політичних, соціальних, моральних принципів. Існує певна категорія людей, яких я називаю політичними бомжами. Переважна більшість тих, кого звуть бомжами — «людьми без певного місця проживання» — не є чиїмись жертвами. Для них бомжування — спосіб життя. Останнім часом ця соціальна чума заразила й політиків. Політичні бомжі від справжніх відрізняються хіба що наявністю в паспорті штампа про реєстрацію. Щоправда, декларації окремих претендентів на президентський пост у ході виборів 2004 року показали, що у деяких із них і квартир немає. В політичному сенсі вони невідомі суспільству, з’являються нізвідки й відкрито не декларують свої ідеологічні орієнтири, що для розвинутих суспільств є неможливою ситуацією, коливаються, як тріска на поверхні води, в залежності від кон’юнктури.

Знаючи його недорікуватість і інтелектуальний потенціал (був простий, як двічі два чотири), невисокий поріг елементарної культури, безликість, не вірилося в торжество швондерів і шарикових у найінтелігентнішому і найкультурнішому місті не лише України.

Утім усе обернулося інакше.

Попрацювавши поруч зі мною, набравшись нових методів роботи, ідей та планів, він, разом із тими, хто його привів до влади, зрозуміли, що це — їхній шанс. Очоливши внаслідок перевороту міську адміністрацію, Омельченко одразу проявив дивовижну здатність гнутися до хрусту у хребті перед вищестоящими чиновниками, почав безсоромно займатися політичними крадіжками, експлуатувати напрацювання моєї команди, видаючи за свої досягнення.

Дуже часто за здобутки міських властей видається те, що робиться за рахунок державного бюджету. Запропоную увазі читача лише один, але характерний приклад.

22 листопада 2000 року у газеті «Факты и комментарии» в публікації під назвою «В Киеве после реставрации открылся для посещения музей «Андреевская церковь», зокрема, вказувалось, що «открытие музея стало возможным благодаря поддержке столичных властей: заказчик реставрационных работ — компания «Госстрой Украины» — получила от городской администрации беспроцентный кредит в размере около миллиона гривен, требуемых для завершения работ. Компания полностью возвратила кредит за счет работ, выполненных при реставрации Успенского собора».

Ця інформація не відповідала дійсності. Національний заповідник «Софія Київська», до складу якого входить і Андріївська церква, розташовувався на території мого, 223-го виборчого округу, тому мені ситуація була добре відома. Саме за моїми депутатськими зверненнями та пропозиціями було майже в п’ять разів збільшено фінансування невідкладних ремонтно-реставраційних робіт на об’єктах Національного заповідника «Софія Київська». Додатково до запланованих Кабінетом Міністрів України коштів виділено 21,5 млн грн, що якраз і дало змогу завершити ремонт і відкрити для відвідування Андріївську церкву, відремонтувати дзвіницю «Софії Київської», провести інші ремонтно-реставраційні роботи та вирішити питання щодо відселення громадян, які мешкали на території заповідника.

Тому я 28 грудня 2000 року написав листа до редакції газети зі сподіваннями, що вона його надрукує й дозволить киянам отримати об’єктивнішу інформацію про реальний стан речей. До нього доклав офіційну відповідь Держбуду, до якого я звернувся за поясненнями після названої статті. В ній наводились такі дані: «Роботи з реставрації Андріївської церкви, яка входить до складу Національного заповідника «Софія Київська», розпочаті у 1992 році і завершені у 2000 році. Загальна вартість виконаних науково-дослідних, науково-проектних та реставраційно-ремонтних робіт складає 3,7 млн грн, в тому числі у 2000 році 1,5 млн грн фінансування робіт проводилось за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті на реставрацію пам’яток архітектури — 2,4 млн грн (2000 р. — 0,2 млн грн) та резервного фонду Кабінету Міністрів України — 1,3 млн гривень».

Здавалося б, усе ясно — газета, із подачі міськдержадміністрації, написала неправду. Але вона змовчала, не дала спростування.

Подібна ситуація складалась й при відтворенні Успенського й Михайлівського соборів, інших об’єктів, роботи на яких також фінансувались за рахунок державних коштів, а всі лаври привласнювала міська адміністрація, внаслідок чого побутує думка про те, що відновлювалися ці культові споруди особисто Омельченком. Мені — членові бюджетного комітету Верховної Ради третього скликання, відповідальному, зокрема, за розподіл централізованих капітальних вкладень, — правда відома краще за інших. Через мене якраз проходило чимало звернень адміністрації міста щодо фінансування за рахунок державного бюджету різних об’єктів на території міста, в тому числі названих соборів, спорудження монумента незалежності України, робіт на цій площі. (На цьому фоні виглядають смішними намагання міської влади повісити на вуха громадян італійську національну страву, переконуючи, що ці роботи здійснюються за рахунок коштів інвесторів. «В прошлом году «Метрострой» выполнил огромные работы на Майдане Незалежности. Рассчитались ли заказчики?» — запитала керівника київських метробудівців В. Петренко «Деловая столица» в № 97 за 24 березня 2003 року. «Нет, с нами до сих пор не рассчитались. Работая без проекта, с колес, мы думали, что нам задолжали 91 миллион гривень, оказалось, на пять миллионов больше. Уже более года замеряют объемы работ, а денег пока нет. Майдан существенно ухудшил наше финансовое положение», — відповів він.)

Спостерігаючи сьогодні на місці обіцяного музею незалежності та пантеону великі літери «Глобуса», думаю: а чи потрібно було здіймати такий уселенський галас, аби під виглядом будівництва об’єкта загальнодержавної ваги, вклавши державні кошти — їх обсяги величезні — в інфраструктуру цієї площі, потім зробити такий щедрий подарунок бізнесменам? І де наші «записні» патріоти? Мовчать, як завжди. (Узагалі, спостерігаючи за бурхливим зведенням усе нових і нових підземних та надземних торговельних комплексів, питаєш себе, а чи це головне, що потрібно сьогодні людям? Адже у нас немає дефіциту торговельних площ, а існує проблема нестачі коштів у городян на найнеобхідніше. На цю проблему звернула увагу і «Деловая столица» [Торговые центры столицы пустуют, № 49, 08 декабря 2003 г.]: «По оценке консультанта по торговым площадям компании DTZ Русланы Бесараб, темпы появления новых арендаторов в столице примерно в пять раз ниже темпов прироста торговых площадей и составляют не более 5 % в год. Бум строительства коммерческой недвижимости в столице привел к дисбалансу спроса и предложения на рынке торговых площадей: компании, реализующие проекты новых ТЦ, значительно опережают запросы риэлторов, являющихся потенциальными арендаторами площадей … На сегодняшний день на 1000 жителей города приходится около 80 кв. м торговых площадей в ТЦ, что в натуральном эквиваленте составляет около 240 тыс. кв. м… Многие эксперты отмечают появившуюся в последнее время проблему заполняемости площадей ТЦ, связанную с недостаточным количеством потенциальных арендаторов». А їх усе печуть і печуть.)

Так творились міфи, у згаданому випадку — про «видатну» роль міськдержадміністрації у справі відродження пам’яток. Однак, я б не радив надто зваблюватися подібними ілюзіями.

Коли вже скінчив цю главу, преса та інтернет замайоріли повідомлення на кшталт: «Майданові Незалежності загрожує реконструкція» тощо. Носії архітектурної думки, що матеріалізувалася в незграбний проект, який побив рекорди несмаку, ніби порухом чарівної палички заговорили діаметрально протилежне тому, в чому переконували киян улітку 2001 року, коли завершили реконструкцію площі. Помпезне спорудження — дівчина на колоні, що символізує, за задумом авторів, українську державність, на їхню думку тепер, не може бути розташоване на тлі скляних вітрин і ця ситуація дискредитує саму ідею державності, а тому, за словами чиновників, саме цей фрагмент площі вимагає зміни. Як писала «Деловая столица», Омельченко, відвідавши перше засідання нового складу містобудівної ради, оголосив про можливу чергову перебудову центральної площі і рекомендував архітекторам створити спеціальну групу, покликану поліпшити її зовнішній вигляд. Він заявив, що архітектори часто критикують його за проект, по якому забудований майдан Незалежності, зокрема за розташування на ньому Лядських воріт. «Я виконував волю (архітекторів), тому що сказали чітко: «Якщо не поставите на Майдані Лядські ворота, якщо поставите не там, ми піднімемо громадськість і вас заплюємо», а потім говорять, що я з кривого ока десь пальцем тикнув, де поставити ворота. На голові б їх вам поставити», — сказав Омельченко (http://www.glavred.info, 10 грудня 2003 р.)

Вибачте за стиль і формулювання, але з пісні слів не викинеш, як, виявляється, не сховаєш і виконробську натуру того, хто їх вимовив. Як відомо, у 2001–2002 роках на майдані Незалежності була побудована статуя жінки в українському національному костюмі, що поставлена на 40-метровій колоні, а також великий підземний торговий центр і комплекс фонтанів. Відтоді політики і громадські організації піддали нищівній критиці новий дизайн центральної площі Києва. Невдоволення новим виглядом головної площі столиці, перетвореної у великий магазин, наростало. Напевно, цим і викликані такі незграбні спроби виправдатися й відхреститися від своїх же результатів знущання над київською архітектурою. Але де ж були раніше ці державні посадовці, коли лунали попередження, протести, направлялися клопотання, депутатські запити, зокрема мною, із вимогою зупинити це свавілля? Адже простіше було попередити, ніж тепер виправляти це становище (у що я мало вірю).

Це ж у нас тільки таке можливе — капітально відремонтувати вулиці Грушевського і Січневого повстання, а через два роки зірвати там же трамвайне полотно, щойно покладене; зняти опори і контактні мережі маршруту тролейбуса № 20, а рік потому знову їх відновлювати; закопати 60 млн грн у Хрещатик і, не дочекавшись і двох років, знов перерити; укласти сотні мільйонів гривень у майдан Незалежності, а тепер із легкістю сказати, що помилилися, й затівати новий ремонт. Це ж не свої гроші — державні. Допоки ж будемо подібне терпіти? І коли ж ми просто з населення міста, сукупності індивідів, станемо, зрештою, територіальною громадою, що не буде байдуже спостерігати за витівками міської влади, а примусить її себе, щонайменш, поважати?

Творці легенд про всенародну любов і підтримку теперішнього градоначальника, що випадково опинився на чолі міста, які весь час намагаються — за прикладом легендарного царя Мидаса — усе, до чого він доторкався, перетворювати в золото, добре знають про справжню сутність цієї людини. Та й ці дифірамби викликають посмішку у людей, які знаються на сій справі. Думка про те, що народ завжди правий, хибна. Якби це було так, то він би мав рацію, підтримуючи й обожнюючи, наприклад, відомих людству диктаторів. Орієнтуватися необхідно не на затурканих і забитих офіційною, в дусі Суслова, пропагандою, а на думку свідомих, добре інформованих громадян. Ще Цезар був упевнений у тому, що люди охоче вірять у те, у що бажають вірити.

Починаючи з 1998 року, після обрання нового парламенту, у столиці з’явилися нові фінансові можливості. Тоді бюджетний комітет, членом якого мене було обрано, домігся значного перерозподілу коштів на користь місцевих бюджетів, зокрема Києва. Ще більш зміцнив фінансову базу столиці і бюджетний кодекс, одним із співавторів мені також довелося бути. Однак і такими колосальними можливостями, створеними державою, міська влада, на жаль, розпорядилася не кращим чином. Кілька наочних прикладів.

Перше — житло. При загальному зростанні показників житлового будівництва зараз у Києві вводиться менше житла за рахунок бюджету саме для черговиків. Дотепер не досягнутий наш результат 1995 року — 94,4 тис. кв. м. Одразу після захоплення влади через заколот в 1996 році Омельченко побудував за кошти міського бюджету лише 49,0 тис. кв. м, тобто наполовину менше, в 1997 — 42,0 тис. Потім поступово цей показник збільшували, але нашого рівня так і не досягли. Киян абсолютно не «гріє», що в місті росте загальна кількість нового житла. Але куди ж ідуть ті квадратні метри, про введення яких під фанфари рапортують чиновники, якщо черговикам перепадає все менше? Понад 72 тис. кв. м житла надамо пільговикам — таку обіцянку Омельченко на 2004 рік навів «Хрещатик» 16 грудня 2003 року, що, поза сумнівом, менше, ніж наведений мною показник адміністрації, яку я очолював. (Не змінилася ситуація і за два роки. У ранковій програмі ТСН на каналі «1+1» 26 квітня 2005 року градоправитель сказав, що міська адміністрація будує щорічно лише 76–78 тис. кв. м житла за рахунок коштів бюджету міста.) Цей безперечний факт не завадив СТН — кишеньковій програмі Омельченка — 8 січня 2004 року безсоромно, безапеляційно заявити, що заплановані на 2004 рік 72 тис. кв. м житла для пільговиків — найвищий показник за останні десять років. Важко спростовувати тих, для кого число 72 більше за 94,4 і хто, педалюючи неіснуючі здобутки, робить ставку на довіру людей — ще з радянських часів — до офіційних повідомлень (сам пам’ятаю, як вирішальним моментом у суперечках тоді був такий аргумент: «Що ви мені кажете, я сам про це вчора в «Правді» читав!»).

З тих же обсягів житла, що — за словами градоначальника — мали в 2004 році побудувати для соціально незахищених категорій громадян, реально безкоштовним є тільки половина (даний факт випливає із Програми соціально-економічного та культурного розвитку Києва на 2004 рік), а інша половина фінансувалася за схемою: 50 % — кошти населення, 50 % кошти міського бюджету. Врешті черговики отримали ще менше — лише близько 35 тис. кв. м. Отакі реальні факти, а не декларації. А заступник голови міськдержадміністрації Михайло Голиця взагалі «вважає за доцільне скорочення числа категорій пільговиків, що мають право на безкоштовне одержання муніципальної квартири» (ForUm, 7 березня 2004). Ось така спроба «кардинального» розв’язання проблеми.

Одне слово, одержали, що хотіли — хто з багатих мав одну квартиру, тепер має декілька, а хто стоїть на черзі і не має коштів, може ніколи її не дочекатися.

Та й якось скромно міська влада замовчує той факт, що вона практично перекладає розв’язання житлової проблеми на плечі самих громадян: сьогодні три чверті усіх обсягів житлового будівництва фінансується за рахунок коштів населення.

Києвом керує бізнес, а не політика. Наївні люди думають, що таке інтенсивне будівництво дуже корисне для киян, тому що розв’язує проблему комуналок і черговиків. Але — це омана. Черга на квартири майже не просувається.

А на придбання житла соціально незахищені верстви населення мають мінімальний шанс. Причина проста — його захмарні ціни. «Европейские столицы дешевле Киева», — в липні 2005 року дослідила «Газета по-киевски». «Самое неприятное соотношение средних цен на жилье и средних зарплат — в Киеве, Москве и Нью-Йорке … Бешено дорогое жилье стало одним из главных атрибутов киевской жизни. Прогнозы о грядущем росте цен многих уже перестали тревожить — реально достижимый уровень уже спрятался за горизонтом финансовых возможностей. Недавно Президент Ассоциации специалистов по недвижимости Украины Александр Бондаренко заявил, что цены на киевские квартиры неоправданно завышены и уже превосходят, например, берлинские».

Звідки ж такий бурхливий приріст будівництва? За рахунок укорінення багатих приїжджих, котрі скуповують житло в новобудовах. Будь-який експерт із нерухомості вам скаже, що переважна більшість споживачів цих нових «квадратів» — люди, що приїхали в столицю «на ловлю счастья и чинов», вихідці з регіонів, які переносять сюди свій бізнес і їдуть робити політику. Саме вони тримають попит і високі ціни на житло.

Навіть В. Бондаренко, колись найвідданіший прихильник Омельченка, був змушений визнати: «Вместе с тем, сегодня есть определенные тенденции в Киеве, которые я не могу одобрить. К ним, в частности, относится ненормативная застройка центральной части города. Уровень прибыльности строительства в центральной части настолько высок, что один построенный дом дает от 10 до 15 миллионов долларов чистой прибыли. Это подталкивает определенные структуры к так называемому решению жилой проблемы. Берутся очень красивые участки на Печерске, в Шевченковском районе и в других районах города. Построенное жилье искажает центр, это приводит к потере возможностей Киева иметь культурно-историческую часть и отели, создавать инфраструктуру столицы. Кстати, эти высокоэтажки в центре не заселяются киевлянами, на 80 и больше процентов жилье там покупают приезжие» (http://www.glavred.info, 8 серпня 2003 р).

Житлове забезпечення в столиці значно відстає від європейських зразків, де на кожного жителя таких міст, як Відень, Париж, Берлін, припадає мінімум 28 метрів житла, тоді як у Києві — 19,8 «квадратів» на людину. На сьогодні 99 тисяч 180 київських сімей потребують негайного поліпшення житлових умов. Станом на 2004 рік у Києві на квартирному обліку перебуває майже 145 тисяч сімей, з яких 18,5 тисяч родин чекають отримання квартир вже понад 20 років. З цього числа 132,7 тисяч сімей перебувають на черзі квартирного обліку у райдержадміністраціях міста. Крім того, однією з найважливіших проблем Києва лишається питання гуртожитків, яких у столиці більше 420 — в них проживають майже 70 тисяч родин, які також потребують поліпшення житлових умов (за повідомленням «Київ-Прес-Інформу» http://www.kyiv.osp-ua.info).

«Здесь хочу сделать маленькое отступление. Как-то при разговоре с депутатом Киеврады Виталием Комовым услышала любопытные цифры. По его словам, в Киеве около 140 тысяч очередников. В период 2002–2003 года для них строили по 650 квартир. Путем нехитрых вычислений получается, что тем, кто станет на очередь сегодня, ждать придется 200 лет. А если учесть, что сейчас налицо снижение темпов льготного строительства — и того больше», — повідала читачам газети «Сегодня» (2 березня 2005 р.) Л. Повєткіна.

Так що, не личить міській владі поводитися з черговиками за принципом: «Рятуйся, хто може, сам».

Багато хто з моїх опонентів не зможе заперечувати оцінки проблеми відповідальним тоді за будівельну галузь у моїй адміністрації Омельченком. Відповідаючи на запитання кореспондента «Региона» щодо перспектив житлового будівництва й звинувачень на мою адресу у нібито падінні його обсягів Л. Івченко 16 липня 1996 року він сказав: «Я не разделяю такого мнения. Косаковский был идеологом и вдохновителем строительного дела… Просто за последние годы все отрасли промышленности дали спад. Не стало исключением и жилищное строительство. Каким образом в Киеве может строиться больше, чем по Украине, и вообще, может строиться, при таком состоянии экономики?»

Цікаво згадати і про таке. Саме Омельченко в 1994 році добивався обрання мене академіком Академії будівництва України. Коли я відмовився від цієї настійливої пропозиції (такі ж ініціативи надходили і від інших, поважних у цій галузі людей) і не захотів навіть писати заяву та заповнювати будь-які документи, Омельченко, як стало мені відомо згодом, власноруч їх понаписував за мене. І в один прекрасний день напросився в мій кабінет із президентом цієї академії Г. Злобіним, щоб вручити диплом. Тільки з поваги особисто до Злобіна, аби не образити його й інших членів академії, я прийняв їх. Подякував, поклав посвідчення дійсного члена Академії будівництва України по відділенню «Підготовка інженерно-технічних і наукових кадрів» за № 183 від 6 жовтня 1994 року в сейф, і ніколи про нього ніде, в жодних документах не згадував, хоча розвиткові цієї справи приділяв увагу як жодній іншій — сфера будівництва була на першому місці серед пріоритетів нашої адміністрації (підшивки газет за попередні роки зберігають і дифірамби на мою адресу з вуст головного будівничого столиці В. Поляченка — за його словами, рятувальника будівельного комплексу міста, що йому не завадило, як у них прийнято, геть-чисто забути потім моє ім’я). Працюючи в парламенті, домігся збільшення (в рази!) асигнувань на капіталовкладення, охорону пам’яток архітектури, виділення коштів на будівництво цілого ряду важливих об’єктів, був активним учасником законодавчого врегулювання проблем цієї сфери. Вважаю, що цей рахунок сповна сплатив, академіків не підвів. Але не про це мова. Навів цей приклад лише задля того, аби проілюструвати послідовність і позицію, вірніше, відсутність таких у цієї людини, яка тоді також тишком-нишком вибила і для себе таке ж звання. В той час, за його словами, натхненник та ідеолог будівельної справи, за досягнення в котрій прийнятий голосуванням шановних академіків, найавторитетніших у цій галузі, до своїх лав, що мені і сказали під час вручення диплома, а сьогодні — головний, як намагається нав’язати омельченківська пропаганда, винуватець усіх бід на цій ниві.

Але повернімося до фактажу.

Обсяги введення житла як по Україні, так і по Києву в 1995 році зменшилися в 2,9 раза по відношенню до більш ефективного в цьому плані 1990 року. Така була загальна тенденція часу — практично у всіх країнах Європи у зв’язку з фінансовими труднощами спостерігалось зниження обсягів будівництва.

Та попри всі негаразди, стан справ у будівельному комплексі міста вигідно відрізнявся на фоні інших регіонів та колишніх республік СРСР. Часто спостерігав щире захоплення їхніх керівників, які, проїжджаючи в кортежах з аеропорту Бориспіль, бачили значну кількість працюючих на будівельних майданчиках баштових кранів, що їх просто вражало на фоні повної стагнації цієї галузі у власних країнах, і які в розмовах зі мною неодмінно просили поділитися досвідом. В тій же Москві не вдалася програма житлових облігацій і їх делегації неодноразово приїздили до нас навчатися цій справі.

В Києві в 1995 році в розрахунку на 1000 жителів здано в експлуатацію 148,4 кв. м загальної площі жилих будинків (без індивідуальних забудовників), в той час як в Україні — 87,8 кв. м. Частка столичних новобудов у загальнодержавному масштабі збільшилась з 9,4 % в 1990–1992 роках до 12,3 % за період з 1993 по 1995 роки. І, як уже наголошувалось, квартир для черговиків ми будували більше, аніж навіть сьогодні. Загалом від 1993-го по 1995 рік ми ввели в експлуатацію 41,4 тис. нових квартир, що дало змогу поліпшити житлові умови 44,9 тис. сімей та одинаків, або 217, 4 тис. осіб.

Радує, що цілком виправдали й дали очікуваний нами результат — зростання, розпочинаючи з першої половини 1996 року, обсягів уведення житла, — ті десять напрямків залучення додаткових коштів для житлового будівництва, затверджених рішенням міськвиконкому ще наприкінці 1995 року. Вони працюють і сьогодні. Фундамент майбутнього росту обсягів будівництва якраз було закладено в ті роки. «Заслуга столичной власти в том, что город строится. А если строится, значит, как говорят французы, он живет», — підкреслював я в «Киевских ведомостях» в 1994 році.

Друге — будівництво шкіл і дитячих садків. Сьогодні їх уводиться відповідно втроє й ушестеро менше, аніж у 1995 році. Загальноосвітніх шкіл у 1995 році ми здали 5 + 2 прибудови, теперішня влада в наступні роки в кращому разі — по одній, а іноді — жодної.

Якщо в 1995 році ми ввели шість дитячих садків, то в 2000, 2002 і 2003 роках, приміром, не здали жодного, у 2001-му — тільки один.

Така само тенденція зберігається з будівництвом шкіл і дитсадків і зараз. Люди ж скаржаться на їхню відсутність у нових мікрорайонах.

У наведеному вище інтерв’ю згадуваний уже Бондаренко говорив: «В моем родном Святошинском районе заместителем Александра Омельченко Михаилом Голицей хищническим методом застроены большие микрорайоны на улице Котельникова. Но забыли построить паркинг и хотя бы один социальный объект. Уничтожен последний участок, отведенный Святошино под школу, и детей приходится возить где-то на Борщаговку. Такой же микрорайон построен на улице Верховинная, где 47 тысяч квадратных метров жилья построено без какой-либо социальной инфраструктуры, без аптек и школ, магазинов и детских садиков. Там даже дорог нет! Дом уже больше двух лет стоит с неработающими лифтами. На мой вопрос, как так можно сдавать жилье, Михаил Николаевич прямо ответил, что это жилье бюджетное, поэтому для него ничего не предусмотрено». Йому видніше, бо він того ж Голицю висував і підтримував, і сам до останнього часу був однією з найбільш наближених до керівництва міста осіб.

Журнал «Нерухомість Києва» (№ 4, лютий 2004 р.) навів такі дані: усі будівельні компанії, що зводять житло в столиці, відраховують кошти на соцсферу, в тому числі на дитсадки та школи, в розмірі близько 10 грн за 1 кв. м. В цілому по місту набігає значна сума — мільйони й мільйони гривень. Задається запитання, то куди ж ідуть ці гроші, якщо названі об’єкти — дошкільні й навчальні заклади — фактично не будуються?

От уже навіть придворна ТРК «Київ» у передачі «Телепрес-клуб» 14 лютого 2004 року забила тривогу. В репортажі на початку програми відверто сказано про брак дитячих садків не лише на нових масивах, а й у центрі міста, про невідповідність деяких із них сучасним вимогам. А тодішній керівник управління освіти міста Б. Жебровський визнав, що проблема кількості потрібних місць для дітей у садках до цього вирішувалася за рахунок побудованих ще в попередні часи закладів, і цей ресурс уже наразі вичерпано. От так теперішня влада насправді «турбується» про київських дітей, про наше майбутнє.

Третє — жалюгідний стан, до якого довели міський пасажирський транспорт, наочне підтвердження тому, що «не все гаразд у королівстві датському».

Значні резерви міської казни стають очевидними, якщо ознайомитися з витратними статтями бюджету міста. Одразу розумієш, що лишень за рахунок оптимізації видатків можна забезпечити істотні додаткові грошові вливання у транспортну галузь.

Колишній (тривалий час) керівник управління транспорту КМДА І. Салій не так давно із знанням справи самокритично зауважив: «Чи не дивно також те, що обсяг фінансування ФК «Арсенал» дорівнює загальним витратам на громадський транспорт міста?!» (www.kyiv.osp.com.ua, 5 грудня 2003 р.) Справді, хто питав у киян, чи згодні вони — ті, хто наповнює київську скарбницю доходами, — за свій рахунок (а їм мали б пояснити, що потрібні на це кошти будуть відмінусовані, наприклад, від медицини, яка й так дихає на ладан) утримувати футбольну команду.

Або, скажімо, бюджетом Києва на 2004 рік було заплановано: виділити майже 28 млн грн на підгодовування преси; надати на рік усім депутатам міськради по 600 тис. грн, а депутатові кожної з десяти районних рад — 25 тис. грн нібито на вирішення проблем у своїх округах. А може, передбачені на ці потреби кошти доцільніше було б усе ж спрямувати на поліпшення стану пасажирських перевезень?

Тільки за рахунок переорієнтації видатків у названих вище прикладах із цих статей (а це понад 100 млн грн) на транспортний комплекс міста київська влада могла б розв’язати багато проблем, а кияни — відчути себе цивілізованими людьми, їдучи на роботу в нових трамваях чи тролейбусах.

А якщо взяти під контроль ті доходи, які мали б надходити від реклами в метро та на транспортних засобах, то до цієї віднайденої у бюджеті суми додадуться ще значні кошти. Тож міським чиновникам не пасує уперто прагнути розв’язати проблему фінансування пасажирських перевезень за рахунок підвищення цін на проїзд у міському транспорті, себто постійно залазити в гаманці самих городян.

Варто декілька слів окремо сказати і про трамвай. Міській владі потрібно припинити так заповзято нищити цей вид електротранспорту. Їхня нелюбов до нього проявилася ще в 1996 році. Почали з аврального зняття трамвайних рейок по вулиці Саксаганського (хто не знає: там у той час поруч, по вул. Тарасівській, поселився головний рульовий міста), а згодом удалися до масового перенесення трамвайних колій з місць компактного проживання номенклатури. Окрім суцільних незручностей для киян, повальна заміна трамвайних на автобусні маршрути призводить до різкого погіршання стану повітря — відомо, що у нас 70 % усіх викидів в атмосферу дає автотранспорт. Ніхто таких попередніх оцінок не робив. На мій депутатський запит до Міністерства охорони здоров’я отримав відповідь, що ці проекти необхідної екологічної експертизи не проходили. От і у 2004 році довжину трамвайних колій заплановано було зменшити ще на 4,8 км. І це видається за досягнення: «Транспортні проблеми Печерська, можна сказати, вирішені. Маю на увазі… і повсюдну ліквідацію трамвайних колій» (С. Сташевський, «Столиця», № 28 (531), 9–15 липня 2004 р.) Дивне, чесно кажучи, твердження.

Між іншим, міській владі варто було б у цій справі зважити й на те, що, руйнуючи трамвайні лінії, вона рухається у зворотному напрямі від європейських тенденцій у цій справі. У всіх великих містах Європи, навпаки, переходять на екологічно чисті види транспорту, яким саме і є трамвай. На власні очі спостерігав, як у Страсбурзі, наприклад, додатково до існуючої трамвайної лінії побудували ще три, у Копенгагені розконсервували закритий у свій час трамвайний маршрут.

І ще. Хто їздить київськими вулицями, той знає, що після численних ремонтів доріг пересуватися по місту стає дедалі складніше — не тільки власникам авто, а й міському транспорту. Стан доріг, окрім деяких центральних вулиць (і те з натяжкою), у Києві просто жахливий. Пересування ними нагадує долання смуги перешкод, що під силу хіба що «Нивам» або джипам. Причина — у проектних прорахунках і бездарній організації руху після проведених ремонтних робіт, а іноді — у головотяпстві. Виразна ілюстрація — Московська площа. У 1996 році (ще до мого звільнення) ми розпочали її реконструкцію. Проект передбачав дворівневу розв’язку. Але, після відомих подій і мого відсторонення, адміністрація, що прийшла на зміну, перекинула виділені кошти на показні роботи в центрі міста — для піднесення свого іміджу, а реконструкція площі була проведена у спрощеному варіанті — в одному рівні і з абсолютно непродуманим спрямуванням потоків транспорту. Той, хто пробував повернути з Московської площі, зокрема, рухаючись від бульвару Дружби народів на проспект Науки, чи здійснити будь-який інший маневр, знає, який гак доводиться робити. Тепер — коли побачили, що площа знову перевантажена — почали говорити про повернення до плану її реконструкції у кілька рівнів. Але де ж були раніше ці державні посадовці?

Перелік можна продовжувати і далі. Але в цьому немає потреби. Навіть із того, що вже перераховано, зрозуміло, на мій погляд, головне — пріоритети у використанні міських коштів сьогодні нерідко визначаються невірно і не завжди повною мірою відповідають реальним потребам городян. Справити враження, напустити туману на підміну чорновій роботі на благо киян стало кредом міської влади.

У всій «красі» такі її патологічні звички проявилися, зокрема, в ході підготовки до ювілейного конкурсу Євробачення, що проходив у Києві в травні 2005 року. Не без сарказму з цього приводу сказано в статті «Євробачення по-київськи», розміщеній на сайті «Українська правда» (Йоганнес Андерсен, ВВС, 17 травня 2005 р.): «Місто зустрічає приїжджих прикрашено — так, напевне, зустрічали царів. Тротуари на головній вулиці — Хрещатику — повністю оновлені. Навіщо? Адже старі тротуари були непогані, і в Києві є багато інших вулиць, які потребують ремонту. З вулиць і підземних переходів міста вигнали тих, хто заробляв на прожиття, продаючи одяг, батарейки чи вирощені на дачі овочі. Відвідувачам не дозволять побачити ці промовисті ознаки досить поширеної бідності. Квитки на Євробачення, деякі з яких коштують 200 євро, є недосяжними для багатьох українців. Зазвичай у Європі столиця, яка приймає конкурс Євробачення, не переглядає у зв’язку з цим свої плани оновлення інфраструктури і не змінює правила торгівлі. Але принципи Потьомкінського села надають більшої ваги зовнішньому вигляду, а не змісту».

Теперішня влада міста за час своєї діяльності просто проярмаркувала інтереси київського люду. Усі казки про «великі здобутки» Омельченка легко розбиваються, коли поглянути на елементарні статистичні викладення.

Останнім часом можна помітити дивні речі: місто все виразніше поділяється на престижний центр і безперспективну периферію, що не може розраховувати на увагу й ласку міського начальства. Київ дедалі більше розколюється на Київ першого ґатунку й Київ другого, і відмінність між цими двома «містами» стає все більш наочною і в соціальному плані загрозливою. Переконаний, є тільки один Київ — єдиний, неподільний; і всі його мешканці — кияни, незалежно від району, в якому вони живуть. Київ починається з Хрещатика, але не закінчується ним. Нормальні умови життя для всіх киян — ось найбільш вдячне й шляхетне завдання міської влади. Міська влада має не тільки з вигодою для себе використовувати столичний статус міста, а і нести відповідальність за свої дії.

Викликає протест непродумана забудова центру міста, що уже влучно визначили як «архітектурно-будівельний вандалізм». Ситуація стає дедалі загрозливішою. Останнім часом у Києві йде процес винищування історичного надбання нашого народу, нищаться цінні пам’ятки, неповторні ландшафти, що створювалися століттями. В гонитві за прибутками величезні фінансові ресурси за нашої бідності витрачаються на побудову історично й культурно сумнівних новоробів, які зводяться на кістках справжніх пам’яток, на реалізацію сумнівних проектів.

Ще 10 липня 1997 року з цього приводу забили на сполох учасники перших в історії міста громадських слухань, про які уже згадувалось. Їх учасники надіслали відповідні звернення владним структурам, але не були почуті. Унаслідок цього ті люди, які незаконно, в результаті перевороту в 1996 році, опинилися біля керма столиці, просто розперезалися й поводять себе у місті, як слон у посудній лавці, забудовуючи його відповідно своїм смакам, руйнуючи те, що саме і є Києвом.

«Голос України» у статті «Не робіть Київ Парижем» у 2001 році справедливо писав: «Нескінченні перебудови, реконструкції, як пластична операція спотворюють сформоване віками обличчя міста. Щось Колізей у Римі ніхто не відбудовує, а туристи їздять туди, щоб доторкнутися до його вікових каменів».

Дійсним лихом стала «тротуарна лихоманка» (керамічна плитка, на якій, подейкують, добре заробили наближені до градоправителя особи, створила і масу незручностей для городян: улітку на тій плитці жінки псують та ламають підбори, а взимку вона перетворюється на справжню ковзанку, випробування для пенсіонерів), масове знищення дерев, забудова мансард. Часто-густо будівництво відбувається з порушенням норм законодавства, без проектно-кошторисної документації, коли гроші списуються по факту. При цьому багато киян скаржаться на повне ігнорування суспільної думки, порушення міською владою їхніх прав, яка так безпардонно ігнорує міську спадщину, київські традиції. На протести громадськості ніхто не звертає уваги. Влада, зухвало посміхаючись, робить своє! Воістину, не знають, що творять…

Достатньо симптоматичний приклад знайшов у «Дзеркалі тижня» за 17 квітня 2004 року у великому матеріалі Дм. Малахова, в тому його місці, де описується відновлення після війни Хрещатика, зруйнованого восени 1941-го. Автор відмічає: «Когда площадь Калинина (сейчас — Майдан Незалежности) окончательно освободили от развалин и готовили к асфальтированию, строители спросили Хрущева, что делать с липой, стоявшей несколько в стороне и не соответствовавшей общему симметричному плану. Хрущев взглянул на зеленую красавицу и сказал: «Пережила пожар, пусть живет!» Нарядное дерево радовало глаз еще несколько десятилетий и было безжалостно срублено во время реконструкции площади в 1981 году, когда работами руководили уже другие, далекие от сентиментов новоявленные киевляне». Ще менш схильні церемонитися сучасні міські керівники, які вже давно не розводять усяких там інтелігентських сентиментів. Не піддається підрахунку кількість дерев, що були зрубані в ході реконструкції цієї площі та інших об’єктів.

Але при цьому руйнується головне — власне наш Київ. Якщо ми і надалі будемо пасивно спостерігати, як гине надбання предків, велика спадщина Київської Русі, із нашим вічним містом станеться те, що не міг зробити хан Батий у тринадцятому столітті, бо у нього просто не було бульдозерів. Не можна знущатися з минулого.

У статті з улучною назвою «Місто оскаженілих забудовників» доктор фізико-математичних наук, письменник М. Стріха в липні 2003 писав: «Упродовж останніх років корінний киянин почувається в рідному місті, як в обложеній фортеці під час ворожого обстрілу, — не знати, звідки з’явиться наступна загроза і який з улюблених куточків Києва стане черговою жертвою сваволі всевладних забудовників… А поки Київ активно зникає. Столицю сьогодні буквально нищать, віддаючи під забудову найменші клаптики землі в історичному центрі — часто поруч із відомими пам’ятками архітектури… Отже, Київ на очах перестає бути містом, оспіваним поетами, і стає натомість нагромадженням офісів, гаражів і магазинів».

Нові помешкання і досить громіздкі споруди інвестори часто «втискують», віднімаючи життєвий простір в інших будинків і їхніх мешканців; позбавляючи людей дитячих майданчиків, зелених насаджень, затишних скверів; грубо порушуючи нормативи щільності забудови (вигляд із вікон — суцільні сутінки і навколишні будинки-велетні) із повним букетом супутніх процесу будівництва на обмеженій площі «приємностей»: шум, бруд, тріщини у стінах через роботу потужної техніки тощо. Відсіч «інтервентам» влада не дає, а навпаки, потурає їм у цьому.

Перспектива, що чекає всіх мешканців у центральних районах міста, така: їх будуть виселяти далеко.

Про це яскраво написала в «Дзеркалі тижня» (№ 18, 14–20 травня 2005 р.) Катерина Мотрич: «Зникають, буквально розчиняються подвір’я і виростають щільненько один біля одного будинки, перетворюючи центр у таку собі європейську тісняву, де люди, машини, будівельний хлам, здається, розчавлять серцевину Києва… Мешканці мовчки спостерігають, як їх витісняють із власного району сучасні грошовиті «половці». Складається враження, що загалу взагалі не існує. Немає пенсіонерів, немає інтелігенції, немає дітлахів. Є лише «крутий» прошарок, новітній князь-смерд, якого треба розважати, поїти-годувати, сприяти рівновазі адреналіну у його крові та створювати умови для його бізнесу.

Старий куточок міста форсовано звільнили від гастрономів, продуктових та овочевих магазинів, лотків, кіосків і зводять на їхньому місці розважальні заклади, приватні магазини, аптеки, орієнтуючись на власний бізнес, а не на елементарні потреби киян…

Стає-таки тривожно, що коли цей процес нищення духу Києва не зупинити, то зухвалі варяги скоро захочуть приватизувати і Гору Дитинку, і Щекавицю, і частину Дніпра з пляжами та Володимирською гіркою, і ботанічні сади».

А в іншому числі цього тижневика (№ 20 (548), 28 травня — 3 червня 2005 р.) перший заступник голови Федерації футболу Києва Ігор Кочетов зачепив ще один бік проблеми, що стосується вже безпосередньо здоров’я нації: «На наш погляд, органи виконавчої влади повинні передбачати фінансування нових спортивних споруд під час будівництва житла — відповідно до діючих державних будівельних норм… До речі, майже у трьохмільйонному Києві немає жодного критого футбольного майданчика. Мешканцям столичних мікрорайонів сьогодні ніде займатися спортом. Я вже не кажу про футбольні поля. Наявні перебувають у власності людей, які спорт розвивати не збираються. Поля і стадіони, що збереглися у комунальній власності, у вкрай поганому стані… Сьогодні в Києві не залишається практично жодного клаптика землі, де можна побудувати стадіон. Ділянки відводяться виключно під житлові будинки, магазини, офісні центри. Навіть на місці старих стадіонів, як, наприклад, стадіону підприємства «Київприлад», будуються висотки».

За останні кілька років у Києві зникло 14 книгарень.

З гіркотою маємо визнати — того Києва, який ми знали і так любили у свою пору, вже не існує. Звичний вигляд міста втрачений. Від усвідомлювання цього факту у багатьох справжніх патріотів Києва серце розривається тисячу разів.

Може, комусь із свіжоспечених киян та заїжджих гастролерів і подобаються ці потворні споруди в історичних місцях, теплиці й глобуси разом із метроградами та квадратами, де весь цей натовп жує гамбургери і заливається пивом, та як ураган, пронісшись над містом, залишає після всіх цих безумств під назвою народні гуляння тонни сміття і витоптані газони. Але їх нічого не пов’язує з нашим містом — цими вулицями і парками вони не гуляли самі в юності, не водили тут своїх дітей і онуків, вони приїхали в Київ просто брати від життя все по максимуму, а після них — хоч потоп.

Не раз особисто, називаючи таксистові адресу: площа Слави, чув у відповідь: — А де це?

Що називається, на злобу дня надрукувала анекдот «Теленеделя» (№ 47, 22–28 листопада 2004 р.):

– Водитель, а эта маршрутка идет до Севастопольской площади?

– Откуда я знаю?! Я первый раз в Киеве!

Отакі люди визначають сьогодні, хто нами керуватиме, і задають стандарти життя й поведінки у місті.

Голоси ж корінних киян, змушених виселятись на околиці, інших небайдужих городян, які б’ють на сполох, потопають у дзеленчанні потоку золотих монет, що прямо-таки повноводною рікою пливе у кишені міських чиновників та ділків, котрі обернули все це архітектурно-будівельне безумство у справжній Клондайк. Важко не погодитися з киянином від народження, народним артистом України А. Хостікоєвим: «Наверное, правильно, что в городе все меняется, все становится другим, но мне почему-то грустно… Я вырос в парке Шевченко. Сейчас, когда я там бываю, у меня сжимается сердце. Парк уже не тот… Уверен, что после нескольких перестроек на Майдане город утратил свою индивидуальность. Знаете, когда я увидел новый Майдан Незалежности, у меня возникло ощущение, что я уже видел точно такую же площадь где-то за границей. Стоит ли делать Киев похожим на другие города?»

Єдиного ж чиновника — голову Держбуду В. Гусакова, — що достатньо критично ставився до архітектурних експериментів у столиці, внаслідок яких бездумно шматували місто, і, часто, у відповідь на мої та інших депутатів звернення, зупиняв незаконне будівництво, тероризували, і, зрештою, зняли, на жаль, із посади.

В унісон з іншими публікаціями на цю тему звучать рядки в тижневику «Грані-плюс» (№ 15, 26 квітня — 2 травня 2004 р.): «Особливо безглуздою містобудівна політика Олександра Омельченка виглядає на тлі його заяв, що, мовляв, Київ — це «європейська столиця»! Ніде в центрі Відня ви не побачите висотні житлові будинки. У Римі до кожної історичної будівлі ставляться просто трепетно. У Берліні ніхто не зможе зрубати здорове дерево. Натомість із лиця Києва, як вітром, просто здуває традиційну забудову, звичні для нас сквери, вулиці. Місто втрачає себе, стає бездушним залізобетонним монстром. У самому серці історичного Києва до неба здіймаються «ікла» хмарочосів... А «батькам міста» до цього байдуже, для них центр Києва — лише будмайданчик і один великий бізнес-центр! Чи дочекаються коли-небудь кияни, що в нашому місті будуть не лише порядок на вулицях, в сенсі чистоти, а й порядок у всьому іншому...» Наприклад, порядний мер? — пише тут Ірина Бєлоусова.

Спроби «змавпувати» московський сценарій призводять у нас до повтору стану речей у столиці Росії — у спотвореному вигляді. Копіюють не лише лужковську кепку, а й цілі архітектурні проекти (приміром, сумнозвісні «теплиці» на Майдані Незалежності є лише калькою, повними близнюками відповідних споруд у першопрестольній, буквально злизані з них). «Сколько осталось жить Москве? Примерно 7 лет, а затем на ее месте, точнее, на месте ее исторического центра, потому что он и есть Москва, появится новый город. Частично он будет состоять из муляжей снесенных домов. Частично — из монстроподобных высоток в форме карандашей или зданий-тортов с балясинками и завитушками. Все будет добротное, аккуратное и такое же розовощекое, каким в лучшие свои минуты предстает идеолог «преображения» столицы — ее мэр Юрий Лужков. Кстати, первый со времен Октября 1917-го коренной москвич во главе города. И единственный в истории столицы градоначальник, заслуживший, чтобы его именем был назван архитектурный стиль. Стиль, меняющий Москву до неузнаваемости». (Лужковская Москва: стиль вампир, © «Профиль», 25 ноября 2003 г.)

Не хотілось би повторити їхню гірку архітектурну долю. Однак при збереженні нинішнього стану речей — безсоромності й зухвалості міської влади, тотального наступу будівельників на місто та байдужості киян, — до цього йде.

Що й казати, будують у Москві багато і швидко. Кому це все дістається — зовсім безглузде й недоречне запитання, — пишуть російські видання. Принаймні, відомо, що в Москві, як і у нас, усе ще не можуть одержати належні їм квартири черговики, інваліди й ветерани, що перебувають у черзі з початку 80-х років. Про те, що в столиці Росії будують дуже погано, порушують усі, які можна і не можна, держстандарти й норми будівництва, заговорили тільки після трагедії у «Трансвааль-парку». Хоча не так давно від пожежі в якихось комерційних ларьках легко й невимушено було зруйновано аж півкілометра естакади третього транспортного кільця, яке, згідно із проектом, повинне витримувати кількаразові проходження танкових колон. Але ту історію столична влади Росії успішно зам’яла. Проте трагедія в московському аквапарку, нарешті, привернула увагу до якості швидкого московського будівництва, підтвердила і крайню його небезпеку для жителів Москви. Важко навіть собі уявити, яку кількість житла і нежилих приміщень було ударними темпами зведено в Білокам’яній протягом останніх десяти років. Місто змінилося настільки, що люди, які залишили Москву на початку економічних реформ, просто не можуть пізнати місць, де вони народилися й виросли. Питання (а його часто ставлять тепер у російських ЗМІ) в іншому: як довго вся ця краса зможе простояти?

Над цим не зайве замислитися і нашим органам, що контролюють стан справ у будівництві. Адже вітчизняна — київська — ситуація дзеркально відображує московську, лише з невеликим запізненням. Боляче, що внаслідок грубого порушення будівельних норм, зведення й реконструкції споруд без необхідних експертиз, гине історичний Київ, його неповторна в минулому аура затишного і надзвичайно красивого міста. Не береться до уваги архітектурна практика європейських міст, де майстерно і тактовно, навіть делікатно «уписують» нові споруди в існуючу тканину міської забудови. Але страшніше інше — ця вся нахабна поведінка «архітектурно-будівельної мафії», яка монополізувала київську будіндустрію і діє за правилом «після нас хоч потоп», вже складає реальну загрозу для киян. Першим «дзвіночком» став обвал частини фасаду будинку на Червоноармійській. І це лише квіточки. Ягідки будуть далі. Якщо з хижацьким підходом до будівництва нічого не зміниться, такі катастрофи неминуче повторюватимуться і на інших об’єктах, стан яких фахівці оцінюють як украй незадовільний. Останні НП у Москві посилають нам сигнал, який мали б почути ті, кому він адресований. Головне, щоб не було пізно.

Поки що всі зберігають сумне мовчання. Той же М. Стріха уже в іншій своїй статті з жалем констатує: «Майже всі політичні сили, навіть ті, які рішуче підносять голос проти беззаконня на найвищому рівні, мовчать, коли йдеться про фактичне нищення історичного Києва. Можливо, це від браку загальної культури, від нерозуміння того, що ми втрачаємо, а можливо, від остраху прогнівати тих, від кого залежать аж надто багато питань повсякденного комфорту».

З цих же підстав мов води в рот набрала і «незалежна» преса. Депутат Київради Віктор Іванченко з приводу скандальних викриттів незаконного загарблення київських земель поділився з журналістами невеселими думками: «… А місцеві ЗМІ підконтрольні практично на 100 %. Про яку свободу слова можна вести мову, якщо ще до виборів опозиційні до тодішнього режиму медіа відмовлялися піднімати тему роздачі землі в Пущі-Водиці, мотивуючи це своєю залежністю від позиції міста в питаннях власності?» (http://kyiv.osp-ua, 18 травня 2005 р.)

Зате окремі представники журналістського цеху впіймали вірус «комплексу геростратизму». Олександр Юрчук («Киевский телеграф», № 24, 17–23 июня 2005 г.), анітрохи не вагаючись, заявив про те, що зробив із Києвом Омельченко, таке: «Зато есть предмет для обсуждения. Даже не один. Вот о реконструкции Крещатика и Майдана сколько велось зубодробительных дискуссий. Потом привыкли. У меня уже даже эта женщина на фаллосе не вызывает негативных эмоций. Прикольно…»

Досить ризиковано, по-перше, вибудовувати такий логічний ряд. Такий підхід далеко заведе, знайдуться охочі виправдати будь-якого тирана: Гітлера за автобани в Німеччині, Сталіна — за Дніпрогес, більшовицьких вождів УРСР — за знищені церкви та зведення на їх місці урядових будинків і т. ін. Послуговуватися принципом диктатора всіх часів і народів: «Ліс рубають — тріски летять» тут, як і в інших випадках, украй небезпечно. Світова історія це довела. Тим паче, по-друге, не пасує святотатство у таких дорогих серцю киян речах відомому журналістові; невдячна справа з його боку займатись відбілюванням дорогого йому образу «Сан Саныча» і випрошуванням у Президента гарантій його політичного спокою та прощення.

Лаври Герострата — грека з Ефеса, який прагнув за всяку ціну увічнити своє ім’я і 356 до н. е. спалив храм Артеміди (вважався одним із 7 чудес світу), і чиє ім’я набуло узагальненого значення марнославної людини, що добивається знаменитості будь-якою ціною, навіть злочином, — протягом століть багатьом не давали спокою, і, як бачимо, він у нашому місті знайшов своїх послідовників в особі Омельченка, горе-архітекторів, руйнівників Києва, та їхніх адвокатів із загону ремісників пера. Можна ввійти в історію, а можна в неї «вляпатись». Кращого, що й казати, в цьому випадку і не знайти.

Але дух стародавнього міста над Дніпром неможливо вбити навіть сучасним геростратам, бо він існує в наших душах, серцях, і кожен із нас несе в собі свій Київ.

Утішає, що останнім часом звучать голоси, навіть окремих членів уряду, про доцільність встановлення Верховною Радою чи Кабміном мораторію на забудову історичного центру міста; висловлюються думки про проведення на цю тему спеціальних парламентських слухань. (Під впливом наростаючого опору громадськості, вуличних протестів, перед загрозою втрати через це своїх посад, керівництво міста знайшло собі цапа-відбувайла в особі колишнього глави держави: і скандальні земельні наділи в Пущі-Водиці виділялися за його вказівкою, і сумнівні об’єкти зводилися там, де він указав перстом, і Музей історії Києва не відстояв, коли уряд виселив його із займаних приміщень і віддав їх Верховному судові, і т. ін. Правда, ніхто з них на знак протесту, як це зробив я у 1996 році, у відставку не подав. Але назвався грибом — лізь у кіш. Узявся представляти інтереси городян — роби це. Не вистачає мужності — наберись сміливості піти з поста. Не можеш — тоді вже краще мовчи, не сміши горобців.)

З іншого боку, засмучує, що гласом волаючого в пустелі залишився мій виступ на сесії Верховної Ради України 18 травня 2001 року з пропозицією «негайно провести спеціальне засідання Кабінету Міністрів за участю відповідних комітетів Верховної Ради, народних депутатів, представників архітектурної громадськості, пам’яткоохоронних організацій з порядком денним про критичний стан забудови столиці та заходи щодо збереження тисячолітнього культурно-історичного обличчя Києва», а ще раніше, — в 1997 році, — про проведення референдуму з цього питання.

Іще можна врятувати те, що остаточно не втрачено. Дещо в забудові доведеться виправляти, але це вже в історичній перспективі.

На місто чатує й інша небезпека — демографічна. Науковці попереджають, що останнім часом усе виразніше вимальовуються тенденції до зменшення чисельності населення Києва та подальшого його старіння. Якщо вчасно не запобігти негативним демографічним тенденціям, — застерігає д-р екон. наук В. Стешенко («Економічний часопис», № 1, 2004 р.), — столичне місто з часом може стати, образно кажучи, великим будинком для людей похилого віку, містом пенсіонерів і чиновників, яке не матиме джерел для «самозабезпечення», а потребуватиме підтримки інших, більш демографічно благополучних адміністративних осередків України. Як там само вказує шановна пані професор: «Про це свідчить, зокрема, легковажне, бездумне ставлення колишнього першого заступника голови Київської державної адміністрації до проблеми подолання депопуляції. У своєму виступі на конференції, присвяченій стратегії розвитку Києва, він поставив мету «досягти сталого перевищення рівня народжуваності над рівнем смертності у місті (див.: Сташевський С. Перспективи розвитку Києва у ХХІ столітті // Київ у ХХІ столітті: стратегія розвитку. — К.: КМДА, НАН України, 2001. — С. 20). Подібні висловлювання є свідченням відсутності жодного уявлення про очікувану демографічну динаміку й можливості досягнення поставленої мети в умовах деформації вікового складу населення, обумовленого його старінням».

Розвиваючи далі цю думку, автор підкреслює: аби не допустити «згасання» Києва як столиці, уже зараз потрібен набір адекватних заходів демографічної політики. Не можна не враховувати ту обставину, що Київ не лише адміністративно-політичний центр, а й багатофункціональне місто, де зосереджено високі технології, великий науковий і культурний потенціал, окрім того, це специфічний соціальний організм, населенню якого має бути притаманна якість, що відповідає столичному місту. Неординарна демографічна ситуація потребує таких само неординарних заходів із боку київської влади, — підсумовує відомий дослідник у цій галузі науки.

Їй вторить і «Київ-Прес-Інформ» (http://www.kyiv.osp-ua.info, 31 січня 2005 р.): «...природний приріст населення досі негативний, оскільки смертність в столиці перевищує народжуваність на 5 тисяч людей на рік. Приріст населення відбувається за рахунок міграційних процесів — щороку до столиці приїздить до 22 тисячі осіб… До основних проблем у Києві, наприклад, слід віднести великий коефіцієнт демографічного навантаження на працюючих, наслідки Чорнобильської катастрофи, зменшення тривалості життя, перевищення кількості померлих над кількістю народжених і таке інше, що в сукупності дає відповідну статистику… Київ визнано одним з найгірших регіонів України для проживання з точки зору екології».

Таким чином, у місті нагромадилася сила-силенна гострих соціально-економічних і демографічних проблем, які потребують уваги його керівників, чекають на невідкладну реакцію.

Але вони не бачать далі власного носа, живуть своїми скороминучими інтересами.

Окрім повного провалу поточних справ мегаполіса, влада міста втратила його перспективу.

Напрошується цілком закономірне і далеко не пусте питання: камо грядеші, себто, куди йдеш, Київ?

Чимдалі більше всім, окрім влади міста, стає зрозуміло, що Київ — не гумовий, він не може прийняти всіх бажаючих укусити принад столичного життя.

Реальна чисельність мешканців міста давно перекрила прогноз, встановлений генеральним планом і перевищує народонаселення Києва, зафіксоване останнім переписом.

Зважаючи, що нормативи бюджетного забезпечення для міст обраховуються, виходячи з офіційних цифр Держкомстату, які стосуються тільки тих, хто проживає на тій чи іншій території, «позаштатні» кияни відтягають на себе гроші з міської казни на своє обслуговування, що не може негативно не позначитися на тих, хто рахується у «списочному» складі городян.

Ситуація загострилася після нещодавнього скасування інституту прописки.

Київ у радянські часи та перші роки незалежності (я ще застав цей період) був на особливому становищі: приїжджим прописатися тут і оформитися на роботу можна було лише з дозволу спеціальної комісії міськвиконкому. Існував певний ліміт іногородніх для роботодавців — підприємств і організацій.

Добре чи погано, але процес росту населення міста хоч якось регулювався. Але і в ті роки знаходили обхідні шляхи, й чисельність киян, правдами й неправдами, не так стрімко як зараз, але росла швидше від планових показників.

Після відміни цієї процедури відкрилися шлюзи і в столицю ринув стихійний потік переселенців з областей. Місто захлинається від неспроможності його переварити.

Відзначимо, що ні в керівництві держави, ні міста, останніми роками не виявилося пристойних прогнозистів, які б хоча б прорахували на два кроки уперед: у що ж виллється такий приплив у столицю людських мас?

Маємо купу не лише теперішніх проблем, а й, поки ще в прихованому вигляді, не меншу їх кількість у майбутньому. Якщо, звичайно, будемо сидіти й чекати біля моря погоди.

Києву потрібен не халіф на годину, а керівник, що не живе категоріями вчорашнього дня, а вміє думати на кілька ходів далі.

Ідеться не про повернення до «кріпаччини», якою була де-факто прописка, а задіяння наявних у міських властей регуляторних, абсолютно законних важелів.

Потрібно звести нескладний баланс: яке демографічне навантаження місто здатне насправді потягнути і чи в змозі ми підвести під це потрібну соціальну сферу.

По-перше, маємо порахувати, скільки, виходячи з потреб справжніх киян, Київ вимагає нових житлових помешкань. Поки на покриття їхніх потреб зводиться лише кожна тринадцята-п’ятнадцята нова квартира.

Щонайменш, необхідно поки що припинити безоглядно будувати далі дохідні будинки для прибульців (а ми вже пересвідчились, що в новобудовах квартири купують переважно вихідці з інших міст, які не поспішають тут реєструватися й рахуються за старою адресою — туди і йде їхня бюджетна «пайка»), не ганятися за миттєвим прибутком і «відкатами» із них, — гуляйполе, махновщина тут недоречні. І вести його надалі в дозованих, збалансованих із можливостями їх обслужити масштабах.

По-друге, підтягнути під ці обсяги соціальну, транспортну і загалом усю міську інфраструктуру, створити справді комфортні умови життя-буття для киян із належним спектром послуг, подолавши сьогоднішні наявні диспропорції. І в подальшому повернутися до правил комплексної забудови міста, що існували до 1996 року, можливо, навіть із випереджаючим уведенням об’єктів соціально-культурного призначення на нових житлових масивах.

Нині чиняться спроби обвинувачувати мене і мою адміністрацію у всіх неіснуючих гріхах. Але у чому обвинуватити ніхто не зможе — що я щось робив проти інтересів міста, у своїх особистих інтересах. Що стосується цього, то моя позиція була твердою і непохитною. Потреби столиці — понад усе.

Некоректно давати оцінку тому періоду з позицій сьогоднішнього дня. Адже і в цілому в економіці держави ситуація стрімко пішла вгору. Тоді ж вона була кризовою, на межі падіння. Але ж Київ — столиця конкретної держави з конкретним рівнем економіки, і не можна побудувати рай, або комунізм, що кому більше подобається, в окремо взятому місті, чого дехто від моєї адміністрації хотів. Київ, як дзеркало, відбиває всі позитивні й негативні явища, характерні для нашого суспільства. За умов, у яких ми працювали, — правових, економічних і політичних, — я хотів би побачити того, хто зробив би щось більше й краще. Принаймні, в жодному з регіонів, міст країни таких не спостерігалось. Я з розумінням ставлюся до критики своєї діяльності, якщо це дійсно аргументовано, але ніколи не погоджуся з тим, що всю її можна закреслити. Про смаки не сперечаються, а такі судження і переважають. Але є й об’єктивні речі, які важко всім моїм критиканам спростувати.

Попри те, що 1993–1995 роки були для міста особливо важкими, на загальноукраїнському тлі ми виглядали, в цілому, непогано. Темпи падіння промислового виробництва сповільнились. Усе більше розширювалось коло підприємств, що працювали стабільно. Уводились в дію нові виробничі потужності. Стабільним був фінансовий стан. За мобілізацією доходів Київ посідав провідне місце в державі, віддаючи 60 % із них на дотацію інших регіонів країни. За рівнем зарплати столиця посідала перше місце в Україні, а за рівнем цін — лише шосте (нині Київ потрапив до списку сімдесяти найдорожчих міст світу — www.ПРАВДА.com.ua, 15 березня 2005 р.) Майже половина (що більше, ніж сьогодні) усіх іноземних інвестицій в економіку держави припадала на наше місто. Показник безробіття — 0,06 % — був одним із найнижчих поміж областей (і менший, аніж за даними Держкомстату зафіксований у Києві станом на 1 квітня 2005 року — 0,4 %), тим часом як в Україні в цілому в той рік — 1995-й — він склав 0,46 %. І так спостерігалось за більшістю інших соціально-економічних показників, за якими місто займало перші рядки в країні, випереджаючи інші території.

Це дало підстави мені, звітуючи на сесії про результати роботи за 1995 рік (останній рік, коли мені ще давали працювати, через те, що далі моя діяльність була заблокована), заявити: наша практика свідчить, що Київ може стати тим «будівельним майданчиком», звідки почнеться стабілізація, а згодом і пожвавлення економіки всієї України.

Ми дали нове життя місту, а киянам створили можливості домогтися успіху в справах. За роки моєї роботи не було жодного серйозного соціального струсу, нехай важко, повільно, але перетворення все-таки почалися, в свою чергу ці очевидні й позитивні зрушення в економіці дозволили зробити перші кроки у розв’язанні соціальних проблем і підвищенні життєвого рівня городян.

Визнанням стабільності стану справ у місті, успішності нашої діяльності стало прийняття за моєю пропозицією у 1996 році (ще до мого звільнення) рішення про визначення Києва місцем загальних зборів Європейського банку реконструкції й розвитку у 1998 році. Як відомо, на період проведення таких зборів місто, що приймає почесних гостей, стає, по суті, фінансовою столицею Європи. Цьому рішенню передувала велика попередня робота — конкурентів у Києва було більш ніж достатньо. До нас приїздили експерти, вивчався стан справ у столиці. І лише після того, як вони дали позитивний висновок, нам дозволили написати офіційну заявку (за правилами, таке звернення робиться саме від мера міста-претендента, а не керівництва держави). А незабаром отримали рішення на нашу користь. Якби відповідали дійсності твердження моїх опонентів про мене як про ворога реформ та гальма на шляху іноземних інвестицій, ніхто б із нами із представників банку і не розмовляв би, а до проведення такого престижного заходу — не підпустили би на гарматний постріл.

Отже, ніяких об’єктивних підстав для звільнення мене з посади глави міської державної адміністрації в 1996 році не було. Відбулося, за визначенням депутата міськради М. Вишневецького, «політичне вбивство на замовлення».

Багато програм у різних галузях міського господарства, що підтвердили свою життєвість, узяли старт у ті роки, коли мені випала честь працювати мером столиці. Та й чимало моїх колишніх колег продовжують трудитися на своїх посадах.

Користуючись нагодою, хотів би згадати добрим словом тих, хто зі мною працював. В різні роки першими заступниками глави адміністрації були І. Данькевич, М. Ламбуцький, В. Олійник, заступниками — Г. Артюх, земля їй пухом, В. Величко, В. Габ, М. Гульчій, І. Дворник, В. Ковтун, С. Кузнєцова, І. Кучерявий, О. Тараненко, І. Фоменко, В. Цибух, В. Шевальов, П. Шкудун, керівниками управлінь — А. Гриценко, В. Дубровський, Г. Куровський, І. Лагус, В. Мелентьєва, О. Панько, Ю. Пісковський, помічником В. Швачій та багато інших фахівців.

До цього списку свідомо не включив Омельченка. Прочитавши книгу до кінця — зрозумієте, чому. Він ніколи не був членом команди. Об’єднавшись із моїми опонентами, як потім стало відомо, таємно очолював у мене п’яту колону, постачав матеріали в пресу, доносив у комісію, гуртував внутрішню опозицію, займався саботажем, інакше кажучи, тримав камінь за пазухою. Салій в одному з інтерв’ю нещодавно зізнався, що у 1994 році, будучи вже моїм заступником, декларуючи мені свою підтримку на виборах мера, Омельченко реально приховано працював на нього, себто був троянським конем у моєму стані. Двічі я його рятував, призначаючи на посади — в 1994 і 1995 роках. А в кінці 1995-го міг вигнати за навмисний зрив (із власним прицілом у майбутнє) затвердженої мною будівельної програми, прямий її саботаж, або за деякі деталі побутової, скажімо так, поведінки. На цьому його кар’єра і закінчилася б назавжди. Але пожалів. Він і «віддячив» — кинджальним ударом ззаду. Хоча багато хто при призначенні говорив мені: не беріть його, наберетеся лиха, я не гадав, що це настільки непорядна людина. За цю помилку я, зрештою, і поплатився.

(У 1995 році ми мали, як завжди, побудувати більше 1 млн кв. м житлової площі будинків. Відповідні цифри знайшли відображення в затвердженій на той рік програмі соціально-економічного розвитку міста, були заплановані відповідні обсяги фінансування. Ніщо не передвіщало лиха, всі рапортували про нормальний перебіг подій, оптимістичні перспективи завершення року. Але восени я якимось шостим чуттям відчув неладне. Терміново зібрав у суботу нараду. Треба було бачити очі Омельченка: вони і так не стоять на місці, а тут із переполоху бігали безперестану. Весь мокрий з переляку. Щось разом з іншими намагався говорити на свій захист. Стало зрозумілим — це свідома підстава. Від мене старанно приховувалося, що реальні результати будуть значно меншими. Подальше підтвердило — уже тоді, — підступно обрушуючи показники введення житла, тримаючи це від мене в таємниці, — готувалися на майбутнє звинувачення на мою адресу, формувалася певна громадська думка. Атака на цьому напрямку стала частиною загального плану моєї дискредитації. Тоді ж, рятуючи себе, він усіляко пробував виправдатися сам, а також, на словах, захистити адміністрацію. Газетні публікації й інтерв’ю мого тодішнього заступника з питань будівельного комплексу збереглися в архівах. Він посилався на об’єктивні обставини. Вони, безумовно, також були присутні як загальні світові тенденції. Але немає сумнівів: те, що сталося, було одним з елементів спецоперації по усуненню мене з посади за допомогою Омельченка. Зазначена дія мала й іншу мету: занижуючи, як базу, 1995-й рік, потім було легше показувати ріст будівництва у нової адміністрації. Прийомчики не нові.

Я відреагував миттєво — кожна хвилина була на вагу золота. Ще б трошки, і нічого вдіяти вже не вдалося б із суто технологічних причин будівельного процесу. Узявся за справу особисто. Обсяги здачі житла для черговиків у 95-му надзусиллями ми таки врятували, ввівши в експлуатацію згадувані раніше 94,4 тис. кв. м житлової площі, що повністю відповідало затвердженим сесією Київради параметрам. Терміново розробили й задіяли плани залучення коштів із нетрадиційних джерел на сферу будівництва. Їх винайшли десять, що дало змогу вже до кінця року отримати 168,8 тис. кв. м житла за замовленням міськдержадміністрації. Таким чином, зобов’язання перед малозахищеними городянами ми повністю виконали. Вони і не відчули підступних «маневрів» Омельченка і Ко. Спад до 410 тис. кв. м загальних обсягів житлової площі, введеної протягом року, стався за рахунок зменшення інвестиційної активності підприємств міста, що було характерно для ситуації і в цілому по країні. Але якраз за цю цифру і вчепилися мої опоненти, граючи проти мене. Мав усі підстави звільнити тоді Омельченка. Але, як уже сказав вище, на жаль, не зробив цього.)

Підібрався потужний, може, за винятком двох, і склад керівників районів, основний кістяк їх зберігся в подальшому. За визнанням навіть моїх супротивників — це була одна з найсильніших команд в історії міста.

Мій принцип підбору кадрів полягав у наявності в них компетентності й уміння забезпечити доручену ділянку роботи.

Зі мною було важко працювати, я був досить вимогливим. Сам віддавався справі від зорі до зорі, але й іншим халтури в роботі не спускав. З іншого боку, нікого не опікав. Вважав, що не повинен працювати за когось, керувати наукою, мистецтвом, підприємствами: там є фахівці, які знають краще, що і як робити. Свій обов’язок бачив у визначенні стратегії й створенні умов для того, щоб могли працювати професіонали. Зі мною трудилися поруч самостійні, сильні спеціалісти. Я не боявся конкуренції, не прагнув їх опікати, тримати все в одних руках, роблячи вигляд, що без мене робота стане. Для мене головним було — професіоналізм, порядність і вміння діяти самостійно. Але завжди володів ситуацією, при необхідності готовий був утрутитися. З тими, хто на роботі був зайнятий вирішенням своїх власних проблем або хто плутав власну кишеню з державною, — прощався негайно. Проте то були поодинокі випадки.

Результати нашої роботи — передусім, наслідок праці мільйонів киян, але й спільне надбання членів моєї команди. За що їм щиро вдячний, попри наші подальші стосунки й поведінку окремих із них у різних обставинах згодом. Чимало з них потім працювали міністрами, їх заступниками, послами в інших країнах, у президентській адміністрації, в апараті парламенту, уряду, Конституційного суду, міністерств та відомств, а більшість — особливо на рівні керівників управлінь — трудилася і далі в міській адміністрації.

Так, не все вийшло, як задумувалося, деякі помилки й прорахунки, особливо в кадрових питаннях, я, на жаль, допустив, не розпізнав окремих підлабузників і флюгерів. Відомо: не помиляється той, хто нічого не робить. Інакше, писав Ремарк, всі були би святими. «Жизнь не имела в виду, — зауважував він, — сделать нас совершенными. Тому, кто совершенен — место в музее».

Ми ж — я і моя команда — можемо упевнено дивитися людям у вічі. Мені є за чим жалкувати, — за тим, що не вдалося і не дали здійснити. Але мені нічого соромитись. Бо я і мої колеги не зрадили киян, у своїй роботі виходили саме з їхніх інтересів

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz