3. «ПАРТІЯ ВІЙНИ» РОЗПОЧИНАЄ СВОЮ ГРУ

 

У липні 1995 року — після підписання Конституційної угоди — Президент України призначив мене на посаду глави міської держадміністрації. Але через серйозні розбіжності з центральною владою, вже за рік — у липні 1996-го — я був відсторонений від цієї посади.

Нагадаю, вибори Президента держави й мера столиці відбулися в один день — 10 липня 1994 року. Президентом було обрано Л. Кучму. Київ його не прийняв — майже вдвічі більше голосів віддав Л. Кравчуку (603 139 за Леоніда Макаровича проти 359 271 у Леоніда Даниловича). До того ж Кучма отримав у столиці майже на 200 тис. голосів менше, ніж я під час виборів мера.

Зараз знаю достеменно, що це обговорювалося у новій команді: мене було одразу визначено небажаною для них особою. Тим паче, що я відхилив прохання штабу Кучми про зустріч напередодні другого туру з метою обговорення можливої підтримки з мого боку при остаточному голосуванні, пояснюючи: я не втручаюся у виборчий процес, кияни самі мають визначитися зі своїми уподобаннями, а кандидати — довести свою перевагу.

Одразу після того, як мене обрали головою Київради, всі зусилля, передусім, спрямував на втілення основних положень передвиборної програми, розв’язання нагальних проблем міста, а не на налагодження близьких стосунків із вищими особами; служив «делу, а не лицам». Вважав, що довіра й підтримка майже 550 тисяч киян — достатня умова у демократичному суспільстві для спокійної й впевненої роботи. Своїх підлеглих завжди оцінював за конкретними результатами. Сподівався, що таке ж ставлення буде і до мене.

Моя позиція стосовно цього викладена у згадуваному в попередніх главах інтерв’ю «Дзеркалу тижня»: «Есть Президент, избранный всем народом, и мы обязаны его уважать и поддерживать, потому что люди дали ему мандат доверия. Это абсолютно нормально. Есть избранный Верховный Совет и исполнительные структуры. Это также надо учитывать. Но я бы хотел, чтобы учитывали и другое: есть также избранный населением города мэр, за которого было отдано 550 тысяч голосов, и есть городская власть, которая абсолютно естественно ставит вопрос о том, чтобы ее точно так же уважали, как она уважает других».

Стосунки з новим Президентом намагався будувати ділові. Зовні (до певного часу) вони виглядали нормальними. Проте це було лишень видимістю, затишшям перед бурею. А потайки робота проти мене велась серйозна. Деякі люди з оточення глави держави, представляючи інтереси незадоволених мною з наведених вище причин осіб і сил, на превеликий жаль, вели свою власну гру, щоденно, методично й наполегливо готуючи ґрунт для визрівання потрібного їм кадрового рішення, прагнучи поставити свою, зручнішу й слухнянішу людину.

Потрібно розуміти і наступне. В самій природі столичного міста закладено конфлікт інтересів — його мешканців і держави. Для городян Київ є середовищем проживання, а для державних чиновників — в першу чергу інфраструктурою забезпечення їхньої діяльності, а окремими розглядався, що приховувати, — виключно сферою реалізації їхніх приватних інтересів. Усі знають, як головний ініціатор і організатор мого повалення після того, як це сталося, взяв Київ, писали в одній з газет, «на разграбление», і потім масштабно крутив через свого брата, за сприянням нової міської влади, великий бізнес у Києві, що давно вже стало «таємницею полішинеля» — про це відкрито писали газети навіть у бутність його віце-прем’єром. Ми ж бачили Київ не столицею бюрократії, а містом, зручним для проживання киян, де вони будуть справжніми господарями. Глибинно конфлікт, який згодом привів до мого звільнення, полягав у різному розумінні статусу міста і міської влади. Боролись зазначені дві тенденції.

Утім, така проблема існує в багатьох столицях, але в європейських країнах вона, як правило, розв’язується на користь городян. У нашому ж випадку — була використана в політичних цілях.

Подібні протиріччя неминучі, але життя такого міста, як Київ, — це мистецтво компромісу. Питання, що виникали практично щодня, ми намагались вирішувати в робочому порядку, без зайвого нагнітання пристрастей, цивілізовано. Шукали способи задоволення загальнодержавних потреб у приміщеннях для посольств, міністерств, житлі для їх співробітників. Намагалися гармонізувати ці стосунки, знайти оптимальний баланс інтересів держави й міста, не поступаючись останніми.

Мої ж опоненти, навпаки, штучно провокували непорозуміння, розмовляли тоном наказів і ультиматумів, загострювали ситуацію, аби створити враження неможливості дійти згоди з міською владою.

Першим виступив із бідканнями міністр Кабміну. «Дело» Леонида Косаковского стряпалось по запискам… Валерия Пустовойтенко? — під таким заголовком 6 січня 1998 року в «Киевских ведомостях» вийшов матеріал Г. Сікорського. У статті йшлося, що «сие послание за номером 54-640 от 12 декабря 1995 года, сильно смахивающее на документы образца 33–38 годов», — звелось до ремствувань «на неуправляемость тогдашнего главы столичной горгосадминистрации Леонида Косаковского…», зокрема, в питаннях забезпечення житлом адмінеліти, передачі цілого ряду споруд з комунальної в державну власність.

Появі цього доносу передував вельми неприємний інцидент. Я розповідав про нього в «Перевороте на Крещатике»:

«Самая серьезная стычка у нас с Пустовойтенко произошла в конце 1995 года — по телефону. Он несколько раз мне звонил и приглашал:

– Слушай, подъедь к нам, тут у нас есть макет застройки участка по улице Старонаводницкой. Надо, чтоб ты подъехал, посмотрел, мы тут сразу утвердим все, подпишем бумаги и начнем строить.

Этот микрорайон известен в народе как «царское село». И я сказал Пустовойтенко: — Вот так новости... Это же компетенция градостроительного совета. Подавайте на совет, он рассмотрит. Если поддержит — тогда будем подписывать. К тому же, мы не давали согласия на участок застройки.

Он положил трубку.

А вскоре — вновь звонок. Все та же «песня». Второй, третий раз. Вот на третий раз начал говорить с прижимом:

– Так ты приедешь или нет?

И я не выдержал:

– Слушайте, как вы себя ведете? Раньше Владимир Васильевич Щербицкий не считал зазорным приехать вместе с Политбюро в Киевпроект и рассматривать там генеральный план развития города. А вы хотите, чтобы я, как мальчишка, бегал к вам и в вашем кабинете подписывал сомнительные проекты. Милости просим — на градостроительный совет, вот там мы все посмотрим и решим. Присылайте своих представителей.

И, употребив слова покрепче, что со мной очень редко бывает, я бросил трубку. Конечно, наш разговор стал той последней каплей, которая не только вывела из равновесия еще одного президентского фаворита, но, более того, вынудила его прибегнуть к санкциям. Еще бы... Их самолюбию был нанесен такой удар!..

Валерий Павлович решил пожаловаться Президенту».

«Партія війни» розпочала свою гру.

Ті, котрі одразу після виборів 1994 року накреслювали плани мого усунення з посади, оскільки вважали, що я не належу до їхнього табору, не могли, звісно ж, здійснити це негайно. З урахуванням моїх на той час міцних позицій у столиці, підтримки киян, вони спершу не наважилися на моє звільнення.

Вони вичікували слушної нагоди, щосили розширюючи й поглиблюючи тріщину, що утворилася між мною і центральною владою завдяки їхнім старанням. На це знадобилося майже два роки. Два роки довгої, виснажливої, підлої закулісної інтриганської метушні. Дедалі ставало зрозумілішим, що я не відповідав їхнім уявленням про мораль і керівництво. Був серед них чужаком. «Я не працюю за законами цієї зграї», — трохи згодом, в червні 1997 року, висловився з цього приводу в газеті «Політика».

Ця тривала, підступна, прихована від громадськості боротьба після відомої наради на Банковій 5 квітня 1996 року, — на якій я, перейшовши Рубікон, у присутності великої кількості запрошених, уперше на рівні керівників такого калібру, відкрито виступив проти методів роботи Президента і зухвалої поведінки його оточення, що викликало справжній шок у залі і не на жарт розлютило главу держави, котрий, створивши систему, де кожний «сверчок знал свой шесток», не переносив будь-яких натяків на самостійну поведінку, тим більш відкритих заперечень, — перемістилася на відкриту сцену, розгорнулася у широкий наступ і завирувала пристрастями.

Після того, як вони винесли всі ці проблеми на поверхню, і мені доводилось часто, захищаючись, уголос говорити про споживацьке ставлення до столиці.

Багатьох усе більше дратувало небажання голови Київради передати з міської власності в державну цілий ряд об’єктів, виділити під забудову певні земельні ділянки, забезпечувати квартирами все нових чиновників.

Не в захваті від міської влади були і народні депутати призову 1994 року, яким ми відмовили у претензіях на особливе ставлення. Пам’ятаю, як мене лякав глава регламентного комітету Верховної Ради 2-го скликання П. Шейко за неувагу, за його визначенням, до нардепів. Ми відвели певні їхні претензії на будинки й готелі в центрі міста і запропонували управлінню справами парламенту оформити пайову участь у будівництві (до речі, вони все-таки зробили грошовий внесок, удвічі більший за внесок будь-якого іншого підприємства, установи чи організації) та звести для себе, за свої ж кошти, за мінусом відрахувань на розвиток міської інфраструктури та соціальної сфери, будинок на Осокорках. Що й було зроблено. Маю відзначити, що керівництво Верховної Ради до такої постановки питання поставилось із розумінням.

Найбільше роздратування моїх недругів викликала відмова виділити земельну ділянку під забудову висотного готелю в парку біля Маріїнського палацу. Доводилося вести боротьбу не з окремими особами, а з добре згуртованим кланом, що потім і захопив владу в столиці.

Значно пізніше, 31 липня 2003 року, в «Сільських вістях», Роксана Гедеон написала: «Із бажань «нових українців» і морально здичавілого чиновництва й складається така собі архітектурно-культурна мафія — можливо, одна з найпотужніших в Україні…» І далі: «Мафія ця, ясна річ, дуже сильна в столиці. Початок її діяльності мальовничо описаний у мемуарах Леоніда Косаківського, першого всенародно обраного міського голови Києва. Леоніду Григоровичу довелося свого часу витримати чимало боїв за землю в центрі столиці, яку олігархи вже тоді буквально рвали на шматки. Найзапекліша сутичка відбулася навколо проекту будівництва «суперготелю» у Маріїнському парку, просто на дніпрових кручах, які рішенням Київради ще в сімдесяті роки минулого століття були оголошені недоторканними. Брутальне втручання в київський ландшафт могло б мати тяжкі геологічні й гідрологічні наслідки».

Незгода мера міста з планами реконструкції Палацу культури «Україна» та його пропозиція спрямувати ці гроші на будівництво метро стала, за визначенням спеціальної комісії парламентарів, однією з основних причин наступу на столичну владу.

Ще одна «лінія напруги» між мною і верхами виникла з причини мого небажання потурати будівництву будинку для верховної еліти по вул. Десятинна, 10. «Будинок на Десятинній, — нагадують «Сільські вісті» 20 січня 2005 р. за матеріалами газети «Свобода», — зведення якого в 1996 році коштувало, за оцінками експертів, біля 100 мільйонів гривень, славиться не лише «крутим» оздобленням чи новітньою електронікою… З цим будинком пов’язаний дипломатичний скандал, який виник через Людмилу Кучму. Перша леді була сильно розчарована тим, що з її шостого поверху не видно куполів Андріївської церкви. Від спілкування з прекрасним Людмилу Миколаївну відділяла глуха стіна. Перепону можна було б і пробити, але поруч, на Десятинній, 12, споруджували англійське посольство… Далі все відбувалося, як у детективі: найвища державна влада вимагає від тодішнього мера Києва Леоніда Косаківського розірвати з англійцями контракт на оренду будинку. Але той не погодився… Тоді Косаківського знімають і на його місце садять Олександра Омельченка. І «раптом» в посольському будинку — архітектурній пам’ятці, що вистояла сто років і стояла б ще стільки ж, падає стіна. Відтак Омельченко отримав формальний привід розірвати з англійцями контракт. Зчиняється скандал, міжнародна преса розповідає про невгамовний потяг пані Кучми до культових споруд. Проте вікно прорубано, пані президентша вдоволена».

Ігор Ткаленко в газеті «Всеукраинские ведомости» в січні 1998 року, характеризуючи поводження голови Київради у цьому питанні, зокрема, відзначив: «И вообще, в силу своей «всенародной избранности», за коммунальную собственность столицы держался зубами. Между нами, Кабмину приходилось бороться в Киеве за каждую лестничную клетку, как при штурме Берлина».

І дійсно, за час своєї роботи мною не віддано із власності міста жодного об’єкта, більш того, навпаки, домоглись передачі столиці окремих важливих комплексів, приміром, аеропорту «Київ-Жуляни». Зате після мого звільнення процес розтринькування міського надбання пішов шаленими темпами. Проводили ми зважено і приватизацію. Такі підходи не всім подобались, особливо тим, хто хотів нагріти на цьому руки.

Так що у нас були не стилістичні розбіжності. Вододіл проходив глибше.

Сановники з владних поверхів не пробачали мені ні успіхів, ані промахів. В серії газетних публікацій, бруд і дикість яких були, мабуть, надмірні навіть для українського політичного мракобісся, не щадили мене.

А тут ще підкинули іншу тему.

Почалось із замовної газетної качки в «Киевских ведомостях» за 10 червня 1995 року «Дорога к президентству или феномен Леонида Косаковского». Більше року ця вигадка активно розкручувалась, попри всі мої спростування таких намірів.

Масло у вогонь підлила публікація в окремих виданнях на початку 1996 року рейтингів найвпливовіших політиків, за якими мене ввели в першу десятку, поставивши на шосте місце в державі, в той час як ніхто інший з мерів та губернаторів не потрапив навіть до двадцятки.

«Свідченням» немовби моїх президентських амбіцій абсолютно надумано подавалось створення за нашою ініціативою Ліги історичних міст України, в якій під егідою Києва об’єдналось понад 70 міст країни, що дозволило їй стати найпотужнішою на той час асоціацією органів самоврядування.

Як пряму вказівку до «вогню на знищення» сприйняли мої опоненти провокаційний матеріал у брошурі «Української перспективи», одразу, як по команді, передрукований газетами, такого змісту: «З аналізу викладених фактів можна зробити припущення: Л. Косаківський практично завершив підготовку для відступу на запасні аеродроми i подальшого виконання стратегічного завдання — завоювання президентського палацу. Від резиденції Ліги історичних міст до здійснення цієї мрії Л. Косаківському залишилось подолати біля 400 метрів по Крутому узвозу».

Після цього стало зрозумілим, що питання мого відсторонення — справа найближчого часу.

Так і сталося. З мене, по суті, і розпочалася зачистка поля можливих конкурентів на майбутніх президентських виборах, зняття їх будь-якою ціною з дистанції на дальніх підступах. Президент у такий спосіб вирішив перервати політичний політ свого можливого суперника.

Є японське прислів’я, яке приблизно звучить так: «Гвоздь, который высовывается, бьют по шляпке». В цей момент я чітко зрозумів: скороминущі політичні інтереси і придворні інтриги узяли верх над усім тим, що було зроблено мною для становлення державності за всі роки моєї роботи на цій і попередніх посадах. Що і казати: «Минуй нас пуще всех печалей и барский гнев, и барская любовь».

«Характерною особливістю Леоніда Даниловича Кучми, — наголосив в своїй книзі «Свистун, або Чи можна політичного банкрута обирати керівником держави?» Дмитро Чобіт, — стало правило — усувати зі свого найближчого оточення всіх, хто своїм авторитетом і діями починав його затінювати та міг створити у перспективі конкуренцію… Так зробили і з вмілим господарником і організатором Леонідом Косаківським, коли побачили, що створена ним Асоціація історичних міст України може перетворитися у штаб на майбутніх виборах Президента, тому швиденько погасили цю та інші ініціативи глави столичної адміністрації і теж брутально зняли його з посади…»

(Парадокс у тому, що не я, а мій наступник, якого протиставляли мені як господарника, а не політика, пішов у президенти, діставши на виборах у 2004 році сміховинні загальноукраїнські 0,45 %, а у Києві — свої ганебні, у межах статистичної похибки, трохи більше 4 %: одним словом, потерпів оглушливе фіаско…)

Але ще була так звана «комісія» на чолі з Іваном Курасом, «заплічних справ майстром», «червоним академіком» від ЦК КПУ, духовним наставником Табачника й прихвоснем Кучми, дрібною й безпринципною людиною, готовою заради власного благополуччя на будь-який мерзенний учинок. Він та його права рука Анатолій Толстоухов, який мало відрізнявся за рівнем моральності від свого боса, й політичним кредо якого, за прикладом відомого персонажа з не менш знаної книги Ільфа й Петрова, було «Всегда!», стали головними виконавцями замовного знищення мене як небезпечного конкурента …

Потім була моя двомісячна хвороба й операція.

Щоб згадати атмосферу тих днів, пропоную читачам ознайомитись із текстом заяви прес-центру громадського комітету по захисту конституційних прав голови Київської міської державної адміністрації, голови Київради, оприлюдненої у кінці травня 1996 року:

«25–26 травня у столиці України відзначалося свято, яке полюбилося киянам і стало уже традиційним, — День Києва. У його програмі був цілий ряд цікавих заходів і подій, які привернули увагу сотень тисяч киян, а також гостей столиці.

День Києва ще раз засвідчив: це свято всіх киян, які люблять рідне місто, гордяться його історією, його традиціями.

Однак цього разу святкова палітра була затьмарена не лише тим, що ватаги підпилих молодиків перетворили красень-Хрещатик під час масових вечірніх гулянь на вулицю битої склотари і всілякого сміттєбрухту. У тональності Дня Києва вчувалися й інші, більш серйозні нотки — нотки політичного характеру. У самісінький переддень свята уряд України, пішовши на повідку в окремих упереджених політиків, зробив усе можливе, аби розхитати столичну владу, внести у її робочий ритм елементи напруги, нервозності, дестабілізації.

У квапливому порядку, незважаючи на авторитетну думку й звернення до Президента заступників голови міської адміністрації, начальників управлінь і служб, керівників райадміністрацій, цілого ряду громадських організацій, військовослужбовців, Кабінет Міністрів України прийняв рішення звернутися до Президента щодо усунення з посади голови Київради Леоніда Косаківського, якого, до речі, обрали мером майже 550 тисяч киян. Ця акція, зарані ініційована рядом зацікавлених на політичному Олімпі осіб, нагадувала сумнозвісні аналогії недавнього минулого, коли людині могли скласти вирок без суду й слідства. Так зване слухання «київського питання» Кабмін проводив за відсутності мера столиці, якого у зв’язку з різким погіршенням стану здоров’я було госпіталізовано в одну з лікарень Мінського району.

Більше того, саме у відсутність Леоніда Косаківського вийшли розпорядження Президента щодо увільнення з посад першого заступника голови Київської міської держадміністрації Миколи Ламбуцького, заступників голови міської держадміністрації Владлена Ковтуна й Галини Артюх. Їх увільнили за суворою статтею Закону України про державну службу.

Зазначимо, що поспішне зняття трьох керівників було, даруйте, «приурочене» саме до Дня Києва. І це за обставин, коли, наприклад, Галина Артюх за розпорядженням голови міської держадміністрації очолювала оргкомітет по підготовці й проведенню Дня Києва.

Звертає на себе увагу кілька прикрих обставин щодо неетичного ставлення деяких можновладців, а також тих, хто підспівує їм, до законно обраного мера столиці Леоніда Косаківського. Як відомо, саме за його особистою ініціативою й сприянням і було усунено історичну несправедливість — відроджено зруйнований у 20-х роках прекрасний пам’ятник святим, «вічним людям» — княгині Ользі, святому Андрію Первозванному та просвітителям Кирилу і Мефодію. Але дехто у стилі і в традиціях відомих часів зробив усе можливе, аби в офіційних виступах не промайнуло навіть прізвище Косаківського. Лише відомий поет Іван Драч у своєму емоційно-прекрасному виступі подякував меру столиці Леоніду Косаківському.

І вже виходять далеко за межі людської порядності, гідності і честі, за межі правди, справедливості і добра мерзенні вчинки невідомих поки що диригентів, які дали вказівку напередодні відкриття цього пам’ятника збити з дошки тильної частини ансамблю слова про те, що пам’ятник відновлено за ініціативою й сприянням Л. Г. Косаківського. Зникло у такий же спосіб ім’я мера столиці і в ряду імен тих людей, завдяки яким установлено оригінальний пам’ятник відліку відстаней біля центрального поштамту. Отже, знову над нами витають привиди минулого, того минулого, в якому викреслювалися імена, замальовувалися фотографії, виривалися сторінки з підручників, як, наприклад, це сталося з чудовим твором Володимира Сосюри «Любіть Україну». Історія повторюється у своїх найгірших варіантах.

Але люди уже починають розуміти, де правда, а де — облуда. У зв’язку з кампанією ошукання, випадів та інсинуацій щодо мера столиці група ветеранів війни добивається зустрічі з Президентом. Ряд провідних артистів України відмовилися брати участь у концертах, присвячених Дню Києва, на Співочому полі, інших майданчиках столиці, а також на концертах у мерії. У столичній держадміністрації у ці дні — «гарячі телефони»: кияни обурюються рішенням Кабінету Міністрів і висловлюють підтримку обраному ними голові Київради Леоніду Косаківському. Ідуть телеграми, звернення, листи до уряду й Президента, а також у громадський комітет по захисту конституційних прав мера столиці України.

Не залишилася непоміченою і така обставина: на концерті у мерії, який відбувався увечері 25 травня, не було дипломатів, а також керівників районних держадміністрацій, хоча вони і отримали запрошення. Натомість там можна було зустріти цілий ряд одіозних діячів, які очолили так званий «хрестовий похід» проти столичної мерії і персонально — проти мера.

Прес-центр громадського комітету по захисту конституційних прав голови Київради Леоніда Косаківського рішуче засуджує кампанію політичного вереску, злобливих випадів та зухвалих дій, спрямованих на відсторонення від влади обраного населенням мера. Той, хто прагне на нинішній хвилі політиканства прибрати Київ до своїх рук, перехопити кермо управління у того, кому це кермо вручили самі кияни, неодмінно зазнає фіаско. Неправедні дії — це вияв не сили, а слабкості, це знаряддя політиканів усіх мастей, затятих інтриганів, носіїв зла, і такі дії рано чи пізно отримають належну оцінку.

Є істина, є правда, є справедливість. Вони — головні об’єктивні судді. Хай не забувають про це добродії-політикани.»

Це все відомо. Не всі знають інше. В відставку з посади глави міськдержадміністрації 19 липня 1996 року я подав сам. Зрозумівши, що в таких умовах далі працювати не зможу, з урахуванням положень нової Конституції, де поєднання посад уже не передбачалось, вирішив зосередитись повністю на роботі голови Київради, що мені довірили кияни. То була перша відставка в історії нашої молодої держави держслужбовця такого рангу за власним бажанням.

Повний текст цього документа виглядає так. 

Президентові України Л. Д. Кучмі

Косаківського Л. Г.

 

ЗАЯВА

 

Шановний пане Президенте!

 

У відповідності до ст. 31 Закону України «Про державну службу» подаю у відставку з посади голови Київської мicькoї державної адміністрації у зв’язку з:

1. прагненням, виходячи з волі киян, які 10 липня 1994 р. обрали мене головою Київради — мером столиці України, i, відчуваючи за це велику відповідальність перед ними, повністю зосередитись на здійсненні передбачених новою Конституцією держави повноважень міського голови;

2. принциповою незгодою з постановою уряду від 21.05.96 р., в якій дана необ’єктивна, упереджена, свідомо зміщена в бік негативу оцінка діяльності міськдержадміністрації, по суті, зроблена спроба перекреслити результати праці трьох мільйонів киян;

3. неодноразовими намаганнями з боку окремих посадових ociб примусити мене до виконання та прийняття рішень, які могли б, на мій погляд, завдати значної шкоди місту та киянам. Все більшим нехтуванням інтересами столиці з боку центральних органів виконавчої влади, споживацьким ставленням до неї.

Водночас хотів би підкреслити, що, обіймаючи надалі посаду міського голови, я готовий, як і раніше, до конструктивної співпраці, підтримки Ваших зусиль, спрямованих на зміцнення нашої держави, підвищення добробуту людей, розвиток столиці України.

 

З повагою                                          Леонід КОСАКІВСЬКИЙ

19 липня 1996 року

 

Але прохання про відставку навіть не розглянули. Відповіді на моє звернення я не отримав досі, в той час як законодавством про держслужбу на подібне відводиться місяць. Натомість у хід була пущена стара, ймовірно, заготовка про моє звільнення із зовсім іншими формулюваннями та з посиланням на вже недійсну Конституційну угоду. Не враховано було і те, що в день виходу указу я ще перебував на лікарняному. Зневажили і Кодекс законів про працю. Одне слово, гарант дотримання Конституції так поспішав, що припустився цілого букета порушень Основного Закону та інших правових актів.

Указ про моє звільнення з посади глави міськдержадміністрації виголосили ввечері 19 липня 1996 року по УТ-1. Офіційно дотепер із ним так і не був ознайомлений. Знаючи схильність Табачника до маніпулювання з факсиміле, можна думати що завгодно…

Завершуючи дану главу, не можу не звернути увагу читачів і на таке.

За десять років кучмівського правління в нашому уявленні постійно намагалися й створити з нього образ такого собі арбітра нації (із легкої руки відомого тепер державного діяча), який стоїть над сутичкою, і демонізувати оточення Президента (що більше нагадувало «тераріум однодумців», ніж цілісну команду).

Вони не стали першовідкривачами в цій справі. Відомий історик Петро Толочко у книзі «Дворцовые интриги на Руси» давно привернув увагу до деяких фактів, що не лише руйнують стереотипні уявлення про високу моральність наших порфіроносних пращурів, а й спонукають подивитися на їхні діяння під більш реалістичним кутом зору. Він довів, що літописці, люди, як правило, церковні, відчуваючи певну ніяковість за діяння своїх володарів, намагалися знайти їм якесь виправдання: «…С течением времени даже личности заурядные, ничем не отличившиеся на поприще служения Отечеству и не вызывавшие расположения современников, постепенно облагораживались… Неблаговидные поступки князей летописцы, как правило, объясняли не личной их инициативой, но результатом действий коварных и льстивых советников… Княжеское благородство и мудрость почти всегда противостоят коварству и бесчестию боярского окружения … Видимо, такова природа верховной власти. Все доброе исходит от нее непосредственно, а все злое — от коварных и льстивых царедворцев».

Слів немає, навколо Президента крутилося чимало сумнівних особистостей, які не мали уявлення про честь і мораль. Так, знаючи деякі особливості характеру свого патрона — комплекси, помисливість, мстивість, заздрість, — вони часто користалися цим у власних цілях. Але замовником і диригентом усіх основних політичних процесів, розправ із суперниками виступав сам Кучма, який часто волів залишатися в тіні, а коли припікало і треба було відвести підозри від себе, без вагань «здавав» найвідданіших наближених.

Саме він ламав через коліно долі людей, проявляючи небачену до нього жорстокість.

Певно знаю, що у випадку зі мною ініціатива виходила від нього, хоча до останнього моменту зовні у ставленні до мене він був сама люб’язність. Лицемірно, наприклад, вітав 21 січня 1996 року з днем народження, хоча на той час уже віддав усі команди відносно мене й механізм мого усунення був приведений у дію. Поздоровлення привіз особисто Табачник (!), який, за дорученням свого шефа, мало не задушив мене в обіймах (у прямому й переносному значенні цього слова). Слабкі потуги походити на Чезаре Борджа, що і казати… Як різняться слова, висловлені ними тоді в віншувальному адресі, з тим, що вони почали дозволяти собі висловлювати стосовно мене вже чотири місяці потому, читач може впевнитися, прочитавши текст того привітання.

 

Вельмишановний

Леоніде Григоровичу!

 

Щиросердно поздоровляю Вас з 45-річчям від дня народження!

Зичу, принаймні, ще стільки ж років подвижництва і творення на терені політичному і господарському.

Ваша жертовна відданість Києву — ось що рухає Вами щодня, щогодини.

Широкий загал депутатів Рад усіх рівнів і кияни вшановують Вас і як державного діяча, і як чудову Людину!

Хай ще більше прославиться Ваше ім’я поміж жителів столиці України — міста-красеня Києва, якому Ви віддаєте всі свої сили, приділяєте увагу і турботу.

Хай і надалі стачає Вам, дорогий Леоніде Григоровичу, здоров’я, сили і снаги.

 

Президент України                                                            Леонід Кучма

 

Точно так усі подальші так звані спроби «усунення» Омельченка він генерував і режисирував особисто, а потім спускав на гальмах, — після закулісних торгів і чергових поступок із боку градоначальника в політичних, комерційних та інших питаннях.

Ну дуже любив він усіх підвішувати в повітрі, а потім смикати за нитки.

Не завжди вдавалося. Зі мною зокрема. Зате бальзамом на душу були запевнення Омельченка, — після чергового приниження й облизування з його боку черевиків шефа, — у його вірності.

Інтриган колишній Президент був ще той. Правда, під час президентських перегонів 2004 року перехитрував сам себе.

За даними соціологічного опитування, проведеного з 6 до 9 грудня 2004 року соціологічною службою Центру Разумкова, майже половина українців висловились, що Президент Леонід Кучма залишив посаду Президента з ганьбою. Ще 35,5 % опитаних обрали варіант «Як невиразний політик». При цьому 75,9 % опитаних думали, що протягом останніх місяців дії Президента були спрямовані «на захист власних інтересів та інтересів свого політичного оточення». Раніше в таких випадках, хто мав честь, стрілялись. Відсахнулися від нього тепер і його клеврети — Волков, Горбулін, Литвин, Омельченко, — які свого часу не гребували нічим, щоб догодити своєму шефові, підносили його до небес, забігали наперед, а зараз уникають навіть зустрічей, «сміливо» зачіпають у пресі.

Як стало можливим, що український народ, котрий належить до європейської цивілізації і має багаті демократичні традиції, який подарував континентові одну з перших демократичних конституцій (Пилипа Орлика 1710 р.), при Кучмі змушений був жити в умовах де-факто поліцейської держави, де панував правовий нігілізм, відзначалися численні

порушення прав людини, жорстка цензура ЗМІ, унаслідок чого вперше за час існування Ради Європи навіть ставилося питання про виключення України з її складу?

З одного боку, до цього сумного тоді факту привело те, що після катастрофи тоталітаризму в колишньому СРСР, в Україні, яка стала незалежною державою, до влади прийшли, користуючись недосконалістю демократичних інститутів, носії тоталітарного мислення і відповідної політичної практики, яких і уособлював Л. Кучма (котрий через свої інтелектуальні та моральні якості, психологічні особливості в іншій країні — за умови мінімальної політичної конкуренції — не мав би жодних шансів посісти президентську посаду), а також просто політичні авантюристи.

За роки правління Кучми, які стали найбільш цинічною фазою в історії України, у країні була створена надзвичайно виродлива політична система з майже тотальним маніпулюванням суспільною свідомістю; судова влада здебільшого стала лише продовженням структур виконавчої влади, більше половини судових рішень просто не виконувалися; відбулася девальвація моральних підвалин суспільства: за копійки купувалось усе — обов’язок, честь, совість...

У будь-якій демократичній країні кар’єра таких керівників була б недовгою. Але наш доведений до злиденності народ, поставлений на грань виживання, стоїчно терпів довгі десять років.

Режим Кучми тримався так довго не тому, що він був такою сильною особистістю (він якраз слабка, закомплексована людина), а тому, що його довго терпіли, а тим, кого він знищував, не протягували руки допомоги. Ми і досі в полоні слов’янської звички сподіватися на доброго царя, який прийде і всіх розсудить. Згадайте і казки про молочні ріки і киселеві береги.

Значна частка відповідальності за подібний стан справ, що склався в ті роки, лежить на демократичних силах України, які не змогли перешкодити переходові нашої країни до авторитаризму, злегка прикритого демократичною фразеологією.

Але свою частину провини за трагедію української демократії в 1994–2004 роки повинні взяти на себе демократична Європа і США, що не хотіли розуміти або робили вигляд, що не розуміють різниці між формальними гаслами і реальною демократією, і фактично благословляли своїм мовчанням багато авторитарних кроків режиму Кучми, який, спритно спекулюючи в той час на міфічній «лівій загрозі», залякуючи нею західну громадськість, одержував індульгенцію на дії, гідні азіатського деспота. Захід дослуховувався до зовні правильних, демократичних заяв Кучми, заплющуючи очі на зовсім протилежну політичну практику і не чуючи протестів української опозиції.

Створюючи режим безконтрольної особистої влади, Кучма усував із політичної арени усіх, хто навіть у принципі міг бути його опонентом, — чим темніша ніч, тим ясніші зорі, — зводячи відданість своїй персоні в ранг державної ідеології і наближаючись таким чином до політичних стандартів Іраку тих часів, Північної Кореї і Югославії епохи Милошевича.

Я першим, по суті, потрапив під прес тоді потужної репресивної державної машини. Саме тоді вперше на рівні європейських структур на київському прикладі заговорили про те, що у нас не все гаразд із дотриманням демократичних норм.

Протоколи тієї ж Парламентської Асамблеї Ради Європи засвідчують, як окремі наші (в їх числі і чинні) державні діячі усіляко намагалися відбілити колишнього главу держави в очах світової спільноти, а також їхні закиди на мою адресу та деяких інших представників України, які доносили до громадськості цивілізованих країн правду про дотримання свобод і прав громадян у нашій країні.

Не варто забувати і поїздку Кучми на «оглядини» у США напередодні виборів 1994 року, його, по суті, благословення там, наступні його візити, порівняння з Рузвельтом, патронат над ним адміністрації Клінтона й інших світових лідерів. Пам’ятаю, як на диво завзято захищали цього пана на сесіях ПАРЄ деякі видні демократи й борці за права людини з різних країн, а прийняті все-таки рекомендації європейських парламентаріїв після 1999 року благополучно торпедувалися в Комітеті Міністрів Ради Європи. Так само залишалися без відповіді мої запити як члена делегації Верховної Ради України в ПАРЄ в Комітет Міністрів із приводу ситуації у Києві і невиконання Кучмою рішень судів і рекомендацій ПАРЄ. Загалом, Рада Європи, як будь-яка бюрократична організація, нерідко приймала рішення, аби просто зафіксувати свою позицію щодо тієї чи іншої проблеми, а далі хоч трава не рости. Про них, бувало, забували одразу після голосування. Так було і в моєму випадку. Жодних санкцій до України і Кучми за невиконання рекомендацій Ради Європи з приводу розв’язання київської проблеми й виконання рішень суду, який поновив мене в посаді мера, застосовано не було. Хоча вдячний і за те, що, як мінімум, окреслили питання і виставили непривабливі для Леоніда Даниловича оцінки. Але він до них виявився глухим.

Ситуація змінилася, хоч і не відразу, після справи Гонгадзе. Коли гнійний нарив по імені Кучма на тілі України розкрився, від цієї одіозної фігури відсахнулися всі, навіть ті із закордонних друзів і колег, хто ще недавно завзято його захищав. Але було вже пізно.

У 1986 році Україна пережила найбільшу техногенну катастрофу в історії людства, але обіцяної міжнародної допомоги ми так і не побачили. При політичному банкроті Кучмі наша країна пережила політичний і моральний Чорнобиль, і нас тоді знову залишили наодинці зі своєю трагедією.

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz