1. СПЕКОТНИЙ ЛИПЕНЬ 94-го…

 

До виборів голови Київради в 1994 році я вже трохи більше року працював головою міської державної адміністрації.

Досить часто запитують, чому вибір глави держави при призначенні глави київської виконавчої влади тоді — у 1993-му — випав саме на мене?

Таке рішення прийняв Л. Кравчук, перший Президент незалежної України, який, поміж інших (а розглядались, наскільки мені згодом стало відомо, також кандидатури І. Данькевича й А. Назарчука), віддав перевагу саме мені.

Усе сталося дещо несподівано. Деталі мені відомі не всі. Знаю, що пошук кандидатур почався після звільнення 12 квітня 1993 року з цієї посади І. Салія. Певний час вони вивчалися. Відбулася розмова і зі мною на рівні керівництва президентської адміністрації. Згодом мені повідомили, що глава держави вирішив подати на розгляд Київради мою кандидатуру. Я дав згоду. І за два тижні після виконання передбачених законодавством процедур був підписаний указ щодо мого призначення.

Тодішній голова Київради В. Нестеренко в ході нашої з ним бесіди в газеті «Вечірній Київ» наприкінці травня 1993 року, згадуючи про обговорення в раді цього подання, повідомив журналістам: «Хоча ніяких принципових змін у законодавстві не відбулося, проте все ж Київраді першій було запропоновано висловити думку з приводу кандидатури на посаду глави адміністрації. Як ви знаєте, наша сесія проголосувала так: за Леоніда Григоровича 118 депутатів, проти 105. (Пригадую, свого часу за І. Салія на посаду голови виконкому було лише 15 голосів). Побачивши такий розклад, Президент прийняв остаточне рішення — призначити».

До цього моменту з даного приводу якихось планів не мав. Так, мабуть, склалася доля. У 1992 році я не погодився стати заступником Салія у міській державній адміністрації. І раніше відхиляв пропозиції про перехід на іншу, із підвищенням, роботу, віддаючи перевагу тій, що мене повністю захопила, — на посту голови Печерської районної ради та виконкому, а згодом — глави районної державної адміністрації.

В означений період у Київраді йшов нескінченний політичний мітинг і її реальний вплив на ситуацію в місті обмежувався будинком на Хрещатику-36. Депутати захопилися з’ясуванням стосунків, через що міська влада виявилася практично паралізованою. Основний тягар роботи із забезпечення життєдіяльності столиці фактично ліг на плечі районів. І ми — їх керівники — цей іспит витримали. Колеги довірили мені очолювати наш неформальний клуб, бути, як у нас звалося, старостою. Ми регулярно збиралися, частіше за все у мене в районній адміністрації, обговорювали спільні проблеми, радились, як їх вирішувати. Іноді на наші зібрання приїздили керівники міськвиконкому, а одного разу — восени 1991 року — завітав навіть голова Верховної Ради України Л. Кравчук.

Робота на районному рівні дала мені величезний професійний досвід, дозволила пройти життєве загартування, що дуже стало в пригоді, коли працював на чолі міста. Хто хоче бути мером столиці, мусить знати: це не представництво і закордонні вояжі. Треба плуга перти зранку і до пізнього вечора. Часто, особливо коли трапляються «позаштатні» ситуації, реагувати необхідно миттєво. Ти — перша особа міста, і саме від тебе чекають правильного рішення, на яке іноді відводиться декілька секунд. Помилка коштує дуже дорого. В ряді країн, — Франції, скажімо, — людей для державної служби готують спеціально. Тільки у нас вважається безпроблемним сісти за стіл і, натискуючи кнопки на пульті управління, давати вказівки. Ось чому завжди вважав, що керівникові міста потрібно пройти необхідну школу життя, управління, зокрема, обов’язково попрацювати главою району.

Напевно, всі ці фактори враховувалися при ухваленні рішення щодо мого призначення. Можливо, бралося до уваги і те, що я мав за плечима роботу на уславленому «Арсеналі», очолював Печерський райком партії у буремні перебудовні часи, налагодив конструктивну співпрацю з новонародженими партіями і громадськими організаціями; а районна рада та виконавчі структури Печерська, які мені довірили очолити пізніше, стали піонерами деяких добрих починань у місті. Це дозволило перебудувати їх роботу в нових умовах та започаткувати реальне самоврядування на районному рівні. Попри політичну строкатість райради, гострі дискусії, ми налагодили нормальну співпрацю депутатів із державною адміністрацією, що було вкрай важливо на тлі тодішніх боїв між міською радою та адміністрацією, і демонстрували непогані результати. Скоріш за все відіграла свою роль підтримка майже половини депутатського корпусу Київради, до складу якої я також був обраний. Мені відомо про консультації з парламентарями, керівниками політичних партій, підприємств і організацій. Особливих заперечень, як розумію, з їхнього боку не було. Розповідали, що найвагомішим чинником стала підтримка голів районних державних адміністрацій під час зустрічі в президентській адміністрації.

Але все перераховане — лише припущення. З упевненістю можу стверджувати лише одне: у Президента було достатньо інформації, аби визначитись у цьому питанні.

Леонід Макарович зустрівся зі мною тільки в день призначення — 29 квітня 1993 року. Розмова була короткою, але теплою. Президент підписав указ, привітав, побажав успішної роботи. Тут же знайшов по телефону М. Хоменка, секретаря своєї адміністрації, який був у відрядженні в одній з областей, і доручив йому наступного дня представити мене керівникам міських управлінь і служб. Що і було зроблено вранці 30 квітня 1993 року. Одразу ж приступив до виконання нових для мене обов’язків представника Президента у місті Києві, глави столичної державної адміністрації.

Після тривалого періоду війни між міською радою й держадміністрацією від перших днів установили і надалі підтримували нормальні стосунки з Київрадою та її головою — Василем Павловичем Нестеренком. В передмові до звіту про згадувану вже на початку цієї глави нашу з ним зустріч у «Вечірці» газета надрукувала: «У редакції «Вечірнього Києва» побували голова Київради Василь Нестеренко і новий глава міської адміністрації Леонід Косаківський. До столу вони сіли поруч, пліч-о-пліч — із зміною лідера настав кінець «холодній війні», що її вело колишнє керівництво адміністрації з Радою. Леонід Косаківський з перших хвилин призначення своїми діями та висловлюваннями повів суто коректну політику щодо КР і започаткував спільну роботу, як цього вимагає закон». А Василь Павлович у відповіді на питання про враження від перших днів нашої роботи після мого призначення зазначив: «Одразу у нас почалося співробітництво. Рада без особливих дебатів делегувала адміністрації деякі повноваження по управлінню землею, комунальною власністю, успішно працювали по фінансових питаннях».

Не все було безхмарним, але, загалом, удавалось утримувати ці контакти в такому робочому стані, який не заважав справі. Я одразу публічно заявив, що нікому не дам приводу для конфлікту з міськрадою і з мого боку не знайдуть підтримки будь-які спроби створювати конфлікти. Наголошував, — ладен співробітничати з усіма, хто працює на місто й людей. Принаймні, під час моєї попередньої роботи вдавалося працювати спокійно й плідно з народними обранцями, без з’ясовувань, хто старший і хто кому має підпорядковуватися. Закликав починати з головного питання: для кого працюємо? Після цього, як правило, зникало чимало надуманих проблем.

Лише одна серйозна суперечка виникла, коли Київрада 14 грудня 1993 року своїм рішенням несподівано наділила власний фонд комунального майна невластивими йому функціями, порушивши цілу низку чинних законів. Схвалене радою положення про фонд суперечило єдиній системі органів приватизації, яка була затверджена указом Президента. Рішення було прийняте за моєї відсутності — я саме знаходився у Китаї, де підписував угоду про партнерство з Пекіном. У складі делегації був і керівник фонду комунального майна А. Назарчук, який, за його словами, також не знав про таке рішення. Усе «провернув» його заступник В. Артеменко. Прихильники конфронтаційної лінії у відносинах ради й адміністрації не спали, чекали свого часу. Проект згаданого документа готували потайки, без необхідних погоджень. Скориставшись моїм від’їздом, терміново внесли у зал і нишком проголосували.

Фонд одразу після цього швидко видав чимало наказів, що виходили за межі навіть тієї компетенції, якою його незаконно наділила рада. А деякі накази цієї установи могли призвести до розбазарювання нежитлового фонду міста: за ними стояли інтереси цілком конкретних осіб. Дуже їм кортіло з користю для себе поторгувати київським майном. Незбагненно, але лише в 50 тисяч карбованців, що дорівнювало за тогочасними цінами вартості пляшки горілки, була «щедро» оцінена фондом місячна оренда приміщення площею 300 кв. м в самісінькому центрі міста для однієї з комерційних структур. І такі випадки були непоодинокими. Почалося відверте розтягування міської нерухомості, неприхований грабунок.

Дізнавшись про це одразу після приземлення в Борисполі, я доручив юристам глибоко проаналізувати цю проблему. Незабаром висновки мені поклали на стіл. Протиправність дій депутатів не викликала сумнівів. Переговорами владнати справу не вдалось, про добровільний перегляд рішення ніхто і слухати не хотів. Ситуація могла вийти з-під контролю. Довелося, спираючись на свої повноваження, проявити характер.

«ЛЕОНИД КОСАКОВСКИЙ ПРИОСТАНОВИЛ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ СТОЛИЧНОГО ФОНДА КОММУНАЛЬНОГО ИМУЩЕСТВА И ПОДАЕТ В СУД НА КИЕВСОВЕТ» — величезними літерами на першій шпальті подали новину 18 березня 1994 року «Киевские ведомости». СКАНДАЛ! А далі — текст: «Леонид Косаковский, президентский представитель в столице, известный своей выдержкой, осмотрительностью, на днях издал жутко радикальное распоряжение. Он взял, да приостановил действие решения Киевсовета № 38 о Фонде коммунального имущества Киева. Наложено вето и на некоторые приказы этого учреждения».

Перший і останній раз я скористався цим своїм законним правом, відповідними повноваженнями, і не тільки зупинив дію названих рішень, а й одразу подав позов у суд на предмет їх скасування, тобто пішов цивілізованим шляхом, як і належить у демократичних країнах. Незабаром суд, підтримавши нашу позицію, відмінив вищезгадані рішення депутатів. Інцидент був вичерпаний. «Прихватизаторам» дали відсіч. Випробування на міцність і вміння тримати удар я і моя адміністрація успішно пройшли, після цього вже ні в кого не виникало бажання гратися з нами і запускати руку у міську кишеню.

В подальшому (до виборів 1994 року) рада й адміністрація прагнули працювати в рамках своїх повноважень, не намагаючись грати на чужому полі. Спільно розв’язували проблеми, що забезпечували розвиток столиці.

Зазначу, що я завжди сповідував спокійну, без «ривків» манеру керівництва, приймав виважені, після глибокого опрацювання, рішення, виконання яких жорстко контролював. Керівник у справах, що стосується людей, має, на мій погляд, бути гнучким, не рубати з плеча, не підніматись одразу в кавалерійську атаку, йдучи напролом до поставленої мети. Емоції потрібно стримувати, а керуватись розумом. Я вимушений був дотримуватися такого стилю управління, в Києві інакше неможливо працювати. Проте, це не заважало мені завжди залишатися самим собою. Цим рубежем визначалася можлива межа компромісу. У будь-якому становищі необхідно зберігати своє власне обличчя, мати свою думку, адже — і в цьому я переконаний — рівень самостійності визначається внутрішнім станом людини, а не її посадою. Проявляючи толерантність, я ні перед ким не вклонявся, мав свою точку зору, відстоював осібну думку, не переступав тієї межі, яку не може перейти порядна людина, зберігав, передусім, власну гідність. А в разі потреби, коли під загрозою опинялися інтереси міста й киян, діяв рішуче, блискавично й твердо, якщо хочете — безкомпромісно, не озираючись на особи і чиюсь приватну зацікавленість.

Знову й знову думкою повертаюся до тих днів, коли очолив адміністрацію столиці. Весна 1993 року... Важкий був період. З прилавків наших магазинів зовсім зникло вершкове масло. Його запасів у місті було на... 2 дні. До того ж і масло, і цукор в обмеженій кількості відпускалися лише по талонах. Лихоманило транспорт. Місто тільки-но пережило страйк підприємств міського пасажирського транспорту, кияни майже три тижні діставались на роботу пішки. Відчувалися суттєві проблеми з електропостачанням. Завмерло і культурне життя, досить бідною, якщо не сказати порожньою, виглядала гастрольна афіша... Одне слово: докерувалися. Саме в такому стані мені і моїм колегам довелося приймати місто після Салія, з такої позначки ми розпочинали.

Попервах взялися за відновлення, фактично, відбудову системи управління столицею, її життєзабезпеченням. За лічені тижні змогли виправити ситуацію з маслом і цукром, іншими продуктами. По суті, довелося піднімати місто з колін. Паралельно взялися за розробку й реалізацію програм розвитку Києва на найближчу й віддалену перспективу. Влада міста постійно змушена була не лише розв’язувати найгостріші щоденні проблеми, яких у мегаполісі завжди вистачає, а й працювати на те, щоб закласти підвалини росту, основи майбутнього столиці. Про те, що конкретно було зроблено, мова піде нижче.

Результати вже через рік оцінювали кияни під час виборів, і це було найсерйознішим іспитом на правильність та ефективність дій нашої команди.

Виборці підтримали мою програму конкретних дій, спрямованих на перетворення Києва в економічно й культурно квітуче місто з розвиненим самоврядуванням, віддавши перевагу мені поміж інших, а серед них були й імениті претенденти.

Слід відзначити, що чинний на той час закон про вибори, на відміну від теперішнього, містив значно жорсткіші вимоги щодо реєстрації бажаючих балотуватися на посаду мера. Сьогодні кандидати не вносять грошової застави. Ті з них, кого висунули партії або збори виборців, не подають підписи на свою підтримку. А самовисуванців на посаду Київського міського голови своїми підписами має підтримати лише 51 громадянин. В 1994 році всі без винятку претенденти зобов’язані були внести грошову заставу в розмірі п’ятнадцяти мінімальних заробітних плат, а також зібрати на свою підтримку підписи у не менш ніж 1 % населення міста, тобто близько 26 тисяч громадян. За мене було зібрано вдвічі більше підписів, ніж належало, та більше, ніж за будь-кого іншого з кандидатів. Не всі пройшли крізь це сито. Ось чому тоді лише п’ятеро претендувало на посаду мера, а на виборах 2002 року — уже тринадцять.

Основним моїм конкурентом був учений-економіст Володимир Черняк, який представляв потужну на той час організацію — Рух. Він очолював виборчий блок «Столиця», що вів кампанію за всіма правилами, із розмахом, залученням великої кількості людей, спеціалістів і значних ресурсів.

Я ж передвиборчої кампанії, в сучасному розумінні, практично не вів. Майже не було в місті моїх агітаційних матеріалів; національні канали чомусь не допускали мене на екрани, на відміну від моїх конкурентів. Натомість я провів дуже багато зустрічей з киянами у районах, у трудових колективах, виступав на кабельних каналах телебачення за місцем проживання виборців. Пам’ятаю, як напередодні виборів кореспондент «Киевских ведомостей» мене запитав:

– Почему, в отличие от своих соперников, претендентов на пост мэра Киева, не позаботились о броской уличной рекламе?

Моя відповідь була така:

– Я не люблю себя никому навязывать.

Вважав, що за мене мають говорити мої діла. «Найкраща політика — це реальна справа», — було моїм девізом. Здається, Гегелю належить крилатий вислів: що людина робить, такою вона і є. Що робив я — усім було відомо, і кияни могли цілком свідомо оцінити: підходить їм це, чи ні.

Візьмемо найболючішу проблему — житло. При всіх труднощах — нестачі будматеріалів, дефіциту коштів, — ми зберігали високі темпи будівництва. В 1993 році понад 18 тисяч киян отримали квартири, із них 4554 — пільговики (це сім’ї інвалідів війни, загиблих воїнів, учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, багатодітні сім’ї, вчителі, медпрацівники та ін.). Тоді ж знайшли можливість повернути підприємствам і організаціям заборгованість по пайовій участі у житловому будівництві, віддавши їм 1930 квартир. Уперше за багато років цільовим призначенням виділили житло для працівників підприємств і організацій міського господарства — їм передали 45,8 тис. кв. метрів, тобто 790 помешкань.

Або згадаймо: в умовах суцільного браку коштів для реалізації найнеобхідніших завдань міськадміністрація, яку мені довірили в той важкий час очолити, все ж таки змогла зняти соціальну напругу в колективах працівників міського пасажирського транспорту, отриману в спадок від Салія, що і стало при ньому причиною страйку, який на декілька тижнів паралізував місто. Хоча ми були не такі вже й багаті, але, мобілізувавши наявні ресурси, протягом 1993-го — першої половини 1994-го років закупили 204 нові автобуси і 24 тролейбуси вітчизняного виробництва, капітально відремонтували три десятки «Ікарусів-280», парк поповнився 90 автобусами ЛАЗ із силовими агрегатами французької фірми «Рено»; уклали контракти на поставку тролейбусів чеського виробництва та «Південмашу». Розв’язували складну проблему індексації зарплати, поліпшення побутового й культурного обслуговування працівників міського транспорту. Cтабілізували умови роботи водіїв, люди вже не їхали за «довгим рублем» у Росію та інші країни.

Таким чином діяли і в інших напрямках. І не помилилися. В результаті кияни підтримали наш стиль управління, зрозумівши, що до керівництва містом прийшли люди конкретних справ, які не ведуть порожні розмови, а, засукавши рукава, взялися за роботу і демонструють практичні результати.

Отже, перший тур виборів голови Київради відбувся 26 червня 1994 року. Я вийшов на перше місце — набрав 31,6 % (324 тис.) голосів тих, що прийшли на вибори, або — 17,05 % по відношенню до загальної кількості виборців. І уже міг би стати мером: згідно з чинним на початок передвиборних баталій законодавством кандидат на посаду голови Ради вважався обраним, якщо за нього проголосувало не менше десяти відсотків виборців, внесених до списку. Але 17 червня 1994 року, за десять днів до виборів, Верховна Рада несподівано змінює закон і підвищує необхідну для проходження планку до 25 % включених до списку виборців. Нагадаю, що сьогодні для перемоги потрібна лише відносна більшість. Не знаю, якими міркуваннями керувались тоді парламентарі. Подейкують, що ліві не хотіли пропустити кандидатів у окремих округах. Враховуючи, що явка в Києві на виборах у ті роки коливалась десь у межах 60 %, для того, аби вкластись у цю норму, необхідно було набрати понад половину голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці. За умов тодішньої жорсткої політичної боротьби це було практично неможливо. В Києві, як і в багатьох інших містах, був призначений другий тур.

Спека того літа стояла нестерпна. Плюс до цього вирували і неабиякі політичні пристрасті, піднімаючи градус виборчої кампанії до найвищих позначок — особливо в проміжок між першим і другим турами.

Саме тоді стався скандальний епізод. Штаб Черняка, а він зайняв друге місце і вийшов разом зі мною в наступний тур, запросив мене 30 червня на теледебати. Я погодився. (У першому турі дебатів не було, за згодою всіх кандидатів кожний мав час — однаковий для всіх — на міському державному телебаченні.) Вибрали незалежну телекомпанію «ТЕТ». Приїхав у студію, привітався з ведучою та моїм опонентом. Бачу, він якийсь напружений. Поцікавилися, в якому порядку будемо виступати. Я не заперечував, аби розпочав Черняк. Але замість відповіді на перше поставлене запитання він раптом робить доволі різку заяву щодо ходу передвиборчої кампанії, сказавши, зокрема, що (цитую): «…не всі в Києві освиніли…» Після цього піднімається і демонстративно залишає студію. Ведуча у шоці. Я залишаюся в ефірі і спокійно відповідаю на запитання. Програма завершується достроково. У студії були журналісти. Одна з них, здається, з Москви, каже: «Поздоровляю, ви — мер!»

Опитування показали, ця ситуація додала мені голосів тих, хто вагався. З великою повагою ставлюся до Володимира Кириловича, зберіг із ним і досі шанобливі стосунки. Кажуть, що таку невдалу лінію поведінки підказав йому хтось із політтехнологів. Це була помилка. Хоча вона суттєво і не вплинула на результати голосування. Напередодні виборів, між іншим, міжнародний центр Социс-Геллап упевнено вказував на мою перевагу в соцопитуваннях; його прогноз практично повністю підтвердився і в абсолютних цифрах.

Я переміг у всіх районах, на 999 виборчих дільницях, що складало 90 % від їх загальної кількості по місту. Десь о другій ночі це вже стало зрозумілим. Приїхали глави районів, члени моєї команди. Підняли по келиху шампанського і роз’їхались по домівках. А рівно о 9-й, як завжди, вже був на роботі і займався щоденними міськими проблемами.

Результати виборів ніхто не оскаржував. Що б не казали, але ці вибори, як і попередні — 1990 року, що хоч і проходили в радянські часи, але відбувались вже в принципово новій суспільно-політичній ситуації, — мали справді демократичний характер, на відміну від усіх наступних, коли все вже вирішували гроші і так звані виборчі технології, на яких демократії з кожним разом ставало все менше, а бруду — усе більше.

За офіційними даними територіальної виборчої комісії із загального числа 1 858 210 внесених до списку виборців у виборах узяли участь 54,20 %, або — 1 009 557 киян. З них за мене віддали свої голоси 549 904 (54,6 %), а за Черняка — 403 367 (40 %) городян. Беручи до уваги суттєву на той час поляризацію суспільства й відсутність будь-якої фальсифікації, це був досить непоганий результат. Порівняймо: в той же день — у ході другого туру президентських виборів — на користь Л. Кучми висловилося 52,2 % виборців. Даний показник оцінювався тоді як вагомий. А ось найсвіжіші дані: у грудні 2004-го В. Ющенко взяв гору над В. Януковичем, отримавши 51,99 % голосів українців.

11 липня міська виборча комісія вручила мені посвідчення голови Київської міської ради. А на 2 серпня скликали сесію. На першу — урочисту — частину були запрошені депутати попереднього скликання і новообрані, представники громадськості й дипломатичний корпус. Голова виборчої комісії доповіла про результати виборів, нас привітали. Я виступив із програмною промовою. Потім сфотографувались на пам’ять біля входу в мерію. Це було останнє засідання депутатів у традиційному місці — на другому поверсі будинку по вул. Хрещатик-36. І справа не тільки в тім, що депутатів стало лише 75, а не 600, як за радянських часів. Колонний зал я вирішив віддати киянам, про що й повідомив у першій після виборів телепередачі «Віч-на-віч із мером», яка там і знімалась. Ми проголосили відкритість нової міської влади і щиро бажали, щоб будинок мерії став для киян ближчим. У колонній залі у подальшому проводилися концерти, новорічні ялинки для дітей-сиріт, вшановувалися кращі городяни з нагоди професійних свят, ветерани — із Днем Перемоги, жінки — із днем 8-го березня, давалися урочисті прийоми на День Києва. А по суботах відбувалися церемонії укладання шлюбів. Замість казенно-бюрократичного в цьому приміщенні поселився дух міського життя.

Але повернімося знову до дня першої сесії. Після перерви залишились уже тільки щойно обрані депутати. Ми піднялися на четвертий поверх, зібрались у приміщенні, раніше призначеному для засідань міськвиконкому, яке і стало місцем роботи нової міської ради (де вона працює і сьогодні), і я відкрив сесію. І тут розпочалося…

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz