2. «ДЕМОКРАТИ» БІЛЬШОВИЦЬКОГО ВИШКОЛУ

 

З перших хвилин роботи нової ради я зіткнувся із серйозним опором із боку тієї частини депутатського корпусу Київради, що на виборах мера підтримувала Черняка, а тепер, об’єднавшись у депутатську групу «Столиця», стала до мене в опозицію.

Часто доводилось слухати й читати міркування на тему: чому стала можливою така парадоксальна ситуація, коли загально обраний міський голова не має підтримки міськради, депутати якої теж обрані киянами?

Нічого незвичного тут немає. Подібна ситуація, коли мер і більшість міської ради належать до різних, часто опозиційних, сил, зустрічається в багатьох містах інших країн, і, зокрема, в їхніх столицях. Відомі подібні приклади і на рівні держав. Виборець завжди, може, інтуїтивно, вчиняє мудро. У згаданих випадках він не схотів, напевно, зосереджувати всю владу в одних руках, тим самим забезпечивши противаги, певний баланс політичних сил.

Але там усе відбувається цивілізовано. Мені не відомі випадки, коли в країнах усталеної демократії той чи інший депутат місцевої ради ігнорував роботу сесії, блокував її роботу, замість цього брав участь у незаконних зібраннях, а тим більше протидіяв мерові у виконанні його повноважень тільки тому, що йому цей мер не подобається. Важко уявити, що депутат, наприклад, міської ради Вашингтона вдирається до кабінету мера, ламаючи замки та все на своєму шляху, нишпорить у його особистих речах. Через п’ять хвилин він опинився б у найближчій поліцейській дільниці, а на його політичній кар’єрі був би поставлений хрест. Я вже не кажу про те, що ніхто не наважився би діяти всупереч рішенню суду. Однак саме такі речі відбувалися у Києві.

Незайвим буде відзначити, що на межі 80–90-х років у радах Москви та Ленінграда, деяких інших великих міст колишнього Радянського Союзу панувала своєрідна атмосфера.

Доречно навести характеристики депутатського корпусу тих часів з книги відомого російського демократа, мера Санкт-Петербурга А. Собчака «Из Ленинграда в Петербург: Путешествие во времени и пространстве»: «Большинство новых депутатов Ленсовета были представителями технической интеллигенции, работавшими в проектных или исследовательских институтах, а также на предприятиях. Бесспорно, Ленсовет тех лет по составу был самым демократическим (точнее — антикоммунистическим) представительным органом в стране, однако более 90 процентов его депутатов не только не имели необходимой подготовки к политической деятельности, но никогда раньше не стремились заниматься ею профессионально, т. е. не имели и соответствующего опыта. Поэтому каждый из них (отчасти под влиянием прошедшей предвыборной кампании) рассматривал свою работу в городском Совете как продолжение митинга, на котором важно во что бы то ни стало изложить до конца и отстоять свою точку зрения. Понимания того, что в представительном органе гораздо важнее уметь находить компромиссы, уметь находить то решение, которое позволяет, не отступая от своих взглядов, двигать вперед общее дело, — такого понимания у большинства из нас в то время не было.

Это было очень неспокойное собрание людей, большинство из которых, впервые занявшись политической деятельностью, вели себя, как дети, только что научившиеся говорить, — их трудно было остановить. Им хотелось говорить и говорить бесконечно, из-за чего заседания проходили неспокойно, а часто даже бурно … По этой причине Совет оказался малорезультативен: все время уходило на бесконечные, и по любому поводу, дискуссии. Любимой темой в Ленсовете тех дней было обсуждение процедурных вопросов. И думать не нужно, и поговорить можно. Давно замечено, что дилетантизм и посредственность многословны: говорить им хочется, а сказать нечего — обилие слов подменяет отсутствие мысли.

Демократический состав Ленсовета был не в состоянии справиться с собственным демократизмом … В городе был Совет, но не было власти. Пока депутаты спорили, текущими городскими делами фактически занимался прежний состав исполнительного комитета … В Ленсовете тогда сложилась практически неразрешимая ситуация…»

Продовжуючи, Собчак пише про свої стосунки з депутатами: «С первого же дня руководства Ленсоветом я попытался сделать его работу более результативной, перевести ее в русло деловых обсуждений насущных проблем, не зацикливаясь на политических прениях, но неожиданно натолкнулся на жесткую оппозицию со стороны группы депутатов, отличавшихся повышенной активностью и уже привыкших диктовать Совету свои правила работы … Они буквально в первый же день, когда я занял место председательствующего и стал вести заседание, устроили настоящую обструкцию, заявив более 50 протестов по порядку ведения и процедурным вопросам ... Спокойной, слаженной и результативной работы в Ленсовете, к чему я стремился, так и не получилось. И тогда, когда я был председателем Совета, и особенно потом, когда был избран мэром города, борьба против любого моего решения не утихала».

Вам це нічого не нагадує? Дуже схожа ситуація, із деякими національними відмінностями, склалася і в столиці України. Вона позначилася на роботі Київради і в 1990–1994 роки, і в період, коли головувати в ній випало мені.

Так що це було не суто київським явищем, а загальною хворобою росту молодої демократії на пострадянському просторі. Тільки при всіх конфліктах в інших містах, — між мерією й радою в тому самому Ленінграді, — боротьба не переходила грані, що веде до взаємного знищення. Влада все-таки діяла... А в нас подібне призвело до паралічу міського представницького органу. Внутрішні протиріччя в раді, що мали б долатися демократичними процедурами, штучно роздмухувалися, і були використані як вибух спрямованої дії, аби зірвати ситуацію в Київраді зсередини. Зухвалості поведінці моїх опонентів додавало й те, що хоча більшість киян проголосувала за мене, все ж у депутатському складі переважали прихильники Черняка. Названий чинник суттєво вплинув на подальший перебіг подій у раді.

Мушу визнати — у полоні змагань за посаду мера ми упустили боротьбу за більшість депутатських мандатів. Не знімаю й із себе відповідальність за цей промах. Не доглядів. Мене заколисали запевнення мого першого заступника, якому я доручив особисто цим займатися, і глав районів, що все під контролем і турбуватися немає причин. Підвела моя довірливість. Це був, може, найсуттєвіший мій прорахунок.

Передбачаю, що хтось у цьому місці може вигукнути: «Ага, він таки використовував адмінресурс!» Прошу заспокоїтися тих, хто так подумав. По-перше, про подібне ніхто і згадки в той час не мав. А по-друге, не міг собі й уявити, що схоже можливе на практиці. Якби насправді ми діяли в такий спосіб, то склад ради був би зовсім інший і там засідали б суцільно мої прихильники.

Ішлося про інше. Після контактів і консультацій з трудовими колективами, партіями, громадськими організаціями, мешканцями мікрорайонів, визначилося коло здобувачів депутатських мандатів абсолютно різного політичного спрямування, які користувалися найбільшим авторитетом і підтримкою серед людей і мали значні шанси на перемогу у своїх округах.

Не новина, що аналізом підготовки виборів, їх перебігу й перспектив займаються в усіх країнах і штаби кандидатів, і органи влади. І ми здійснювали моніторинг передвиборної ситуації. Нічого незаконного в цьому не було. Тим паче, що самим виборчим процесом опікувалася очолювана висуванкою Руху міська виборча комісія, яка значною частиною складалася із симпатиків Черняка. Вона ретельно за всім слідкувала. З боку комісії жодних офіційних нарікань на мою адресу ні по ходу виборів, ні по їх результатам не було висловлено.

Прогнози тих, хто їх складав і доповідав, були оптимістичними. Якби вони здійснилися — в Київраді переважну більшість склали б депутати, які б чи підтримували мене, або, щонайменш, трималися б поміркованої, конструктивної позиції та не чинили б мені обструкції.

Зараз я корю себе за те, що ми, побоюючись звинувачень у втручанні в процес виборів депутатів, поводилися дещо відсторонено. Мої ж опоненти вели себе агресивно, задіяли нові (як на той час) технології. Окрім значних фінансових уливань у кожний округ, масованої рекламної кампанії на ТБ, в кожну поштову скриньку у місті було покладено яскравий кольоровий буклет із фотографією Черняка і всіх кандидів у депутати від блоку «Столиця», їхні дані. На базі готелю у Феофанії для них проводилися кількаденні семінари-тренінги.

Тепер я усвідомлюю, що прорахунком із мого боку було, по-перше, небажання відкрито оголосити, кого я як кандидат на посаду мера підтримую в тому чи іншому окрузі на виборах до міськради, — оприлюднити своєрідний «список Косаківського». Закон цього не забороняв. По-друге, я помилково не дозволив моїм заступникам і керівникам управлінь міськадміністрації виставити свої кандидатури на виборах до Київради. Переконаний, більшість із них стали би депутатами.

Перемогли при обранні депутатів мої опоненти. Ніякої фальсифікації, як я вже наголошував, на тих виборах і близько не було. Вони взяли гору технологічно. Я це сьогодні визнаю. Люди ж, кому я доручив у 1994-му цим займатися, віднеслися до справи по-нехлюйськи, своєчасно не розпізнали і не відреагували на тактику передвиборної кампанії, нав’язану нашими супротивниками по цій боротьбі, оперативно не запропонували мені адекватних підходів і симетричної, як модно зараз говорити, відповіді. Треба було особисто вникнути, але багато сил забирали мерські перегони, не дійшли руки. Після виборів я відправив заступника, який опікувався у мене цими питаннями, у відставку, але на вулицю не викинув, як прийнято тепер, домігся для нього пристойної посади.

Але ситуацію поправити вже було неможливо.

В результаті до Київради частково прийшли люди, які опікувалися не інтересами виборців, а виконували волю своїх політичних поводирів. Вони не змирилися з поразкою на виборах мера і прагнули реваншу. Проте, — я і досі глибоко переконаний, — навіть у тому складі міськрада могла би стати справжнім органом влади у столиці, успішно діяти, виконуючи покладені на неї виборцями й законом повноваження. Була б воля й бажання. Однак не судилося…

Оскільки неможливо було усунути голову Київради з посади (чинний на той час закон такої можливості не давав), моїми «недоброзичливцями» було взято курс на дестабілізацію ситуації у міській раді, аби просто не дати мені виконувати свої обов’язки. Була поставлена мета: заблокувати роботу голови Київради та самої ради, а потім у будь-який спосіб усунути мера від влади. Результати виборів їх не цікавили. Міркували вони приблизно так: ви його обрали, але він нам не подобається, тому давайте його замінимо, поставимо ту людину, яка нам більше підходить. Ніхто з них не переймався тим, що я не тільки переміг свого суперника з великим відривом, а й отримав значно більше голосів, ніж усі депутати Київради разом узяті.

Виснажливе протистояння нав’язувалось депутатам «ляльководами» ззовні і спрямовувалось якоюсь невидимою, досвідченою і досить могутньою рукою. «Потому что проблема Киевсовета — это не внутренняя проблема, а внешняя, проблема влияния: «дирижировали» ведь не из этого дома», — вимушений був наголосити в розмові з журналістами тижневика «Дзеркало тижня». Диригенти з-поза сесійної зали дуже щільно опікали депутатський корпус. Наглядачі, іноді з числа депутатів Верховної Ради, практично постійно були присутні в приміщенні засідань ради, а перед сесіями проводили інструктажі, як їм, міським депутатам, себе поводити. Якби ніхто не заважав, ми з депутатами швидко б порозумілися. Про це мені відверто говорили в приватних розмовах і мої опоненти зі складу депутатського корпусу.

В боротьбі зі мною об’єднались і деякі чиновники, і парламентарі, і бізнесмени, і окремі політичні боси, — всі, хто рвався безпосередньо доступитись до матеріальних і фінансових ресурсів столиці, і кому я заважав у цьому, хто ставив по-крупному в передвиборній боротьбі на моїх опонентів і прагнув повернути втрачене. Саме заради цього вони так боролись за доступ підгодованих ними депутатів до приватизації комунального майна, розпорядження міськими землями та казною.

Бурхливу діяльність у цьому напрямку розгорнув, зокрема, керівник концерну «Денді» — головний спонсор виборчої кампанії блоку «Столиця», — перетворивши куплені ним згодом «Киевские ведомости» на рупор боротьби зі мною. Дмитро Джангіров у «Вечірніх вістях» від 26 травня 2000 року, розповідаючи про цього, із його слів, в 1994–1995 роках «регулярного участника многочисленных «демократических» тусовок, агрессивно оппозиционных тогдашнему киевскому мэру Леониду Косаковскому», писав: «перешедшая под контроль Бродского популярная в те времена газета «Киевские ведомости» из номера в номер выливала ушаты грязи на Леонида Григорьевича, причем очень скоро эта тенденция приобрела явно выраженный маниакальный характер».

(Надзвичайно цікаво десять років потому спостерігати, як людина, що, по суті, привела Омельченка до влади, і він сам щосили обмінюються через пресу «люб’язностями», перетворившись у непримиримих ворогів. Омельченко і в цьому випадку виявився вірним традиції зраджувати своїх благодійників. Судячи з розповсюдженої в листопаді 2004 року заяви очолюваної ним партії «Єдність», тепер для нього Михайло Бродський відомий «хіба що своєю епатажністю та клоунадою», і поки він «у поті чола» трудився на благо народу загалом і киян зокрема, «Михайло Бродський робив усе для того, щоб прибрати до своїх рук якомога більше народної власності та заощаджень громадян. Саме банк «Денді» та підприємства пана Бродського, в які люди вкладали свої кошти, обдурили тисячі киян та жителів інших регіонів України, перетворивши їх на обездолених та безправних». Чомусь раніше він цього не помічав, коли використовував його у своїх кар’єрних цілях.)

Саме на мені вперше в Україні випробовувались «чорні» технології, в обливанні мене брудом зробили перші кроки газетні кілери, з-під пера і на гроші тих, хто голосніше всіх потім в 2002–2004 роках волав про захист свободи преси і виступав проти засилля цензури, вийшли перші замовні статті. Як не згадати і банкіра, який, ображений за відмову в наданні дозволу на будівництво хмарочоса в непристосованому для цього місці в трикутнику на розі бульвару Лесі Українки та вулиці Мечникова, скупив журналістів і газетну площу в провідних вітчизняних та закордонних виданнях і відкрив антикосаківський фронт, а потім побував за ґратами в Німеччині.

І за всіма ними виразно проглядалось макіавеллівське обличчя їхнього пастора, духовного батька та ідеологічного наставника, засновника й провідника «чорнобородої дімократії».

(Поза сумнівом, вільна преса в сталих демократіях — цінність незаперечна. Але роль «санітара суспільства», яку вона зазвичай виконує в цих країнах, нашим ЗМІ дається надзвичайно важко. І справа тут не лише у зовнішньому факторі — «темниках», цензурі тощо, хоча і з цими явищами потрібно рішуче боротися. Тут я на боці журналістів. Але більш небезпечним є інше явище, про яке представники журналістського цеху, що очолили напередодні останніх президентських виборів рух проти цензури, чомусь уголос не говорять і після помаранчевої революції, і яке, як ракова пухлина, роз’їдає редакційні колективи зсередини, — корупція в рядах самих працівників медіа. Цим вірусом вражена значна їх частина. Не таємниця, що преса працює переважно згідно з прейскурантами. За гроші надрукують все, що завгодно. Хто хоч раз брав участь у виборах, знає про астрономічні розцінки на публікації, кошти від яких ідуть «налом» прямо в кишеню редакторам цих видань.

Але цю проблему борці за свободу преси чомусь замовчують. Деякі з них, які тепер стали «стовпами» демократичної преси, лауреатами всіляких вигаданих для себе звань кращих журналістів у різних номінаціях, свого часу мовчки і без вагань виконували замовлення і займалися «джинсою» (так це явище називають у сусідній Росії). Зараз, коли їм уже нічого за сміливість не загрожує, навіть світить образ поборника свободи, із задоволенням ведуть бесіди на зазначену тему. Пам’ятаю, як одна з таких прес-дам без докорів сумління в передачі «Післямова» в 1996 році, яку, як усім відомо, перед виходом в ефір проглядали на Банковій, залила моє зображення на екрані кров’ю.

Замість того щоб викривати корупцію в усіх сферах і на всіх рівнях суспільно-політичного життя, журналісти дедалі частіше самі поповнюють лави хабарників, — йдеться в статті «Хартія медіа-прозорості проти «zakazukhi» Оксани Приходько в тижневику «Дзеркало тижня» (№ 34 від 28 серпня 2004 р.). Газета посилається на дослідження, проведене під егідою International Public Relations Association (IPRA), в якому з’ясовувалася ймовірність того, що поява певних матеріалів у друкованих ЗМІ зумовлена особистою, причому аж ніяк не професійною зацікавленістю в цьому журналістів і редакторів. Результати стали предметом широкої дискусії в західній пресі. Не нашій. Терміном «zakazukha», яке вже стало міжнародним, більшість англомовних журналістів називають «матеріал за плату». Результатом цієї дискусії стало прийняття Хартії медіа-прозорості, розробленої шістьма міжнародними організаціями, у тому числі IPRA, Міжнародною федерацією журналістів, Міжнародним інститутом преси, Transparency International. Як ідеться в цій публікації, потреба вжити термінових і рішучих заходів щодо боротьби з корупцією в журналістиці визначається тим, що ширяться лави журналістів, які ризикують своїм життям і здоров’ям задля проведення журналістських розслідувань за випадками корупції. Факт, що журналісти самі беруть хабарі, зводить нанівець зусилля найнепримиренніших борців із корупцією, знижує рівень довіри до журналістів у цілому, а громадян позбавляє надійного джерела правдивої інформації.

У нас, на превеликий жаль, ще не дійшли до усвідомлення всієї загрози таких тенденцій у розвитку вітчизняних мас-медіа. До того ж, маємо навести лад у такому делікатному питанні, як відповідальність ЗМІ за сказане й надруковане слово. Так, потрібно відгородити пресу від бажаючих затулити їм рота непомірними сумами моральної шкоди, що іноді призводить до закриття незручних видань. Але має існувати і відповідальність журналістів за оприлюднену неправдиву інформацію, яка нерідко калічить долю людей. І таких прикладів не бракує. Слово, як відомо, може ранити гірше пістолета. Згадаймо також, що чимало видань, які фінансуються з-за кордону, взагалі представляють у нас інтереси їхніх платників податків, а не українських громадян.)

Пішли ходоки, розпочався шантаж, погрози. Мені пропонували фактично відмовитися від повноважень, а всю реальну владу віддати тим, кого мені назвуть. Навіть клали на стіл списки членів міськвиконкому, із якими я мав погодитись. Зрозуміло, я вказав усім цим візитерам на двері. Говорив їм публічно: поки я мер, справжніми господарями в місті будуть кияни, а влада буде одна — та, яку вони обрали: голова Київради і міська рада. І нікому не дозволю нав’язувати свою волю — ні чиновникам, ні партіям, ні бізнес-структурам. Тим більше криміналітету.

Після цього проти мене була розв’язана справжня війна. Розпочалося безпрецедентне цькування в пресі. У висвітленні київських подій чітко простежувався «оркестровий» підхід: усе, що писалося, задавалося змахами диригентської палички «сучасного Гебельса».

Усі ці речі не були таємницею. Про них багато писали в пресі, навіть за кордоном. 13 травня 1996 року канадська газета «Eastern Economist» розмістила статтю: «Враги у ворот. Заговор, чтобы вынудить мэра Киева уйти со своего поста». В ній не тільки розкривається план перевороту, але і називаються конкретні прізвища його організаторів і учасників, невдоволених розвалом із боку мера їхніх грандіозних планів щодо встановлення контролю над комерційними структурами й банками міста, зривом окремих — щодо яких вони здійснювали патронат — бізнесових проектів (їхні побоювання виявилися небезпідставними: ми одразу почали створювати таку систему, коли найважливіші майнові питання вирішувались через прозорі процедури — земельні аукціони, конкурси, нежитлові приміщення здавались в оренду не келійно, а після відкритого розгляду на спеціальній комісії, що вибивало ґрунт з-під ніг тих, хто звик вирішувати ці проблеми в обхід закону, роздаючи хабарі). Прямо вказано, що організував змову Табачник.

Активно долучились до зміщення мера і деякі посольства, лобіюючи інтереси своїх приватних компаній, що вели нечесну гру, і яким я не давав це робити. Про їх роль у перевороті на Хрещатику я вже мав нагоду розповісти у однойменній книзі. Тут пригадаю лише одну деталь, яку розкрив мені у розмові в липні 1996 року керівник міської партійної організації однієї із впливових партій. За його словами, в «Шевченківському райкомі партії» (так дехто іменує місце розташування посольства однієї із супердержав за назвою старого господаря), куди його й інших партійних вождів регулярно запрошували для консультацій (називаючи речі своїми іменами, — інструктажів), щодо мого зміщення, як вирішеного питання, йому говорили ще десь за півроку до того, як воно відбулося. Які ж сили були задіяні у боротьбі зі мною!

Не треба скидати з рахунку, про що вже йшла мова, і кримінальні структури, яких не влаштовувало те, що ми робили.

Ось під такий акомпанемент розпочала роботу новообрана столична рада. Декілька місяців продовжувалось гостре протиборство. На жаль, чинне тоді законодавство практично повністю ставило мера в повну залежність від міської ради, яка навіть зарплату мала йому встановлювати. На законодавчому аспекті проблеми варто зупинитись докладніше, позаяк його аналіз важливий не лише для розуміння подій у Києві в той період, а й для кращого усвідомлення всіх процесів, що відбувалися в державі.

Вибори голів і депутатів місцевих рад в 1994 році проводилися на підставі Закону України «Про формування місцевих органів влади й самоврядування» від 3 лютого цього ж року із внесеними 28 червня змінами, головною метою якого було ліквідувати посади представників Президента на місцях. Але він не визначав (це питання на повен зріст постало одразу після виборів) повноважень обраних замість них голів відповідних рад. Вони були виписані в чинному на той час Законі України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве й регіональне самоврядування», згідно з яким ці посадові особи залишалися лише головуючими на сесіях та засіданнях виконкому. Виникало цілком природне запитання: навіщо було в такому разі тин городити, затівати вибори, — щоб звести роль голови лише до функцій спікера на сесіях? Мене і моїх колег в інших містах, — говорив я газетярам, пояснюючи свою позицію з даного питання, — не обирали на роль спікера, який тільки відкриває й закриває сесію, а все інше — як у старі часи. Але ж не можна двічі увійти в одну й ту ж саму річку. Ніде у світі таких прецедентів немає, коли після виборів обранців народу позбавляють прав. Люди вибирали мене з надіями на розв’язання нагальних соціально-економічних проблем, розраховуючи, що я буду мати для цього необхідні повноваження й важелі управління. А нас одразу намагалися поставити в такі умови, коли ми нічого не змогли би зробити. Не міг же я щодня нагадувати виборцям, що мер — не цар і не Бог, а його повноваження обмежені законом і діяльністю міськради. Таке було не в моїх правилах.

Я не належу до тих людей, котрі чекають манни небесної, сподіваються, що хтось за тебе розв’яже проблеми, — наголошував у «Голосі України» 3 вересня 1994 року. — Ми і раніше працювали, покладаючись тільки на власні сили, і тепер чинитимемо саме так. Але хотілося б робити це у рамках закону, щоб усі розуміли, що проблеми Києва — це не тільки проблеми Косаківського чи когось іншого. Стверджував і стверджую: Київ — це політичний барометр України. І не дай Боже, щоб його зашкалило.

Ішлося лише про одне — створення потрібних законодавчих передумов для нормальної, продуктивної роботи на місцях. Але Верховна Рада не поспішала з цим. А після ознайомлення із схваленим парламентом 14 липня 1994 року у першому читанні законопроектом «Про місцеві Ради народних депутатів», мене охопив смуток. Замість того щоб чітко окреслити повноваження голови, виконкому і ради, всі вони змішувались в загальні повноваження ради. Знову відчувався потяг до всевладдя рад, які ставали абсолютно непідконтрольними нікому, і намагання сповити обраних усім населенням відповідних територій голів рад, які потрапляли в повну залежність від депутатів. Навіть у радянські часи такого не було.

Пам’ятаючи про сумний досвід Київради 1990–1994 років, я добре розумів, до чого це може призвести.

На мій погляд, говорив я, ми мали б не тільки розмежувати повноваження голови, виконкому і ради, а й усвідомити: рада не може брати на себе невластиві їй функції повсякденної роботи. Подібно до Верховної Ради на загальнодержавному рівні місцеві ради мали б зосередитись на створенні правової й нормативної бази для роботи, займатись стратегією розв’язання міських проблем, перспективою розвитку територій, бюджетом, планами соціально-економічного розвитку, земельною політикою, а не втручатись у виконавчу діяльність. Так, принаймні, робиться у цивілізованих державах (навіть у Росії, приміром, колишній «Ленсовет» зараз носить назву «Законодательное собрание Санкт-Петербурга», що найточніше відображає головне призначення цього органу — давати місцеві закони). Якщо всі намагатимуться керувати, — до добра це не доведе. До речі, про вади цього проекту в такому ж ключі говорили і народні депутати в ході його обговорення, що засвідчила стенограма засідання. До парадоксів доходило: законопроектом передбачалось, наприклад, що всі дільничні інспектори міліції повинні затверджуватись на сесії міської ради. І подібних норм там було удосталь.

Приблизно таку аргументацію я навів на спеціальній, із широким колом запрошених, нараді з цього приводу, що відбулася у Верховній Раді одразу після принесення присяги новообраним Президентом України 19 липня 1994 року. Ця подія відбувалась на тлі проявів, які насторожували, перетягування каната щодо влади на місцях між новим Президентом і обраним за кілька місяців до цього парламентом. Першим дзвіночком стали наміри, що пролунали з вуст глави держави на цьому зібранні, створити свої, паралельні структури влади на місцях. Так уперше пролунала ідея побудови горезвісної вертикалі влади. Я одразу у своєму виступі відреагував на таку абсолютно несподівану пропозицію. Закликав не робити цього, не вигадувати нічого нового, — крім хаосу й некерованості воно ні до чого б не призвело, — а вписати вже обраних людей, керівників рад, у цю модель, якщо без неї не можна обійтись, наділити саме цих осіб, що мають кредит довіри виборців, ще й додатковими повноваженнями від держави. Така точка зору була підтримана моїми колегами на наступних нарадах із цієї проблематики. А 6 серпня 1994 року вийшов указ Президента України «Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях», яким установлювалось, що делеговані повноваження державної виконавчої влади здійснюються відповідно головами обласних, Київської та Севастопольської міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі рад та очолюваними ними виконавчими комітетами, підзвітними та підконтрольними з цих питань Президентові України.

Якщо у цьому питанні вдалося знайти прийнятний на той момент вихід із ситуації, то із законом про місцеві ради справи виглядали набагато гірше — він завис у повітрі. Була підготовлена порівняльна таблиця до другого читання, профільна комісія (тоді ще не було комітетів) підтримала наші пропозиції і включила в текст законопроекту окрему статтю по Києву, яка б допомогла врегулювати правові колізії щодо повноважень органів влади в місті до прийняття закону про столицю. Але на розгляд депутатів цей документ так і не був внесений.

Боротьба за повноваження між Президентом і Верховною Радою набирала обертів, а після реанімації конституційного процесу перейшла в цю площину. Всі зміни до законів із цих проблем заморозили. 10 листопада 1994 року парламент ухвалює постанову «Про склад Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України (Конституційної Комісії)». Мене було обрано до її лав.

Працювала вона дуже своєрідно, що скидалось на повну профанацію такої важливої справи. Відбулось декілька загальних засідань, які почергово вели співголови (Президент і Голова Верховної Ради), де точились гострі загальні дискусії. Секція, очолювана В. Гриньовим, до якої я входив, зібралася лише раз. Обійшлись суперечками та розмовами взагалі. А в цей час у приміщенні правничої фундації таємно від усіх спеціальна група писала текст Конституції (до них вечорами з настановами їздив Табачник). А потім уже протискували напрацьований ними текст на комісії.

На всіх засіданнях, в яких мені вдалося взяти участь, я виступав і щоразу особливо наголошував, що в жодному разі не можна допустити утворення в Києві паралельних структур влади, а обраним киянами керівникам міста і потрібно одночасно делегувати повноваження державної влади. Наступні події підтвердили правильність моїх побоювань і застережень, але тоді, на жаль, до них не прислухались.

Остаточно надії на можливі зміни до закону про місцеві ради розвіялися 10 липня 1995 року, коли Президія Верховної Ради ухвалила постанову, якою визначалось: враховуючи прийняття Верховною Радою України Закону України «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» та внесені пропозиції, проект Закону України про місцеві Ради народних депутатів розглянути на сесії Верховної Ради України після прийняття нової Конституції України.

Нічого доброго з того для Києва не вийшло, про це, власне, і йдеться в книзі, яку ви тримаєте в руках.

Абсурдність становища стала зрозумілою після початку першої сесії новообраної Київради 2 серпня 1994 року, коли протягом кількох днів були поставлені на голосування всі включені до порядку денного питання і жодне з них не набрало необхідної для прийняття кількості голосів. Зайшли на друге коло обговорення.

Одразу визначились і сфери інтересів фактичних розпорядників голосів моїх опонентів — депутатів. Найбільш рельєфно ця зацікавленість проявилася в царині приватизації. Завзято вони боролися за утворення комітету з цих питань під їхнім контролем.

Відповідаючи на питання кореспондента «Киевских ведомостей» 6 вересня 1994 року: «Чи дійсно це настільки важливо, щоби ставити таке питання попереду інших, наприклад, формування виконкому?», — я сказав: «Вважаю, що ні», — і детально вмотивував свою позицію. Запропонував розглядати цю проблему послідовно: що зроблено попереднім складом міськради і її фондом у питаннях приватизації, який стан сьогодні, і тоді вже перейти до вирішення питання, як управляти цим процесом. Так було би логічніше. Але декому захотілось поставити воза поперед коня — спочатку прийняти рішення про утворення комітету з питань приватизації, а потім уже думати, які ж у нього будуть повноваження і чим він має займатись. Очевидно, — наголосив я, — є такі сили, котрих це питання цікавить у першу чергу, і вони його будь-якою ціною проштовхують через Київраду. Одначе через мене вони не переступлять. Далі я нагадав читачам газети, що депутати попереднього скликання Київради неодноразово наполягали на звіті фонду комунального майна й перевірці його діяльності, але так і не змогли цього добитися. В цьому саме і полягала причина того мого розпорядження на початку 1994 року, яким я зупинив дію деяких рішень сесії й наказів фонду, що вели до фактичного розбазарювання міського майна (про це ви мали можливість прочитати в першій главі книги). Ніхто не повинен «хапнути», оминувши закон. А це не всім тоді сподобалось. Хотілося бути безконтрольними. От і зараз надійшло, скоріш за все, таке «соціальне» замовлення. Я за те, щоб приватизацією займалась міська рада і саме вона контролювала цей процес. Але перестрибувати через інші питання, негайно створювати такий орган під конкретних людей тільки тому, що комусь із закулісних режисерів так хочеться, це було би помилкою, — зауважив я кореспондентові. І одразу, щоб відвести можливі підозри, заявив — виконком, в якому по закону мені визначено головувати, не буде претендувати на питання приватизації, бо у нього достатньо інших справ. І дотримався слова — ми з депутатами пізніше віднесли це питання до компетенції регіонального відділення Фонду державного майна України, як того і вимагали чинні на той час нормативні акти і створена у державі єдина система органів приватизації.

Оскільки робота сесії одразу забуксувала, ми шукали шляхи розв’язання проблем по забезпеченню життєдіяльності міста, ухвалення необхідних для цього рішень. В рамках закону, зрозуміло.

Наведу лише два приклади. Стосовно них найбільше інсинуацій дотепер.

Найгострішим питанням восени 1994 року стало формування виконкому. Виникла патова ситуація: пройшли визначені законом два місяці для прийняття рішення з даного приводу, а рада так і не спромоглася це зробити. Міська рада, загалом, неспроможна була прийняти жодного рішення щодо й інших проблем.

У вищецитованому інтерв’ю я висловив журналістці В. Сімкович також свій погляд на деякі проблеми, пов’язані з формуванням виконавчого комітету Київради. Він був чіткий: мені з цим виконкомом працювати, і я не буду брати дилетантів. В політичні ігри навколо цього грати не маю наміру. Кілька років тому ми мали сумний досвід обрання його складу на політичній основі, і пам’ятаємо, що з того вийшло. Блок «Столиця» розподілив портфелі ще до виборів, причому більшість претендентів було чомусь на посаду заступника з міжнародних зв’язків, а займатись комунальним господарством ніхто не хотів. І в кінці розмови особливо підкреслив: якщо хтось, блокуючи й торпедуючи роботу Київради, хоче домогтися її розпуску, то в мені вони не знайдуть союзника. Головним критерієм для мене при підборі кандидатур до складу міськвиконкому є професіоналізм, — відповів я на питання депутатів на сесії 14 вересня 1994 року. І додав: Київ повинен отримати діючий і професійний виконком.

Нас обирали не для політичних ігор, — говорив я в ті, перші дні роботи сесії, звертаючись до депутатів. І шукати однодумців буду серед тих, хто вболіває за справу, а не плекає власні амбіції. За великим рахунком, обивателеві для життя необхідні тільки дві речі: щоб на його вулиці булочник пік хліб, а поліцейський ловив розбійників, — на це звертав увагу ще Наполеон Бонапарт. Якщо виходити з інтересів жителів столиці, то, незважаючи на те, хто і під якими гаслами йшов на вибори, всі ми повинні керуватись насамперед тим, що Київ один для всіх і ми разом повинні дбати про його населення. Оце і є основа для порозуміння в раді. І я робитиму все, аби воно було. Є час розкидати камені, є час збирати. Коли ж хтось використовуватиме Київраду для політичних цілей — моєї підтримки не знайде, — акцентував я.

«Сьогодні Київрада фактично не може визначитись в принципових питаннях. Вона не може, — звернув увагу я на круглому столі у газеті «Україна молода» 20 грудня 1994 року, — створити комісії, бо фракціям весь час щось заважає домовитися між собою щодо розподілу посад голів. Основні суперечки відбуваються навколо цього. Проблеми сьогодні не в мені, а у стосунках між депутатськими групами і амбіціях окремих депутатів. Сьогодні немає жодної фракції, яка б мала більшість і могла б провести якесь рішення. У політиці не існує поступок з одного боку, політика — це завжди певні компроміси. Особисто я давав багато шансів, щоб виправити ситуацію, що склалася … Та все ж дехто чекає, коли знімуть Косаківського…

Ті, хто неспроможний усунути мене з посади, знову розповсюджують чутки про тимчасовість мого перебування на ній. Але скажу відверто: кияни обрали мене на чотири роки, і весь цей період я збираюся працювати заради їхнього добробуту…

В усіх цивілізованих країнах після виборів люди, які стояли на різних політичних платформах, співпрацюють. У нас, на жаль, обрані депутати замість того, щоб разом включатись у нормальну роботу, почали створювати «перманентний» конфлікт. Така ситуація неприпустима для Києва…

Що стосується конкретних посад, то це наш камінь спотикання. Першочергово треба обрати заступника голови ради. Нині з депутатського загалу було названо 13 можливих претендентів. На сесії я назвав їх усіх і попросив фракції скоротити цей список до 2-3 кандидатів. Виявилося, що кожен бачить заступником голови лише себе. До речі, коли формувався виконком, мені ніхто не запропонував жодної кандидатури. Депутати віддали перевагу їх «поголовному» викреслюванню. Голосували двічі, всіх викреслюючи. Цікаво було спостерігати, як люди, що в минулі роки відстоювали свої політичні переконання, не лякаючись таборів, несуть «на перевірку» свої бюлетені до представників тієї чи іншої фракції. Ось такий був у нас «справжній прояв демократії». На жаль, я не бачу бажання більшості співпрацювати над конкретними питаннями».

Характерно, що все інтерв’ю супроводжувала така назва: «Тимчасового уряду» Косаківського не повалить жодна революція рад». Газетний номер вийшов невдовзі після ухвалення мною важкого для мене, але відповідального й необхідного, виправданого згодом рішення щодо сформування складу виконавчого комітету.

Звісно, діяльність міськради була штучно паралізована. Потрібних для управління містом рішень вона була нездатна ухвалювати. Значну частину функцій мав на своїх засіданнях здійснювати виконком, склад якого — через жорстке протистояння у депутатському корпусі — так і не був затверджений. Голосування свідомо торпедувалося.

Була розроблена проста схема: завадити мені укомплектувати міський виконавчий орган у мінімально необхідній для початку його функціонування кількості. «Персональний склад виконавчого комітету пропонується головою відповідної Ради і затверджується (а не обирається. — Авт.) Радою». Так визначала цю процедуру стаття 3 Закону України «Про формування місцевих органів влади й самоврядування».

Як і належить, я подав список своєї команди — кандидатури всіх сімнадцяти членів виконкому (саме таку кількість визначила міськрада). Депутати пропустили лише шестеро, голосування по інших постійно зривалося. Не маючи можливості самим пропонувати кандидатів — це належало до виключної компетенції голови, — депутати з табору опозиції у такий спосіб намагалися нав’язати свою кадрову політику за принципом: якщо сам не з’їм, то хоч надкушу. Намагалися вибити зі складу виконавчого комітету окремих людей, які, як знали депутати, за жодних обставин не стануть об’єктом їх маніпулювання, а потім (як це вже було в період головування у виконкомі Малишевського, коли всім заправляли через його голову Мосіюк і Омельченко) перебрати реальний контроль над цією структурою на себе.

Велись кулуарні торги. Мені називали прізвища тих, кого я маю зняти з обговорення в обмін на проходження інших кандидатур. В першу чергу йшлося про Г. Артюх та В. Ковтуна. Хтозна, можливо, якби я тоді пристав на цю пропозицію, то і проблем у стосунках із депутатами не мав би, і доля моя склалася б інакше, і події у Києві розвивалися би не так. (Через два роки — у квітні 1996-го — «парламентарі» з Банкової пропонували в обмін на мою згоду звільнити їх із посад — тоді ж вони до цього списку додали ще і М. Ламбуцького — залишити мене в спокої і дати можливість працювати далі, обмежившись лише доганою на Кабміні. Був навіть підготовлений проект рішення уряду, що був мені продемонстрований, але після моєї відмови піти на такий крок був замінений на найрадикальніший: пропозицію Президенту звільнити мене з посади.) Тоді ж, у 1994-му, я заявив: членів своєї команди не здаю. На питання «Киевских ведомостей» 27 липня означеного року: «Готовы ли вы пожертвовать людьми своей команды ради того, чтобы не было затяжных конфликтов между вами и депутатами?» — відповів: «В жертву я никого никогда не отдавал. И никогда не пытался выставить вместо себя своих подчиненных, перевести на них стрелки недовольства. Считаю, что для руководителя это просто невозможно».

Переглядаючи протоколи пленарних засідань Київради з цього питання (а його розгляд безрезультативно тягнувся з 9 серпня до 11 жовтня 1994 року), можна пересвідчитися, що марними виявилися заклики до своїх колег депутатів: І. Лосєва — приймати якісь рішення, а не безплідно сперечатися; Р. Макомели — підходити до кожної кандидатури об’єктивно; В. Михайленка — дати голові можливість сформувати виконком. Характерним є протокол від 4 жовтня 1994 року, в якому прямо зафіксовані звинувачення М. Вишневецького на адресу лідерів Руху в зриві голосування, і обурення О. Донія — лідера студентського голодування на початку 90-х — щодо рішення-вимоги депутатської групи «Столиця» показувати бюлетень таємного голосування керівникові фракції перед тим, як опустити в скриньку. Так місту нав’язувалися нові уявлення про демократію. Тут же містяться виступи на сесії керівників підприємств, служб міської адміністрації, районів — В. Поляченка, О. Панька, А. Мокроусова, — із звинуваченнями депутатів у тому, що вони нічого не вирішують для міста. Підбиваючи підсумки засідання в той день, я був змушений констатувати, що відбулося фактичне блокування голосування. Прикро, що так сталося, — наголосив далі. — Знову спрацювала командна система й депутати показували свої бюлетені, як школярі, в такий спосіб фактично зведені нанівець домовленості, досягнуті напередодні в ході моїх переговорів із керівниками депутатських груп. Тому, — підкреслив я, — вимушений зібрати всіх, кого я рекомендував до складу виконкому, і порадитись, як діяти в подальшому.

Місто вступало у складний осінньо-зимовий період. Ця невизначеність несла серйозні загрози для киян, підривала основи життєзабезпечення міста. Отримавши повноваження напряму від городян, відповідальний перед ними, я не міг сидіти, склавши руки. Власне, проблема створювалася штучно, мої опоненти свідомо доводили стан до абсурду, щоб потім мене ж звинуватити у бездіяльності. Я мав ужити енергійних заходів, аби розблокувати ситуацію, дати можливість міським службам працювати. Люди не мали страждати через небажання депутатів займатись їхніми проблемами.

Що робити, коли депутати протягом відведеного законодавством строку так і не змогли сформувати виконком, законодавець не передбачив — він розраховував на ідеальні умови, а реальність, як це зазвичай буває, виявилася багатшою й багатограннішою за теорію, — і рецептів на такі випадки не запропонував. Тому вимушений був звернутись з листом до Верховної Ради, висловивши прохання роз’яснити, як маю діяти в умовах становища, що склалося. Швидко отримав відповідь за двома підписами — голови постійної Комісії Верховної Ради України з питань державного будівництва, діяльності Рад і самоврядування (з 5 травня 1997 р. — відповідний Комітет) О. Стешенка та завідувача відділом у питаннях діяльності Рад та органів місцевого самоврядування секретаріату парламенту В. Волинця, в якій роз’яснювалось (згідно із чинним на той момент положенням про постійні комісії у них були такі повноваження), що я маю право сформувати виконком до врегулювання зазначеної проблеми у законодавчому порядку.

Після отримання висновку, 11 жовтня 1994 року я підписав розпорядження № 179 С.

 

 

 

 

 

РОЗПОРЯДЖЕННЯ

«Про формування виконавчого

комітету міської Ради народних депутатів»

 

Відповідно до Закону України від 28.06.94 «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про формування місцевих органів влади і місцевого самоврядування» передбачено двомісячний термін для утворення місцевими Радами своїх виконавчих органів.

У зв’язку з тим, що Київською міською Радою народних депутатів протягом вказаного терміну не затверджений запропонований персональний склад виконавчого комітету, а чинним законодавством чітко не визначений порядок формування Радами за таких умов своїх виконавчих органів, та з метою забезпечення стабільного керівництва міським господарством, здійснення у столиці виконавчо-розпорядчих функцій, керуючись роз’ясненнями Верховної Ради України від 05.10.94 № 08/6-437:

Сформувати до врегулювання цього питання у законодавчому порядку виконавчий комітет Київської міської Ради народних депутатів у складі:

Артюх Галина Михайлівна

Верес Микола Юхимович

Гульчій Микола Васильович

Дворник Іван Герасимович

Ковтун Владлен Кузьмич

Ламбуцький Микола Михайлович

Мокроусов Анатолій Олексійович

Омельченко Олександр Олександрович

Падалка Віктор Михайлович

Панько Олексій Миколайович

Петімко Павло Ілліч

Поляченко Володимир Аврумович

Сорокін Олександр Миколайович

Фоменко Іван Андрійович

Шевальов Валентин Миколайович

 

Голова Ради                                                  Л. Косаківський

 

Про прийняте рішення я повідомив депутатів на наступний день — 12 жовтня — на сесії міськради. Проінформував, що ситуацію в Київраді обговорював із виборцями, кандидатами в члени виконкому, на засіданні Ради районів, які підтримали позицію голови Ради. Наголосив, що це — вимушений крок, зроблений в інтересах міста, він носить тимчасовий характер — до того, як парламент розпише залагодження подібних проблем у законі.

І виконком запрацював. Зафункціонував весь складний міський механізм, управлінську кризу було подолано. Пізніше — 26 червня 1995 року — на сесії голосуванням було прийнято рішення: «Підтвердити правомочність виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів у персональному складі, сформованому розпорядженням голови Київради № 179 С від 11.10.94 р.» Таким чином, було визнано не лише правомірність мого розпорядження, а і всіх — що особливо важливо — ухвалених за цей період виконкомом рішень; продемонстровано, за словами депутата Р. Карандєєва, внутрішню єдність ради із зазначеної проблеми, яка в такий спосіб була повністю знята.

Але депутати з непримиримої опозиції продовжували намагатися зірвати прийняття будь-яких рішень. Наприкінці 1995 року ми своєчасно подали на розгляд народних обранців проект бюджету, але вони не надто бажали його розглядати й голосувати по цьому питанню, проходженню документа через міську раду чинились всілякі перепони. Знову штучно створювалася криза, цього разу — фінансова. В тих умовах, коли в державі існував брак коштів на найнеобхідніше, це загрожувало катастрофою.

Щоб її відвести, довелося вдатися до застосування частини 3 статті 31 Закону України «Про бюджетну систему України»: «У разі, коли Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів не затвердять бюджет до 30 грудня року, що передує тому, на який складено бюджет, чинності набирають показники бюджету, поданого на затвердження Урядом Автономної Республіки Крим, виконавчими органами Рад народних депутатів». Зрозумівши, що навколо головного фінансового документа міста розпочалися ритуальні танці, я, спираючись на це положення закону, підписав розпорядження про введення в дію показників бюджету, поданого адміністрацією на розгляд ради. Зверніть увагу: не затвердив бюджет, а лише запровадив ті положення, які вносилися до ради, і не були розглянуті у встановлений термін. (Чомусь ніхто не кричав, коли Омельченко скористався цим же механізмом при затвердженні бюджету на 1998 рік, хоча причини його застосування були різні: в моєму випадку — в 1996-му — сама рада з описаних вище причин блокувала його розгляд, а у 1998-му я і рада в особі її законних представників наполягала на своєму виключному праві приймати рішення з цього приводу, і хотіла це зробити, а омельченківська адміністрація через своїх працівників — депутатів — не давала їй такої можливості, паралізуючи її роботу, аби на свій розсуд розпоряджатися міською казною. Справді, у чужому оці порошинку бачить, а у своєму пенька не помічає.)

Такий порядок діє у багатьох країнах. І це правильно — люди не мають ставати заручниками неспроможності місцевих законодавців організувати свою роботу. Я мав нагоду ознайомитись із статутами багатьох міст світу, окремі з них складають цілі томи. Там розписані не тільки такі, буденні для них ситуації, але й передбачені дії міських структур влади на всілякі, подекуди неймовірні випадки, які, може, і не трапляться ніколи у реальному житті, проте вони змодельовані, і такі казуси, як у нас, там просто неможливі. У них місто не може залишатися некерованим ні на хвилину, і послідовність управлінських рішень — навіть в екстраординарному становищі — суворо регламентована. У нас і досі існують значні провали у законодавчому полі, котрі дозволяють, при бажанні, створювати різноманітні пастки, ловлячи рибку в каламутній воді.

Так ми тоді знайшли вихід із глухого кута й місто своєчасно отримало бюджет.

І в першому, і в другому випадку я діяв рішуче, як того вимагали інтереси міста, але абсолютно законно. Ніхто моїх рішень не оскаржив і не скасував. Навпаки, органи Верховної Ради й прокуратури, до яких апелювали депутати з опозиційного до мене табору, визнали їх правомірними. До суду позовів ніхто не надсилав. А після того, як депутати, що вже згадувалось, підтвердили їх голосуванням на сесії, юридично взагалі відпав предмет для розмов.

Тим не менш, навіть сьогодні окремі недобросовісні люди намагаються знову піднімати ці питання на щит, безпідставно звинувачуючи мене в порушеннях законодавства під час мого перебування на посаді мера. Як приклад, наводять саме ці епізоди, розраховуючи, ймовірно, на необізнаність людей у реаліях. Причому, і тоді, і зараз, мої опоненти замовчують оцінку їхніх дій компетентними органами. А вона не на їх користь.

Саме рішення Омельченка, який, наприклад, на відміну від мене, не маючи на те повноважень, особисто затверджував бюджет міста, та так званих депутатських зборів, стали предметом численних звернень керівництва Верховної Ради та профільного комітету, протестів і навіть приписів прокуратури, кількох судових рішень до Верховного Суду України включно, рекомендацій та звернень структур Ради Європи. Але всі вони були зухвало проігноровані, попри загальнообов’язковість рішень судів, і те, що рекомендації та висновки комітетів, відповідно до Закону України «Про комітети Верховної Ради України» підлягають неодмінному розгляду органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та об’єднань громадян, підприємствами, установами й організаціями. Але саме про ці факти мої обвинувачі чомусь не говорять. Не спортивно, панове. Чи на злодієві шапка горить?

Тоді ж, у 1994-му, поступово здоровий глузд брав гору, почався відхід депутатів від опозиції, рада важко, але втягувалась у режим нормальної роботи. Стали ухвалювати документи і на сесіях. Особливо плідним виявилася перша половина 1995 року. При усьому драматизмі долі цієї міської ради, яка стала об’єктом політичних інтриг і маніпуляцій, ареною запеклої політичної боротьби, їй усе ж удалося проголосувати в легітимному режимі, окрім необхідних поточних, цілий ряд важливих, а в деяких випадках, без перебільшення, доленосних для Києва рішень.

Але тут «вибухнула» Конституційна угода. З’явилась можливість звільняти обраних голів рад через механізм відставки з поста глави державної адміністрації. Київраді моїми опонентами в цьому відводилась ключова роль. І знову ситуація в раді загострилася, а її робота — забуксувала. Останнє легітимне засідання депутатів пройшло 25 квітня 1996 року. А з 16 червня 1996 року почався період незаконних депутатських зборів.

З цього приводу в довідці відділу з питань діяльності рад секретаріату Верховної Ради України, що спеціально досліджував стан справ у Київраді, мовиться:

«Вивчення ситуації у Київраді свідчить про те, що причини протистояння криються у невдоволенні групи депутатів, які відносять себе до так званого демократичного блоку, результатами виборів голови міської ради. Це і стало причиною систематичного блокування частиною депутатів пропозицій голови ради щодо проведення пленарних засідань ради, формування її органів, розгляду питань, що належать до відання міської ради… У міській раді сформувалася так звана депутатська більшість, яка стала в опозицію до міського голови. Очолили її народні депутати України Бондаренко В. Д. і Грабар М. Ф., які всупереч закону не склали з себе повноважень депутатів Київради (відповідно до частини другої статті 78 Конституції України народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандату. Аналогічне положення передбачено і в частині шостій статті 2 Закону України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад»). Ця група депутатів, ігноруючи пленарні засідання Київради, що скликаються відповідно до закону її головою, грубо порушуючи законодавство, скликає натомість депутатські збори, розглядає на них питання, що належать до відання ради, та ухвалює відповідні рішення. Так, 16 червня 1996 року депутатська більшість міської ради, скориставшись тимчасовою відсутністю голови ради Косаківського Л. Г. (під час його хвороби), скликала збори депутатів і під виглядом пленарного засідання ради прийняла 8 рішень із різних питань місцевого самоврядування та обрала народного депутата України Бондаренка В. Д. виконуючим обов’язки заступника голови Київради. Прокурор міста Києва Лотюк С. В. вніс протест на рішення цього депутатського зібрання. Шевченківський районний суд міста Києва за заявою прокурора 17 вересня 1996 року встановив, що відбулося не пленарне засідання сесії Київської міської ради, а збори депутатів ради, до компетенції яких не входить прийняття від її імені рішень, оскільки згідно зі ст. 20 чинного на той час Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів, місцеве й регіональне самоврядування» рада проводить свою роботу сесійно. Прийняті на зборах депутатів рішення суд визнав незаконними і скасував їх. Проте депутати проігнорували рішення суду і на чолі з Бондаренком В. Д. продовжували скликати депутатські збори, називаючи їх пленарними засіданнями ради, та приймати від її імені рішення».

«Демократами більшовицького вишколу» назвав їх у «Хрещатику» журналіст Ю. Цюпа: «І що їм закон, що їм протести прокурора, що їм думка виборців! Нагадаю: два роки тому сотні тисяч киян проголосували за свого мера. Не сесія — кияни! А сорок чоловік — проти. Це — зневажання думки виборців, грубе нехтування їхніми правами. А опонентам голови — хоч би що, бо вони керуються більшовицькими принципами».

Як у цьому зв’язку не пригадати древню істину — із демократією можна попрощатися, якщо люди починають правити законами, а не закони — людьми.

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz