4. ДИТЯ «КОНСТИТУЦІЙНОЇ НОЧІ», або ЯК ДЕПУТАТИ ТІШИЛИ СВІЙ ЮНАЦЬКИЙ КОМПЛЕКС МАТРОСА ЖЕЛЕЗНЯКА 

Легітимним міським головою я був до переходу у парламент у 1998 році. Упродовж усього часу ситуація навколо мене залишалась напруженою. Не розрядилась вона і з прийняттям у 1996 році нової Конституції України. Чому?

За великим рахунком, проблема нашої країни (і тоді, і зараз) — не стільки у відсутності належних законів, а у тому, як їх дотримуються на практиці. Звернувшись до київських подій 1996–1998 років, мусимо визнати — виконавча влада міста в той час узагалі вийшла за межі конституційного поля, брутально нехтуючи Основним Законом. «Місцеве самоврядування в Україні — це фантом, — воно, як шотландська Нессі: усі чули, але ніхто не бачив», — наводила мою фразу, яка найточніше визначила тодішній стан справ у столиці одна з газет.

Але й Конституція — продукт «конституційної ночі», результат домовленості на той момент політичних сил і влади, — містила цілий ряд суперечливих норм щодо організації влади в Києві, визначення повноважень органів місцевого самоврядування і виконавчої влади в місті. Що також, у свою чергу, не сприяло проясненню ситуації, а тільки її все більш заплутувало. Саме компромісна недосконалість Конституції при підтримці ззовні дала в Києві режим Омельченка.

З одного боку, в жодній зі статей основного закону, де йшлося про місцеве самоврядування, не було винятків для Києва. Таким чином, всі ці положення повністю розповсюджувались і на нього. З іншого — Конституція передбачала існування в Києві державної адміністрації як місцевого органу виконавчої влади. Ще більше туману напустили її перехідні положення, де йшлося про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в Києві до прийняття закону про столицю. Хоча всі добре розуміли — особливості не можуть відмінити загальні правила, зокрема, позбавити киян закріпленого в Конституції права на місцеве самоврядування.

Після мого звільнення з посади глави міської державної адміністрації 19 липня 1996 року я залишався головою Київради, і, згідно з перехідними положеннями Конституції, мав здійснювати ці повноваження аж до чергових виборів 1998 року.

В серпні 1996 року на посаду глави держадміністрації був призначений Омельченко. Здавалося б, повноваження всіх органів влади в Києві чітко виписані в Конституції, і, за умови їх дотримання, ніяких проблем не виникало би. Я закликав ділити не владу, а краще змагатись за те, хто більше зробить корисного для киян. Роботи вистачило б на всіх, якщо думати про неї, а не щось інше. Але міську адміністрацію цікавило саме те, що їй за законом не належало — ресурси міста. Ту людину, яка проти цього заперечувала, тобто мене, потрібно було просто прибрати. Чим негайно і зайнялись.

Як уже йшлося, юридичних механізмів для відсторонення загально обраного голови Київради не існувало. Результати виборів можна відмінити тільки новим підходом до виборчих скриньок — це аксіома демократії. Потрібно було чекати наступних виборів, а таке вже не входило в плани моїх опонентів. Влада їм була потрібна, попри все, зараз і негайно.

До мене з’явились високопоставлені візитери з Банкової. Було ультимативно запропоновано написати заяву за власним бажанням і піти добровільно з посади голови Київради. Я, звичайно, відмовився це зробити. Як би я після цього став дивитися людям в очі? Вони ж довірили мені. А на прес-конференції 5 серпня заявив, що не збираюся писати заяву, тому що мене обрали кияни, і ніхто з чиновників не вповноважений вирішувати за городян, кому керувати містом. Не хотів би бути останнім мером, якого жителі столиці обрали прямим голосуванням. І не бажав би, щоб ця Київрада виявилася останньою в історії Києва.

В «Київському віснику» за 3 серпня 1996 року знову підтвердив свою пропозицію: давайте приймемо рішення сесії про проведення референдуму і поставимо питання — кому кияни довіряють: Київраді чи мерові? Адже демократія — це процедура, певні механізми. Але цю ініціативу так і не захотіли розглянути. В тій же газеті прокоментував ще деякі питання:

«Вам було зроблено операцію?

– Так, і досить складну. Три години під наркозом. Втім, чи цікаво це?

– Я думаю, що так. Ми ж усі люди…

– Лікарі сказали, що якщо б «протримався» і не звернувся до них ще два місяці, наслідки могли б бути гіршими. Стверджують, що це результат того, що останній раз був у лікарні років із тридцять тому».

Згадав це з такої причини: досі деякі «діячі» намагаються переконувати себе і їм подібних, що я нібито спеціально «сховався» у лікарні. Не бажаю нікому пройти через подібне. Мало того, що сама операція була дуже складною, і замість звичних для таких випадків 30–40 хвилин тривала з 9.35 до 11.50 ранку 30 травня 1996 року, а хірургам довелося по ходу повністю міняти її план, так ще й важко, через деструктивний процес, протікав післяопераційний період (нещодавно мав нагоду почитати виписку з історії своєї хвороби, там застосовуються якраз такі терміни). Ці медичні подробиці навряд кому цікаві. Але уявіть собі мій стан, коли мені під час хвороби і післяопераційної реабілітації довелося слухати всілякі інсинуації з цього приводу.

За дев’ять років нічого не змінилося. Мораль і досі незнайома з багатьма політиками. «Отруєння Ющенка, як це не жахливо, принесло один корисний результат. Це був великий екзамен на тему «хто є хто», який довелося складати українським політикам. Як влада, так і начебто колеги по опозиції не здивували умінням бути, в першу чергу, людьми. Дехто, напевно, совість і честь обміняв на запис у трудовій книжці «державний службовець такого-то рангу». Якщо ви не зрозуміли, про що ідеться, то підкажемо — ніхто із влади й жоден із опонентів Ющенка не побажав йому якнайшвидшого одужання. Ніхто! Але, думається, багато подумки сказали: «щоб ти здох!» (Леонід Амчук, Українська правда, 20 вересня 2004 р.).

Але повернімося до інтерв’ю:

«І взагалі, чим були для вас минулі два місяці?

– Справді, під час хвороби мені було про що подумати. По-новому подивитися на людей, на процеси, що відбуваються. Чи виніс я якісь уроки для себе? Звичайно. Мабуть, я був надто довірливий до людей, не брав до уваги те, що говорити можуть одне, а думати зовсім інше. Не плутав би ставлення до мене особисто — і ставлення до моєї справи, до мого, якщо хочете, крісла. Я став тверезіше дивитися на дуже багато речей. Та й з точки зору моралі… Справді, це дуже серйозний урок. Побачив цинізм одних і щире бажання інших допомогти.

– І кого було більше?

– Звичайно, других. І це дуже допомагало й допомагає. Але знаєте, дуже тяжко від того, що деякі з тих, кого я ставив на ноги, на кого покладав великі надії — виявилися, пробачте за різкість, гнилими за своєю суттю. Крісло для них виявилося вище за критерій порядності…

Одразу після операції багато хто приходив. Але я так і не дочекався тих, хто міг прийти і не прийшов… Людина може витримати все, якщо боротьба ведеться чесно. А якщо зовсім не по-спортивному б’ють ззаду по ногах… Пригадую мудрий вислів Р. Бикова: «У нас розмитий моральний ландшафт…».

Запропонував рядки з цього інтерв’ю в якості своєрідного камертона, аби читач міг точніше налаштуватися на частоту того часу, пройнятися духом пори.

Після моєї відмови піти з посади одразу проти мене розпочалися активні дії. Для розправи зі мною Омельченко й компанія на тім етапі обрали три головні «напрямки удару».

Перший — вторгнення в кабінети, відключення телефонів, зривання номерів із машини, одне слово, — примітивні дії з хуліганським відтінком, що у нормальній державі розцінювалися б як чистий кримінал.

Другий: підключення силових структур — органів міліції, прокуратури, податкової поліції, КРУ тощо для моєї дискредитації, залякування тих, хто був поруч зі мною. Не всі витримали такий пресинг. Тих, хто не зламався, переслідували і далі. Дехто втратив роботу й спокій і, не витримавши переслідувань, навіть пішов із життя.

І третій — заманювання посадами й іншими матеріальними принадами частини депутатського корпусу Київради. Серйозно підключили до скинення мера вірнопіддані засоби масової інформації. Була, напевно, ціль — створити навколо голови Київради випалене поле. Одна з газет тоді писала, що проти мене хіба що тільки напалм ще не застосовувався...

Розрахунок був на те, що людина — не залізо, її при бажанні можна зламати морально й фізично, розтоптати, знищити як особистість, як політика.

І закрутилося…

Ранком 3 серпня 1996 року до одного з моїх робочих приміщень у мерії, зламавши двері, вдерлася група людей. На чолі цих «штурмовиків» був сам городничий Омельченко. Почався, по суті, несанкціонований обшук, перевертали всі мої речі. Після цього кімнату опломбували, ще й забили цвяхами бокові двері безпосередньо до мого кабінету. Викликали міліцію, вона розібралась в неправомірності таких дій і нам повернули ключі від кімнати.

5 серпня — знову напад. Якраз поруч, в моєму кабінеті, іде прес-конференція, і журналісти, висипавши в коридор, випадково усе це знімають на плівку. Ці кадри обійшли всі провідні канали. Міліція, із якою провели відповідну роботу, вже не втручається. Постійно зривається табличка з мого кабінету, 12 серпня відключаються телефони, 15-го — знімаються номери зі службового автомобіля. 9 вересня о сьомій ранку захоплюють вже безпосередньо мій робочий кабінет, в невідомому напрямку виносять службові документи та особисті речі. Прийшовши на роботу, я побачив порожню кімнату та бригаду малярів, яка зосереджено фарбувала стіни.

Так почалися «політичні» ремонти в будинку мерії, як їх улучно охрестили журналісти. Створилися нестерпні умови для роботи. Ми вимушені були перебратись на 9-й поверх, але незабаром і звідти нас почали виживати.

Продовжувались чинитися пакості — великі й малі. Багато з того, що виробляли ці «пани» прямо-таки із садистською насолодою, виглядало просто як дрібні укуси. Намагалися будь за що дошкулити мені, аби вивести з рівноваги. То відключались ліфти в тому крилі, де ми працювали, «вирубалась» у цих приміщеннях електроенергія, десь пропадали з ключами від залу, де мала проходити сесія міськради, працівники господарчих служб і т. ін. Постійно зривались номери з машин, водіїв буквально тероризували. Кілька разів, коли повертався з відряджень із Страсбурга, із всесвітньої конференції мерів у Хіросімі, автомобілі не випускали з гаража, відбирали у водіїв перед від’їздом до аеропорту ключі та дорожні листи.

А 16 березня 1998 року (за два тижні до виборів) по команді голови адміністрації у мене із двору Київради просто украли машину. «Киевские ведомости» наступного дня розповіли про цей дикий випадок у матеріалі «У столичного головы «увели коня». Чтобы поменьше встречался с избирателями?». А однієї суботи — напередодні виборів, коли я їхав на зустріч, — у машину, що чергувала в секретаріаті і якою я скористався, подзвонили з диспетчерської автобази і зажадали негайно висадити мене і повернутися в АТП.

Найбільше завзяття Омельченко проявив у захопленні кабінетів. Апогеєм було те, що виставлені ним наряди міліції десять місяців не допускали мене до мого ж кабінету.

Він дійшов до верхньої межі низькості, майже протягом року не дозволяючи фінуправлінню перераховувати кошти на виплату зарплати мені і секретаріатові Київради. Не зупинили цей чиновницький раж ні припис прокуратури, ні звернення колективу апарату Ради, переважно жінок, у багатьох із яких були діти (їхні проблеми були нездатні залишити байдужим навіть камінь, але тільки не Омельченка, який у цьому питанні залишався непохитним), ні вимоги депутатів, спікера парламенту і навіть Ради Європи.

Якою ж має бути міра морального падіння керівника, що удається до подібних речей? До чого ж глибоко укорінилася на ментальному рівні у подібного типу людей азіатська звичка віроломства, інтриг і зради. Ніяких інших методів і прийомів він, напевно, і не уявляв собі з тієї причини, про яку писав Лев Миколайович Гумільов: «ни один человек не мыслит, как можно поступать иначе, чем он привык с самого детства».

Пам’ятається, Плутарх у «Порівняльних життєписах» знаменитих людей сформулював надзвичайно важливу для їх оцінки тезу: «не завжди в найславніших діяннях бувають видні чеснота або порочність, але часто який-небудь незначний учинок, слово або жарт краще виявляють характер людини, ніж битви, у яких гинуть десятки тисяч, керівництво величезними арміями й облоги міст».

Поза сумнівом, дані слова, сказані відомим давньогрецьким письменником і істориком про воістину великих людей, і близько неможливо переносити на політичних пігмеїв, сучасних місцевих феодалів — персонажів даного оповідання, котрих ні за яких обставин нікому навіть і не подумається поставити на одну дошку зі справді величними постатями людської історії. Проте, помічене цією мудрою людиною ще на початку нашої ери як оціночний метод може бути застосоване й у цьому випадку.

«Нет зверя свирепее человека, совмещающего в себе дурные страсти и власть», — в саме яблучко влучив Плутарх, висловивши думку, яка неодноразово знаходила підтвердження протягом наступних століть.

Саме в таких, здавалося б, дрібницях, проявилася справжня «велич» особи Омельченка і його оточення, а не у роздутих їм і його підспівувачами так званих «досягненнях» (про це мова йтиме далі) на ниві будівництва тощо.

У будь-якій іншій країні такі дії були би осуджені суспільством, а люди, що допустили подібне, не мали би жодних надій на продовження своєї політичної долі. Але, поки що не в нас у Києві, і не в нашій державі. Майже як у випадку, що народив хрестоматійне формулювання «Він сучий син, але він — наш сучий син!» Вочевидь, ми тільки знаходимося на початку шляху до цивілізованого суспільства, а можливо, іноді таке складається враження, рухаємося зовсім не вперед — у майбутнє, а назад — до азіатчини. Не знаю. Час покаже.

Розмовляючи з журналісткою Лідією Яковенко («Киевские ведомости», 27 березня 1998 р.), на питання, чи зустрічався я з Омельченком під час своєї опали, я відверто сказав: «…Когда после первой атаки на меня я попал в больницу, он был единственным из моих замов, кто даже не позвонил мне… Ирония судьбы в том, что именно я привел Омельченко в городскую власть (он работал в «Киевреконструкции»). А он вместо того, чтобы поинтересоваться состоянием моего здоровья, лично возглавил штурмовую группу по выживанию меня из кабинета, а дальше изощрялся в том, что отключал телефоны, снимал с машины номера, науськивал прокуратуру, чтобы она открывала уголовные дела, засылал КРУ, угрожал моим работникам... Кстати, им не платят зарплату уже восемь месяцев. Это свидетельствует об уровне человека, его моральных принципах. Мне с этим человеком не о чем разговаривать».

Ставились шлагбауми на шляху до киян, давались команди не пускати нас у колективи, зачиняти двері. Загадково зникали керівники, ключі від приміщень, де я намагався зустрітись з людьми.

Спочатку розв’язали інформаційний терор — що тільки про мене не торочили: усе, окрім правди. Дали «фас» і спустили з цепу запопадливих «борзописців», які виливали на шпальтах кишенькових газет цілі бочки бруду на мене. «Газеты, — справедливо писав колись Олександр Купрін, — это не духовная пища, а так, грязная накипь на жизни-бульоне, которую снимают и выбрасывают». Спостерігаючи всю цю маячню, мимохіть згадувались слова англійського письменника й критика Оскара Уайльда — «гірше, ніж плітки про вас, може бути тільки їхня відсутність».

Я, у принципі, уже давно звик до тих чуток, шепотінь за спиною, навіть анекдотів, які і раніше супроводжували мене, як і будь-якого публічного політика, — кого більше, а кого менше, залежно від рівня популярності. Сприймав їх як неминучий компонент професії. Ставився до всього цього за відомою пушкінською порадою: «хвалу и клевету приемли равнодушно, и не оспаривай глупца». Тим більше, найчастіше вони — порожні розмови, пересуди — носили незлобливий характер.

Траплялися і курйозні випадки. Про один із них я розповідав раніше у своїй книзі. (Відоме англомовне видання надрукувало статтю прудкого журналіста, який не лише приписав мені неіснуючу доньку 1956 року народження, — притому, що я сам з’явився на світ лише у 1950 році, тобто за цією версією уже в шість років я мав дитину — ну справжній «сексуальний гігант», жартували знайомі, прочитавши цей опус, — але й звинуватив мене у тому, що я надав їй — неіснуючій доньці — квартиру за рахунок інвалідів війни. Позаяк це було напередодні виборів 1998 року, я був змушений — а робив у своєму житті подібне лише кілька разів — звернутися до суду, аби поставити на місце цих жартівників, що зарвалися. Газета надрукувала спростування і сплатила мені солідну компенсацію.)

В цій же книзі згадаю ще деякі кумедні ситуації.

Відомо, що я протягом усього часу своєї роботи на Хрещатику-36 користувався автомобілем «Волга», іномарки не купував, а також не користувався «Б’юіком», що дістався мені у спадок від Салія.

Якось, як завжди рано-вранці, я їхав на роботу, дивлячись із вікна машини на столицю, що починала відлік нового дня. Найбільше я люблю в Києві цю пору, коли місто, звільняючись від покриву ночі, поступово прокидається, виливається з квартир на вулиці, наповнюючи їх тим гулом, що не припиняється ні на мить, котрий висить у повітрі над ними, — гулом, у якому суцільно зливаються звуки від працюючих двигунів автомобілів, верстатів у заводських цехах, гуркоту на будівельних майданчиках, дзвоників трамваїв, людських голосів, сміху дітей і безлічі інших шумів, які виробляє величезне скупчення людей і усе, що ними створене. Я завжди сприймав місто як живий організм, що не затихає ні на секунду в плині доби. Цікаво прислухатися до його подиху і вночі, уловлювати вже інші звуки — сплячого мегаполіса, що продовжує жити своїм життям і в ці години.

І ось мій водій, Володимир Михайлович, звертається до мене:

– Леоніде Григоровичу, я щось не розумію, що відбувається. Мене у гаражі всі вітають і дивляться якось загадково. Кажуть: «Класна у вас із шефом нова машина, що ж ви приховуєте?» На мої заперечення відмахуються, відповідають, що на власні очі бачили учора вашу тачку з номерами 80-01 КІА. Крутий автомобіль, і називають відому іномарку.

– Не звертай уваги, це так, напевно, із тобою жартують, — посміявшись, відповів йому я.

Але коли те саме переповів мені назавтра його напарник Анатолій Петрович, а згодом такі розмови дійшли до мене від інших людей, яким також зустрічалася в місті машина іноземної марки з моїми номерами, я зателефонував начальникові ДАІ міста Стеценку і попросив його перевірити цю інформацію.

За декілька днів він мені доповідає:

– Леоніде Григоровичу, знайшов, абсолютно випадково. Їхав по місту, побачив номер 80-01 КІА на іномарці і зупинив її.

– І кому ж вона належить?

– Банку «А.»!

– ???

Головний ДАІшник міста розповів, що спроби до цього пробити даний номер по базі даних не дали результату — він там не значився. Скандал був ще той. Начальник міської міліції М. Піддубний звернувся з поданням до міністра. Провели розслідування. З’ясувалося, що на автомобіль, котрий належав банку, був виданий номер-дублікат в управлінні ДАІ міністерства, — не за так, скоріш за все. Що було далі, не знаю. Не розумію одного — навіщо ця авантюра — поїздити з номерами чинного мера — була потрібна керівникові банку, нині відомому політику, окрім звичного для комсомольського середовища, із якого виросла більшість сучасних банкірів, «выпендрежа». Переді мною він так і не вибачився за той дикий випадок і свою поведінку.

І ще історія з тієї ж серії.

Розмовляю якось по «сотці» із відомим урядовцем. В кінці розмови почав прощатися. Він і каже:

– Так ми ж із вами сьогодні ввечері, мабуть, ще зустрінемося?

– Де?

– В «Україні»

– Я туди, нібито, не збирався.

– Як, мої люди бачили у директора вашого помічника. Він замовляв на вечір цілу директорську ложу!

– ???

Збентежено поклав трубку, почав з’ясовувати у своєму апараті, що це все може означати. Установили, що ніхто до палацу не їздив, ніяких квитків не просив. Тим більш, що всі знали — в тих рідких випадках, коли я там бував, ложею жодного разу не користався, сідав завжди серед людей, зазвичай у 17-му ряду партеру. Доручив зв’язатися з керівництвом «України». Підтвердили, що приходив якийсь молодик, показав посвідчення мого помічника, замовив ложу, сказав, щоб його (!) зустрічали з гостями на службовому вході за чверть до 19-ої.

У мене очі на лоба полізли. Послав туди Р. Романюка — заввідділом по координації діяльності правоохоронних органів із завданням розібратися на місці.

Десь о 19.30 він мені телефонує й доповідає, що затримали самозванця. Якийсь аферист. Хотів похизуватися перед друзями та дівчатами. У нього вилучили цілу купу підроблених посвідчень, бланків із фальшивими підписами високих посадовців.

Згаданий випадок змусив мене ще раз, зокрема, по телебаченню, звернутися до людей і попросити їх і керівників усіх міських служб гнати втришия всіх, хто буде від мого імені приходити й вимагати певних рішень, особливо незаконних. По-перше, я ніколи на таке не піду, а по-друге, якщо потрібно дати якесь доручення, я здатен це зробити самостійно.

От так доводилося боротися із сучасними послідовниками «дітей лейтенанта Шмідта».

І, наостанку в цьому ряду, такий епізод.

Телефонують мені з прийомної громадян.

– Леоніде Григоровичу, тут у нас відвідувачі з незвичним питанням. Дозвольте зайти, проінформувати.

– Будь ласка, я чекаю.

Приходять і розповідають, що приїхали з Васильківського району Київської області двоє молодих хлопців і вимагають, аби мер їм заплатив за виконану ними роботу.

Я дуже здивувався.

– Про що конкретно йдеться, — питаю. — Нічого не розумію.

– Десь із рік тому, — доповідають, — приїхав високий мужчина, в окулярах, із дружиною до них у село. Найняв їх вирити котлован під будинок. Декілька разів приїжджав перевіряти хід робіт. Представився мером Києва. Обіцяв розрахуватися й пропав. Прізвища вони не знають.

Я тільки розвів руками. Точно знав, що нічого і ніде не будую. І до мене це не мало жодного відношення. Але за зовнішніми ознаками — високий зріст, окуляри — усе співпадало. Доручив В. Ковтуну — секретареві адміністрації — і В. Ромашку — зав. загальним відділом — виїхати разом із прохачами на місце і розібратися. Ковтун сам сів за кермо і вони вирушили в село. Люди не знали, кому належить показана робітниками земельна ділянка. Довелося йти в сільраду. Довго порпалися в документах. І, нарешті, знайшли власника. Ним виявився … О. Мосіюк, який у пору «демократичного безвладдя» на початку 90-х був в. о. голови Київради і на пару з Омельченком (що фактично керував виконкомом) довів місто до паралічу. Але тут, коли йшлося про його власні інтереси, він виявився спритнішим. Хлопці страшенно зраділи, що ми їм допомогли знайти невдаху-замовника, а ми, — що розвінчали черговий поговір.

Але то все були такі собі невинні жарти порівняно з тією цілеспрямованою кампанією дискредитації, яка була розгорнута проти мене в 1996–1998 роках.

Удавалися навіть до заборонених серед людей, які вважають себе мужчинами, вчинків. Влітку 1996-го, коли проходив удома післяопераційну реабілітацію, один із шпарких «писак» настійливо домагався по телефону мого інтерв’ю. Почуваючись не дуже добре, я не міг із ним спілкуватись, і всі розмови вела з ним дружина. Зрозумівши, що зі мною розмова не вдасться, він почав благати, щоб інтерв’ю дала вона. Телефонний терор продовжувався понад тиждень. Врешті, із великою неохотою, маючи єдину мету — захистити якось мене, дружина, — а вона ніколи не намагалася грати роль «першої леді», із журналістами практично не спілкувалася, — погодилася з ним зустрітися.

Ірина мужньо відповіла на всі гострі і подекуди каверзні, із подвійним дном, запитання. Потім показали текст і пообіцяли, що він буде надрукований саме в такому вигляді. Яке ж було наше здивування, коли його прочитали в газеті. Усі питання були сформульовані по-іншому, по суті, замінені, в результаті давали свій варіант відповіді і вибудовували певну спрямованість матеріалу, зміщували акценти, аби показати співрозмовницю в невигідному світлі. Та нічого у них не вийшло. Дружина розмову провела гідно, дала спокійні, вичерпні відповіді і не дозволила загнати себе в кут. Я нею пишаюсь.

Але осад від такої людської низості залишився неприємний. Пізніше згаданого «бульварного строчила» показав у всій своїй непривабливості В. Кулеба в книзі «Виагра», присвятивши цій «акулі пера» окрему главу: «Газетный киллер Гена Крокодил». А О. Бузина в «Киевских ведомостях» за 19 липня 2003 року дав йому таку нищівну характеристику: «исключительно неблагодарное и эгоистичное, но милое существо, с которым даже бывшие заказчики потом гнушались общаться».

Ірині випало витримати набагато більше, аніж мені. Крім того, що вона пройшла зі мною всі випробування (я не дарма постійно тверджу, відповідаючи журналістам, що найкращий мій друг — моя дружина), на її плечі лягли й інші турботи — підтримання домашнього затишку, важкі хвороби близьких. Нелегко вона сприйняла зраду багатьох знайомих нам людей. Вона виросла у науковому середовищі, де (за невеликим винятком) пріоритетним є особиста вага й внесок у науку людини, і їй важко давалось спілкування з номенклатурою. А тут довелось на власні очі пересвідчитися у нікчемності чималої частини тих, хто раніш належав до мого оточення, і більш високих чиновників.

Намагалися відігратися і на ній — чинили перешкоди у захисті дисертації. Але вона блискуче її захистила, здобувши у липні 1997 року — в самий розпал гонінь на мене — науковий ступінь доктора біологічних наук, досліджуючи фізіолого-біохімічні основи адаптації рослин до стресів, зробивши це не завдяки чиїйсь підтримці, а всупереч усіляким перепонам. То стало ще однією нашою спільною перемогою. Зараз Ірина працює заступником директора Інституту ботаніки НАН України, є автором понад сімдесяти наукових праць із питань вивчення білків і фітогормонів рослин, позаминулого року випустила наукову монографію. Не будучи ніколи простим додатком до посади чоловіка, вона і в період моєї глибокої опали довела свою самодостатність. На відміну від тих, хто демонструє потуги до «світського» способу життя, з’являючись на різноманітних тусовках у середовищі собі подібних, красуючись у нарядах від відомих кутюр’є — невідомо на які гроші куплені, враховуючи невисоку офіційну зарплату їхніх чоловіків і декларовані власні доходи в межах 300 доларів річних, — і наввипередки позує для новомодних журналів.

Але, швидко зрозумівши, що кампанія щодо моєї дискредитації у пресі — вся ця медіа-суєта — не досягає мети, встановили табу в ЗМІ на згадку мого імені.

Усіляко перешкоджали нашим міжнародним контактам. Дикий випадок стався вранці 4 грудня 1996 року. В день відкриття міжнародної конференції міські чиновники намагались приварити ланцюги до дверей дирекції Ліги історичних міст України, аби ніхто не міг потрапити до приміщення, намагаючись у такий спосіб зірвати її роботу, що викликало в іноземних гостей справжній шок.

(Ліга, створення якої у свій час вітав Кучма, прийняла не себе один із перших каральних ударів владної машини тільки тому, що її очолював неприйнятий Банковою голова Київради. З цієї причини вона враз також стала опальною. Про «військові» дії проти цієї авторитетної громадської організації написано чимало. Повторюватися немає потреби. Згадував колишній Президент, як за його вказівкою нищили Лігу, виселяли з приміщень, тероризували контролюючі органи, коли жалівся кореспондентові «Української правди» (www.ПРАВДА.com.ua, 7 квітня 2005 р.):

– Леоніде Даниловичу, наскільки Вам зараз комфортно жити в Україні, враховуючи те, що Ваші політичні опоненти, які зараз при владі, свого часу заявляли, що вони не хочуть жити в Україні Кучми? Чи хочете Ви жити в такій Україні, якою вона є за нової влади?

– Про який комфорт можна говорити, якщо Фонд ще не почав працювати, а його вже почали перевіряти. Я не говорю ще про багато іншого. Тому, з моральної точки зору, — це іспит серйозний для мене, моєї сім’ї. Це зрозуміло. Хтось розраховує, що в мене нерви не витримають, як у декого не витримали, може. Але у мене в думках немає здійснити якийсь такий крок.

Він зараз пожинає плоди своєї поведінки в минулому. Кращим порадником йому тут могла б стати повчальна загальновідома істина: «Ніколи не чини з іншими так, як не хотів би, щоб вони чинили з тобою». Що посієш, те й пожнеш…)

Унаслідок подібних учинків і зухвалої поведінки керівники державної адміністрації Києва опустили планку моралі в коридорах міської влади десь до рівня плінтуса.

Незважаючи на всі репресивні заходи, ми продовжували працювати навіть у таких, здавалося б, жахливих умовах. Коли ставало нестерпно важко, завжди згадував слова Бориса Пастернака: «И помните. Никогда, ни в каких случаях не надо отчаиваться. Надеяться и действовать — наша обязанность в несчастии. Бездеятельное отчаяние — забвение и нарушение долга». І вони додавали сил.

Постійно тримали руку на пульсі столиці, не давали спокою міській адміністрації.

Тільки в 1997 році за рахунок позабюджетного екологічного фонду Київради — єдиного, де розпорядником залишився я, і який не змогла забрати в нас адміністрація, — ми направили понад 300 тисяч гривень на очищення акваторії Дніпра і прибережної зони від затоплених і напівзатоплених плавзасобів у рамках реалізації затвердженої мною ще в 1995 році програми. За рахунок відпущених нами 370 тисяч гривень сміттєспалювальний завод «Енергія» зміг провести роботи з упровадження другої системи димового очищення. А виділені Київському зоопаркові 250 тисяч гривень дали можливість очистити радіоактивно небезпечні ставки й території навколо них. До речі, коли це було зроблено, Омельченко з почуття ревнощів уперше поїхав туди зі своїм почтом і з великою помпою почав там показові роботи. Як бачимо, це «стимулювання» пішло на користь справі. Також був очищений ставок і відремонтована гребля на р. Горенка в Пущі-Водиці, куди міська адміністрація не доходила, тому що об’єкт був віддалений від маршрутів вищих посадовців. На це витрачено 160 тисяч гривень. Значні суми давали на будівництво артезіанських свердловин, співробітництво з Академією наук і т. ін.

Одразу після захоплення влади в Києві в 1996 році Омельченко та його оточення, замилюючи очі і викинувши з міського бюджету величезні фінансові ресурси на перекопування вулиць і площ, перенесення трамвайних рейок, фарбування фасадів уздовж урядових трас, почали відчувати катастрофічну нестачу грошей на розвиток ключових галузей. Про тривожну ситуацію, що склалася в транспортному цеху столиці, зокрема, йшлося в статті «Київ: хто заїхав у глухий кут?» («Профспілкова газета» від 6 листопада 1996 року). В ній ішлося про депутатське зібрання під моїм головуванням, яке, як пише газета, на жаль, так і не переросло в сесію — через політичні амбіції та деструктивні дії частини депутатського корпусу. Матеріали цих зборів, доходить висновку кореспондент, засвідчили: депутатам пора уже зайнятися не полюванням за посадами у міській адміністрації, не виламуванням дверей і поділом кабінетів, а тими проблемами, які хвилюють людей. І далі наводить дані про стан пасажирського обслуговування в столиці, які озвучив перед депутатами Київради тодішній заввідділом транспорту міської адміністрації Віктор Терпило: «Тролейбуси. У 1993 році їх було придбано 16, у 1994 — 15, у 1995 — 31 і на початку 1996 — 21. (Це було ще за адміністрації попереднього складу, завдяки її діловим контактам із Дніпропетровським «Південмашем». Однак після кадрової вакханалії, яка триває у столиці з квітня ц. р., стольний град більше не закупив жодного тролейбуса.) Аналогічна картина і з автобусами. У 1993 році їх було закуплено 178, у 1994 — 119, у 1995 — 72, а в цьому році — лише 10, для одного з київських АТП із нагоди його 50-річчя… Приголомшила присутніх і така статистика. Якщо у 1994 році на потреби міського електротранспорту було виділено з валютного фонду 4 мільйони 178 тисяч доларів (і ця тенденція із спрямуванням достатньої кількості валюти на рухомий склад узагалі була характерною для 1993–1995 років), то нинішнього року нова адміністрація розщедрилася… аж на 120 тисяч доларів. Автопаркам узагалі не пощастило. Як відомо, щодоби на столичних маршрутах бігає 800 машин. Якщо в минулі роки влада вишукувала для їх поповнення по 3 і більше мільйони доларів, то нині їм не виділено нічого».

Подібне відзначалась і з будівництвом метро. Народні обранці, визнавши на названому зібранні ситуацію у столичному транспорті критичною, висловили стурбованість і спробами повальної заміни маршрутів комунального транспорту так званими таксобусами, у чому явно хтось був надто зацікавлений. Час показав небезпідставність таких побоювань. Але сподівання окремих чиновників перекласти головний біль щодо перевезення киян на маршрутки виявилися марними і, м’яко кажучи, непрофесійними. Адже навіть, наприклад, у французькому місті Тулузі — нашому побратимові — автобусна компанія, яка його обслуговує (а у них, я бачив це на власні очі, експлуатуються великомісткі машини), — на 90 % належить муніципалітету. Та й перевезти щорічно 1,4 млрд пасажирів (наводжу дані за 1993 рік) приватним перевізникам просто не під силу.

Отак унаочнилися справдешні пріоритети нової адміністрації: показуха, імітація бурхливої діяльності замість копіткої щоденної роботи й розв’язання невідкладних проблем городян. При цьому київські чиновники одразу вирішили власну транспортну проблему: за рахунок міської казни була закуплена партія «Опелів» для керівників адміністрації. Поза сумнівом, крізь затемнені вікна шикарних автомобілів важко зрозуміти стан і потреби городян, що в цей час на зупинках під дощем і снігом чекали автобуса чи давилися в переповнених тролейбусах.

Показовою (як ілюстрація ставлення з боку міської влади) є ситуація навколо введення двох останніх станцій метро в Києві. За моєю пропозицією — як народного депутата — Кабінет Міністрів України виділив на 2001 рік 12 млн грн на завершення будівництва станцій «Проспект Перемоги» та «Проспект Палладіна». Цю цифру підтвердив і керівник Метробуду В. Петренко на розгляді питання в парламентському бюджетному комітеті. Але названих станцій кияни так і не дочекалися. Метробудівців в авральному порядку перекинули на «ударну будову» — майдан Незалежності, й пуск ліній був зірваний. Знадобилося майже два роки для закінчення робіт на цих об’єктах, але й обійшлися вони для бюджету вже значно дорожче. Укотре політична кон’юнктура й власні амбіції у шкалі цінностей «вождів» міста переважили інтереси його мешканців.

Отже, корені подальших проблем у сфері пасажирського транспорту столиці не у бракові коштів для її розвитку, а у відсутності необхідної уваги до неї з боку керівництва держадміністрації, невмінні раціонально розпорядитися наявними засобами. Саме через це з липня 1996 року ми були значно відкинуті назад у розвитку системи громадського транспорту міста.

Тоді ж, у 1996 році, загальна неприваблива картина позначилася і на Лук’янівському трамвайному паркові. Над ним нависла серйозна загроза. Уже були намічені плани, відповідно до яких міськадміністрація мала намір закрити цей парк як такий, а його територію прирізати до Лук’янівського ринку і відібрати в трамвайників їхній клуб із метою передати його банкам як заставу для одержання ймовірних кредитів, у яких тепер гостро потребувала міська скарбниця. Питання про долю депо було розглянуто на засіданні постійної комісії Київради з питань власності, яка зупинила цей дикий варіант розпродажу комунальної власності. (Але, як виявилося, лише на якийсь час. Після мого незаконного усунення в 1997 році з посади наступ на це та інші депо поновився і триває досі. 18 травня 2005 року сайт www.kyiv.osp.com.ua повідомив: «Столична компанія ТММ має намір протягом 5 років побудувати на території трамвайного депо по вулиці Горького, 54 багатофункціональний комплекс, що буде включати житло, торгово-розважальний і офісний центри. Київрада відвела під будівництво земельну ділянку площею 3,62 га, — повідомляє «Деловая столица»… Трамвайне депо, на території якого побудують квартал, перенесуть на Борщагівку». Ось чому, а не трамваю, віддає перевагу міська влада.)

На згаданих вище депутатських зборах міські народні обранці обурювались і протестували проти дій міської адміністрації, яка, всупереч запевненням уряду, одразу після введення гривні пішла на підвищення цін на хліб, грубо порушивши чинне законодавство, котре відносить питання ціноутворення й контролю за цінами до компетенції місцевого самоврядування, тобто до компетенції Київради. Процес удалося дещо пригальмувати.

Прикладів можна навести багато.

В міській адміністрації зрозуміли, що політично мене зламати, знищити неможливо. Тому робились все нові й нові спроби, щоб змусити, нарешті, залишити посаду, піти в тінь, а простіше кажучи, здатися.

Тут знову повертаюсь до «ноу-хау» київських чиновників — так званих депутатських зборів. Граючи на слабких струнах душі, голові міської адміністрації удалося заарканити посадами значну кількість депутатів столичної ради, які марили керівними кріслами в міській адміністрації. Звичайно, не «за так», а за конкретні зустрічні послуги, що я називав «політичною корупцією». І ціла група депутатів, заковтнувши цю наживку, стала завзято ігнорувати скликувані мною сесійні засідання, просто зривати їх.

Депутатський корпус розділився на два табори. Одна частина, що стояла на позиціях законності, збиралась на легітимні засідання, які не відкривались внаслідок ігнорування іншою групою, через що на них не було кворуму. Натомість інші працювали у режимі так званих депутатських зборів. Група «більшовиків», керована Бондаренком, «пекла» один за іншим документи, які видавались за рішення сесії. У Києві почався розгул анархії. Мої опоненти своєю поведінкою стверджували банальний принцип: політика — брудна справа, і що, заволодівши владою та сп’янівши від усевладдя, можна тішити свій юнацький комплекс матроса Железняка, — підкреслювала в «Демократичній Україні» Ірина Чемерис.

Діяли вони так, тому що усвідомлювали: закон не на їхньому боці, і, якщо все б тоді розвивалося в правових рамках, то залишились би ні з чим. Той же сумнозвісний Бондаренко (який потім став ну таким опозиціонером, аж острах бере!) 8 серпня 1996 року в газеті «Вечірній Київ» відкрив карти: «Стратегічний задум Леоніда Григоровича полягав у тому, — заявив він, — що він мав був з’явитися після захворювання — добровільно піти у відставку з посади голови держадміністрації і, залишившись головою Київради, за один день сформувати виконавчі органи влади, структури Ради, які б займалися проблемами землі, власності та фінансів. Таким чином залишити адміністрацію за бортом суспільно-політичного життя. З точки зору Конституції це сьогодні можна здійснити». (Підкр. моє. — Авт.)

Підхльоснуті страхом перед такою перспективою, побоюючись невідворотної відповідальності за вже скоєне за час моєї хвороби, депутати почали діяти геть зухвало. В «Хрещатику» за 30 липня 1996 року, де розповідалось про першу після моєї хвороби сесію міської ради, в ході якої частина депутатів покинула зал засідань, і, зібравшись в іншому місці, почала незаконно «видавати на гора» рішення від імені ради, ігноруючи легітимні сесії, що скликалися мною, вожді цих «більшовиків» Бондаренко і Чорноволенко, яким більше б пасувало називатися комісарами, не довго думаючи, оголосили:

– Те, що відбулося вчора в Київраді — це фактично встановлення нової влади в місті.

Тобто визнали, що здійснили переворот. А далі пояснили, що у зв’язку з тим, що в Конституції не написано, як може бути знятий голова ради, то вони зробили це на основі прецедентного (?! — Авт.) права, тобто діючи шляхом прецедентів. Тим самим сказали щось таке, чого не міг зрозуміти жоден із юристів, зробивши ну справді «революційний» крок у юриспруденції. Адже будь-який школяр, відкривши Конституцію на статті 19, міг, при бажанні, прочитати: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». На відміну від звичайних громадян (для яких існує правило — дозволено все, що не заборонено законом), для них мав діяти принцип — дозволено лише те, що прямо передбачено законом.

По суті, йшлося про захоплення у неконституційний спосіб неналежної їм, депутатам, влади. Ну що ж, вони обрали свій шлях — у нікуди.

Як я уже говорив, прокуратура міста на початковому етапі намагалася зупинити цей розгул, опротестувавши перші рішення таких зборів. Генеральний прокурор України М. Потебенько 9 липня 1999 року відповів на запит групи народних депутатів: «Київською міською радою в передбаченому законом порядкові бюджет м. Києва на 1996–1998 роки не приймався. Прийняті з цих питань зборами депутатів Київради рішення в 1996 році були опротестовані прокурором міста, а в подальшому за рішенням Шевченківського суду м. Києва визнані незаконними. Наступні аналогічні рішення зборів депутатів Київради не мали юридичної сили і не виконувались органами виконавчої влади міста».

Правда, ці правильні слова не перешкодили прокуратурі всі роки вакханалії у Києві заплющувати очі на те, що збори депутатів продовжували видавати рішення, а міська адміністрація на них справно спиралася у своїх незаконних діях.

Омельченко розумів, що робить. Діяв за приказкою: взагалі-то не можна, але якщо дуже хочеться, то можна. Про свою нелегітимність і протизаконність того, що діялося в Києві, йому було добре відомо. Особисто засвідчив цей факт у своєму виступі на сесії Верховної Ради України під час обговорення проекту закону про столицю 22 жовтня 1998 року, коли умовляв парламент швидше прийняти його і призначити вибори, аби юридично оформити захоплення влади. Цитую по стенограмі сесії:

«Місто Київ працює три роки в неправовому режимі, або колі, або полюсі. І ви прекрасно знаєте, що в 1996-1997 роках не працювала рада, вона працювала без голови, два роки приймала рішення, понад 300, після чого вони були оскаржені і були нелегітимні. Два роки, 1996 і 1997 рік, бюджет міста Києва не затверджувався, тому що він затверджується на сесіях, і звіту не було».

І при цьому оратор навіть не почервонів. Він забув сказати, що на ті самі рішення депутатів, які він тепер визнав незаконними, у свій час постійно посилався, виправдовуючи свої дії по протиправному розпорядженню міськими фінансами, земельними ресурсами і т. ін.

Ситуація ставала настільки непривабливою і, даруйте на слові, непристойною, що від неї спробував відхреститися навіть Рух вустами О. Лавриновича — одного зі своїх керівників, — який в 1996 році зіграв вирішальну роль у неправовому приході Омельченка до влади і весь час до цього всіляко підтримував його. В тижневику «Час» за 24–30 липня 1997 року на питання, поставлене в ході прямої лінії головою бюджетної комісії Печерської районної ради м. Києва В. Мельником: «Чому Київрада, в якій більшість — представники Руху, отримавши бюджет о 10-й ранку, практично без обговорення о 12-й годині його прийняла? Ваша оцінка. І друге питання: як зрозуміти ініціювання по суті грабіжницького орендного розпорядження Омельченка?», він відповів: «…Те, що бюджет був прийнятий не на сесії, а на бюджетних зборах, де була депутатська більшість, і що зробили це без будь-яких коригувань, які подала міська адміністрація, на мою думку, є неправильним і неприйнятним. Відповідаю на ваше друге запитання: …ми від фракції Руху… зверталися… до Президента України щодо неправомірних дій міської адміністрації й пана Омельченка, який підписав це розпорядження…» Але така позиція одного з рухівських провідників залишилася лише його приватною точкою зору і абсолютно не вплинула на поведінку 13 рухівців-депутатів Київради, які продовжували і далі танцювати під дудку глави міськдержадміністрації.

12 червня 1997 року був опублікований і з цього дня набрав чинності новий Закон «Про місцеве самоврядування в Україні». В роботі над ним і мені довелося брати участь.

Безумовно, після його ухвалення правова ситуація змінилася. І я, набувши за цим законом статусу міського голови, і Київрада, одержали додаткові права — це всі розуміли. Було прийняте рішення про скликання сесії Київради для вирішення деяких організаційних питань. Підписано ще цілий ряд розпоряджень на виконання наданих Законом повноважень.

Принагідно хотів би наголосити — жодне з цих та інших розпоряджень, виданих на виконання моїх повноважень як міського голови до моменту мого обрання в парламент і переходу на постійну роботу у Верховну Раду України 12 травня 1998 року, ніхто у встановленому законом порядку не скасував, хоча такі спроби через суд, які не були підтримані Фемідою, із боку міськдержадміністрації робились. Отже, вони є чинними, і їх мали виконувати всі, кого вони стосувались. Але на ці юридичні аргументи ніхто не зважав, гору брала «революційна» доцільність.

Чималий переполох викликала також публікація в «Киевских ведомостях», яка починалася з таких слів: «Власть на Крещатике, 36 переменилась. У руля Киева — голова. Городской». Далі, відповідаючи на питання журналіста, я там сказав: «Новый закон, станет тем испытанием, которое мы должны пройти. Это, пожалуй, наш последний шанс. Если в Киеве борьба закончится в пользу самоуправления, будет оно и в Украине. Заявляю, что я использую свои полномочия головы на все 200 процентов. Понравится это кому-нибудь или нет, но в Киеве мы должны внедрить власть киевлян».

Одразу після цього — 13–14 червня — почалися майже воєнні дії. Повідомлення в ЗМІ нагадували фронтові зведення. Залишилось тільки війська ввести на територію Києва. Ідучи вранці 14 червня на роботу, ми з депутатами побачили в будинку Київради по вул. Хрещатик-36 і навколо нього велику кількість працівників міліції. Був уведений особливий режим допуску в приміщення. На всіх входах і виходах, на всіх поверхах були виставлені підсилені наряди міліції, у двір Київради не допускалися навіть службові автомобілі. Складалося враження, що в місті введений надзвичайний стан.

В кабінеті Омельченка протягом усього дня працював штаб, щось на зразок ГКЧП. Розробляли плани, давали вказівки, викликали для доповіді виконавців, яким ставили завдання блокувати роботу міського голови, не виконувати його розпорядження, перешкоджати у здійсненні наданих законом повноважень. Пересвідчившись у неможливості повернути ситуацію на свою користь на законних підставах, Омельченко почав вимагати застосування сили. Наприкінці дня загін міліціонерів разом із представниками міськдержадміністрації вдерлися до приміщення АТП, зламавши замки на дверях до окремих кімнат. Того ж дня працівники ДАІ, виконуючи усну вказівку глави адміністрації, заблокували автомобіль міського голови, намагаючись не допустити його виїзд із двору Київради, робили спроби зняти номерні знаки з автомашини. Номери були зняті з інших автомобілів, що обслуговують Київраду. Себто адміністрація знову зайнялась своєю улюбленою «забавою».

Ось такими нецивілізованими методами Омельченко і Ко боролися за владу, точніше за її зовнішні атрибути, напевно, дуже принципові для них. Я ж говорив, що для мене такі речі абсолютно неважливі і я готовий поступитись всім цим, аби допомогти держадміністрації, нарешті, зайнятись своїми прямими обов’язками. Врешті, не місце людину красить…

Тоді багато ходив пішки, покинув державну дачу, не користувався урядовим зв’язком. Працював у маленькій прохідній кімнаті на дев’ятому поверсі, поділяючи її з відділом кадрів. І раніше подібним речам особливого значення не надавав: за час своєї роботи не робив жодного разу ремонт у кабінеті, не міняв меблі після своїх попередників, не пересів на іномарку, ніколи не користувався супроводом машин Державтоінспекції тощо. Вважав, що в умовах загальної скрути керівництву міста не личить витрачати гроші на коштовні авто, меблі, ремонти і т. ін. Це виступало стримуючим фактором і для моїх підлеглих. На фоні «мерсів» і БМВ уряду і президентської адміністрації ми виглядали у цьому сенсі доволі скромно. Уже потім — одразу після мого звільнення — ця хвороба перекинулася і на міську владу: одразу, про що вже йшла мова вище, коштом міської казни була закуплена велика партія «Опелів» для керівників адміністрації.

Сьогодні з’явилися бажаючі поспекулювати даною темою, глибокодумно розмірковуючи, чи потрібно було так воювати за це. Хочу нагадати тим, хто (а у нас у всі часи не бракувало таких кабінетних філософів, які в ті дні з переляку поховались по норах, та й потім розбігалися в різні боки від першого ж подиху державного молоху, а потім наприкінці днів режиму Кучми — коли їм це дозволили — одразу взяли найвищу ноту опозиційної риторики) зараз дає мені поради й оцінює мої дії восьмирічної давнини: я не захоплював чужих кабінетів — це мене виселяли з моїх робочих приміщень, загороджуючи дорогу кордонами міліції; я не претендував на чийсь транспорт — це у мене забирали машини, не випускали їх із гаража. Притому слід не забувати, що мова йшла не про приватні офіси та автомобілі, а службові, призначені для здійснення моїх повноважень мера міста відповідними законами і нормативними актами. За логікою цих людей, кого так знову зацікавила ця проблема, будь-який бомж міг зайти й розташуватись в моєму кабінеті чи сісти в автомобіль, а я мав би йому аплодувати і все дозволяти. Іде свідоме пересмикування понять, адже нині уже нічого іншого мені не можуть приписати, висуваючи такі сміховинні обвинувачення.

Але повернімося до нашої розмови. У зв’язку з таким розвитком подій вимушений був звернутись до парламенту. Верховна Рада декілька разів обговорювала становище в столиці, запрошувала зі звітом представників прокуратури, доручила комітету з питань державного будівництва та самоврядування розібратись у ситуації, зобов’язувала відповідні органи навести порядок. На словах усе було правильно, в нашу підтримку, але реально на них ніхто не реагував. Закон у Києві не діяв.

Через декілька днів, а точніше, 24 червня 1997 року, я звернувся з офіційним листом до Верховної Ради з проханням обговорити питання про дострокові вибори до Київради і призначити їх. А в бесіді з головою парламенту й керівником профільного комітету висловив думку, що необхідно одночасно провести дострокові вибори — і міського голови, і міської ради.

14 липня відбулася моя прес-конференція. Темою були події, які відбувалися всередині приміщення адміністративного будинку на Хрещатику-36. Вони, — писав «Хрещатик», — неординарні й носять революційно-кримінальний характер. «Якщо дехто думає, що, забравши у мене кабінет, можна таким чином усунути міського голову від посади, то він помиляється. Навіть без кабінету, машини, телефону я все одно виконуватиму свої функції», — сказав я присутнім представникам мас-медіа. Там само підтвердив ще раз свою думку про необхідність проведення дострокових виборів міської ради. Щоб уникнути всіляких спекуляцій, особливо підкреслив: дострокові вибори Київради потрібно проводити разом із достроковими виборами голови. «Особисто я не боюсь дострокових виборів. Хай їх бояться ті, хто замість того, щоб працювати з виборцями, вночі зламує кабінети», — наголосив тоді. Далі у звіті про мою зустріч із пресою газета висловила таку думку: «Коли матеріал здавався до друку, в Київраді відбулися деякі зміни. Хоча кабінет міського голови і досі закритий, біля дверей не видно депутатів, а є лише співробітники міліції. За дорученням Генерального прокурора дану ситуацію розслідує міська прокуратура. Також ці події стануть предметом доповіді голови постійної комісії парламенту О. Стешенка на засіданні Верховної Ради. Будемо сподіватися, що «кабінетно-коридорній війні» у Київраді буде дана належна правова оцінка й Закон, нарешті, восторжествує».

Шкода, але цього не сталося. Я так і не одержав відповіді на своє звернення до депутатів найвищого законодавчого органу країни. Як знаємо, парламентарі вирішили обговорити ситуацію в Києві на сесії у кінці серпня, але не спромоглися на це. Детальніше, як так вийшло, мова піде трохи згодом. А ми б могли тоді врятувати ситуацію в Києві, вона була б зовсім іншою, якби, як я пропонував, провели в жовтні 1997 року дострокові вибори Київради і міського голови. Не ризикнули, бо не були впевнені у своїй перемозі.

 

А ситуація в місті дедалі загострювалася. В довідці відділу з питань діяльності рад Секретаріату Верховної Ради України (на яку я вже посилався) наступні події охарактеризовані так: «Намагаючись усунути Косаківського Л. Г. із посади міського голови на підставі цього Закону, група депутатів міської ради, грубо порушивши його відповідні положення, 26 червня ц. р. скликала пленарне засідання ради, на якому прийняла рішення про дострокове припинення повноважень Київського міського голови… 10 липня 1997 року близько 21 години група депутатів міської ради за участю деяких керівників структурних підрозділів міськдержадміністрації зламала дверні замки в п’яти службових приміщеннях міського голови і секретаріату ради та опломбувала їх. Біля дверей цих приміщень виставлено охорону з працівників міліції, яка блокує доступ до них.

Не дивлячись на звернення міського голови, працівники правоохоронних органів не втрутилися у незаконні дії депутатів і не припинили їх. Державна служба охорони при Старокиївському районному управлінні МВС України в місті Києві, з якою секретаріат Київради уклав угоду про охорону службових приміщень, не виконала своїх зобов’язань, не забезпечила недоторканість приміщень.

Міський голова Косаківський Л. Г. неодноразово звертався за допомогою з приводу вказаних подій, що сталися в Київській міській раді 10 липня 1997 року і продовжуються до цього часу, до Генерального прокурора України, Міністра внутрішніх справ України, прокурора міста Києва, начальника управління державної служби охорони при МВС України, начальника відділу державної служби охорони при Старокиївському районному управлінні МВС України в м. Києві. Проте з боку керівників цих відомств не було вжито жодних заходів для припинення антиконституційних дій групи депутатів ради».

Певним каталізатором таких силових дій по захопленню приміщень із боку депутатів, деякі з яких були напідпитку після чергової презентації і поводилися при цьому як «політична шпана», стали перші в історії міста громадські слухання 10 липня 1997 року з питань забудови центральної частини Києва. У прийнятому зверненні до центральних органів влади висловлена глибока стурбованість у зв’язку із загрозою втрати неповторного історичного обличчя міста внаслідок неконтрольованої, варварської забудови на догоду грошовим мішкам, висловлена недовіра головному архітекторові, порушено питання про відповідальність керівників держадміністрації.

У справі зі спробами депутатів і їхнього патрона Омельченка незаконно змістити мене з посади мера наочно проявились подвійні стандарти в їхній поведінці. З одного боку, вони не визнавали дію Закону про місцеве самоврядування в Києві загалом, і моє право виконувати обов’язки міського голови зокрема, з іншого — саме норми цього Закону 26 червня 1997 року були застосовані для намірів (невдалих для них) припинити мої повноваження як міського голови, яким вони відмовлялись мене визнавати. Вражаюча «послідовність», чи не так?

Звісно, зібрання, яке відбулося 26 червня, не могло мати жодних юридичних наслідків. То були збори депутатів (так їх пізніше кваліфікував суд), а не сесія.

Згідно із Законом про місцеве самоврядування (п. 8, ст. 46), сесія Ради може скликатися депутатами у відсутність голови тільки в одному випадку — якщо голова на вимогу депутатів не скликає сесію протягом двох тижнів. А я 12 червня 1997 року прийняв рішення скликати сесію 19 червня. 13 червня до мене надійшов лист, підписаний депутатами, які не склали необхідної за законом для ініціювання сесії третини, бо дехто з тих, що підписалися, уже втратив депутатський мандат, зокрема й Бондаренко. Але, незважаючи на це, я врахував їхню пропозицію, надіслав їм листа і запросив на сесію 19 червня. Вони на пленарне засідання не з’явилися. Після цього я знову видав розпорядження про скликання сесії — цього разу вже 24 червня. Уключив до порядку денного й питання про недовіру міському голові. Депутати знову не з’явилися.

А вже 26 червня вони сходяться на збори, проводять голосування щодо недовіри мені і намагаються видати його за законне рішення сесії. Причому голосування відбувалося з найгрубішими порушеннями регламенту. Замість 20 хвилин, передбачених регламентом, воно тривало півтори години. Потім, коли вже пішли рахувати голоси, приїхав іще один депутат, і заради того, щоб дати йому можливість проголосувати, ще раз викликали членів лічильної комісії. Зараховано й кілька бюлетенів, що були недійсними...

Коментуючи в пресі все, що відбулося в ті дні, я говорив: то така істерична реакція на моє подання до Верховної Ради (за два дні до цього) щодо дострокового проведення виборів у місті Києві. Наголошував, що це єдиний можливий варіант подолання кризової ситуації. Уже понад рік Київрада взагалі не збирається у нормальному сесійному режимі. Усі спроби (навіть після прийняття закону) розпочати роботу наштовхуються на стійке небажання депутатів приходити на сесії і працювати. До речі, під час відкриття тих зборів депутатів Бондаренко так і говорив: мовляв, голова… зробив подання щодо нашого розпуску, Верховна Рада, певен, його підтримає, тому ми повинні якось відреагувати. І вони відреагували у такий незаконний спосіб: підтасували голосування і зробили вигляд, що відправили мене у відставку...

Потім, як, до речі, влучно підмітили газети, у Києві почався «двопечатковий» період. Не пройде і трьох місяців, як міліція в особі сумнозвісного М. Білоконя — тоді ще керівника департаменту, який після цього стрімко пішов угору, — із порушенням усіх законів, видасть другу печатку Київради, хоча в нас була справжня. На мої вимоги та на листи керівників парламенту вилучити цю печатку ніхто не реагував. В той же час опозиційна частина Київради активно користувалася нею: проводила операції у банку, випускала від імені Київради документи, скріплені своєю, незаконно отриманою печаткою.

Те, що діялося в Києві в цей період, все більше скидалося на театр абсурду.

І тоді я був вимушений звернутися до суду, який 1 жовтня 1997 року, розглянувши мою скаргу, постановив: «Визнати незаконним та скасувати рішення депутатських зборів Київської міської ради, видане від імені Київської міської ради, від 26.06.97 №186 «Про дострокове припинення повноважень міського голови Л.Косаківського».

Суд надіслав листи у відповідні інстанції щодо необхідності виконання зазначеного рішення. Здавалося, все зрозуміло: рішення судів по Конституції є обов’язковими для виконання на всій території України. Але, виявилось, — не в Києві. Усе це нагадувало якусь шизофренію: от закон, а от життя... Наступного дня після оголошення рішення ущільнились наряди, які не пускали мене в мій же кабінет. Моя робота і далі блокувалась. Саме ці обставини давали мені підстави тоді стверджувати, що Київ перетворився в офшорну, тобто віддалену від Конституції, зону.

Після всіх спроб із боку моїх опонентів оскаржити рішення районного суду 21 січня 1998 року Верховний суд України залишив його без змін, таким чином підтвердивши ще раз незаконність мого звільнення з посади міського голови.

Назване рішення суду не виконане досі. Таких прецедентів новітня історія, як говорили мені в Раді Європи, не знає. Вкотре «прославили» державу. Переконаний, що саме дії таких правових нігілістів місцевого розливу і ще більш високопоставлених чиновників, що прикривають їхні неподобства, розкриваючи над ними політичну парасольку, ведуть суспільство до небезпечного правового паралічу.

Деякі політики твердили, що в Києві склалося двовладдя. Не погоджувався з такою оцінкою в той час, не згоден і зараз. У нас не було двовладдя. Влада в Києві існувала одна. Та, яку люди обрали в липні 1994 року. І її ніхто не переобирав. Інша річ, що творилася паралельна влада. І це вже був елемент надзвичайного стану. Адже, згідно із законом, обмеження прав громадян на місцеве самоврядування допускається лише в одному випадку — у разі введення надзвичайного або воєнного стану. То я запитував: у нас хіба введено було надзвичайний чи воєнний стан? Ні. Чому тоді чинилися перешкоди для роботи легітимних органів влади?

Чимало було зацікавлених саме в тому, щоб така ситуація збереглася якнайдовше. Адже Київ — не тільки місто, в якому проживає понад 2 мільйони 600 тисяч громадян. Для багатьох це, в першу чергу, надзвичайно принадна, з точки зору комерційних перспектив, територія. Подібний стан речей давав їм можливість довільно, через приручених чиновників розпоряджатися земельними ресурсами, фінансами, що, власне, і робилося. Причому — навіть без згоди комісії Київради. Комісія з власності, розглянувши деякі розпорядження адміністрації за 1996 рік, виявила цікаві речі: 75 розпоряджень Омельченка, які стосувалися в основному зміни форми власності, навіть їй не надсилалися. Але ж ішлося про спільне майно киян! Міська адміністрація почала власністю громади — будинками — розраховуватися за ті роботи, що були виконані в 1996 році під час підготовки до святкування п’ятирічного ювілею нашої держави. Пускалися в хід і об’єкти, які не можуть бути предметом застави та торгу. Коли так триватиме далі, — доводилося мені привертати увагу громадськості, — то ми взагалі швидко опинимося в місті, у якому не будемо власниками того, що знаходиться на його території.

Вважав, що ми мали не проблему двовладдя, а проблему безвладдя як такого.

Зазначу також, що, згідно із законом, повноваження міського голови закінчуються в день вступу на посаду іншої особи, обраної у встановленому законом порядку. Натомість, усупереч цій нормі, та не виконавши рішення суду щодо відновлення мене на посаді міського голови, у квітні 1998 року Омельченко домагається свого обрання на неіснуючу вже посаду голови Київради новим складом міської ради. І займав цю, вигадану для себе посаду, майже рік, суміщаючи її, в порушення рішення Конституційного суду, із посадою глави міської державної адміністрації.

Отже, внаслідок київських подій 1996–1998 років була не тільки заблокована робота законно обраного Київського міського голови, а й штучно паралізована діяльність міської ради. Скориставшись ним же спровокованою ситуацією, функції місцевого самоврядування, всупереч Конституції та законам нашої держави, перебрав на себе глава Київської міської державної адміністрації Омельченко. Він у ручному режимі, на свій розсуд розпоряджався міським майном та грошима, хоча вирішення цих питань належить до компетенції органів і посадових осіб місцевого самоврядування, а не до відання органу державної виконавчої влади, який до того ж не мав на це мандата від киян. Розпорядження ж і інші документи законно обраного мера не виконувались і просто ігнорувались. Влада міста діяла поза правом й законом. Наслідуючи щедрінських «помпадурів» із їх безсмертним: «А закон хай собі в шафі стоїть!», була впевнена, що переможців не судять. Настав час «новітньої київської демократії».

Саме все це і дає підстави стверджувати, що в Києві в той час відбувся класичний переворот. Політологічний словник підказує, що переворот — це корінна зміна у державному житті, свідомо задумана й здійснена противниками існуючого ладу в обхід прийнятих демократичних процедур зміни влади (підкресл. моє — Авт.). Його натхенники і виконавці відкрили «скриньку Пандори», накликавши на місто біди й випробування, що мали, без перебільшення, згубні наслідки.

З огляду на всі вищенаведені факти, досить цинічною й нещирою, справжнім блюзнірством виглядає «зворушлива» і «лірична», за визначенням преси, що іронізувала з нагоди її появи, заява прес-служби КМДА від 11 вересня 2003 року із спростуванням повідомлення Агентства Завтрашніх Новин про закріплення Омельченком своїх заступників за членами Конституційного суду, якими має бути розглянуте питання про подальше його перебування на посаді голови КМДА, де стверджується: «…Олександр Омельченко — людина високої моралі та громадянин, який шанує закони і ніколи в своїй діяльності не виходить за їхні рамки».

От так. Ні більш ні менш — янгол во плоті. І це про людину, яка всі 9 років поспіль свого володарювання послуговувалася, перефразовуючи крилатий вислів, правилом: «місто — це я», привела Київ до дефолту демократії, розбестила міську владу і людей до того, що порушення законів і загальновизнаних принципів стосунків між людьми стало сприйматися як нормальне явище.

Почав Омельченко своє сходження на київський олімп неправедно, відповідно і закінчить. Тих же, хто зневажав загальноприйнятими нормами моралі, завжди чекала неминуча розплата.

Так сталося, що на мені тоді зійшлися всі протиріччя навколо статусу столиці. Саме тому став об’єктом нападок, бо заважав оббирати місто. Я постійно наголошував: ми столиця не тому, що тут працюють парламент і уряд, а вони отут, тому, що це Київ. І хто керує містом, повинен виходити з інтересів киян, а не догоджати чиновникам.

Для тих, для кого слова про волю киян і закон — порожні звуки, моя позиція була, як кістка в горлі. І тому потрібно було не тільки морально знищити мене, але і розтоптати інститут самоврядування в Києві. І в цій ситуації я відстоював не себе, а принципи. Завжди говорив: «Я обраний людьми й їм підзвітний. І тільки вони вправі сказати, піти мені чи ні». І якщо розібратися, то за ті два роки основи самоврядування ми відстояли. А в інтерв’ю газеті «Альтернатива» у липні 1997 року наголосив: «Для мене сьогодні головне — не прагнення (як дехто стверджує) зберегти за собою цю посаду. Ні. Для мене головне, щоб збереглося самоврядування у Києві, щоб за жителями міста збереглося право вибору. Адже сьогодні йдеться про скасування виборів як таких. До речі, один із варіантів Закону про столицю передбачає, що в Києві не буде прямих виборів узагалі. Отже, мої нинішні зусилля — це боротьба за право народу на вибір». Не зайве пригадати й основне гасло моєї передвиборної кампанії до Верховної Ради в 1998 році: повернемо Київ киянам, а Києву — кращі часи!

Я не переміг де-факто, але й не програв, бо де-юре взяв верх. Тоді я почав розуміти фразу Пастернака «Но пораженье от победы ты сам не должен отличать». Вигравши всі суди у нас у країні, маючи міжнародну підтримку, ми одержали правову й моральну перемогу. Але не могли самостійно забезпечити виконання судових рішень.

Працювати нам так і не дали, що вкотре засвідчило — кияни повинні мати реальні важелі захисту своїх обранців від тиску на них адміністративних кіл. Сили були явно нерівні. На протилежному боці політичного рингу проти мене була виставлена ціла команда у неспортивній екіпіровці, та й гра йшла без додержання правил. На їх боці була перемога, але — Піррова. Не раз доводилося згадувати у ті дні прагматичні міркування Черчілля про те, що політика — це той вид діяльності, що, на жаль, не регулюється ні високими ідеалами, ні благими намірами…

У моєму розпорядженні був ще один шанс — Європейський суд. Але ним я не скористався свідомо. Маючи підтримку всіх структур Ради Європи, позитивні ухвали українських судів, міг на 100 відсотків бути впевнений у рішенні на свою користь також європейської Феміди. Такий прогноз підтверджувала й існуюча практика цього суду. В 1999 році були підготовлені всі потрібні документи. Але так їх і не подав. Не захотів підривати авторитет держави. В цьому полягала принципова відмінність моєї позиції й позиції Омельченка і Ко. Вони фактично принесли закон, честь, мораль і престиж країни в жертву палкому бажанню будь-що запанувати в Києві.

Але, крім суду юридичного, є ще і суд історії. Та й перед судом Божим усі постануть.

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz