До читача

 

10 липня 1994 року сталася визначна подія, до якої кияни йшли протягом століть: керівник Києва уперше за півторатисячолітню історію міста обирався всім населенням, на прямих загальноміських виборах. Назавжди вдячний киянам, що честь стати першим усенародно обраним мером Києва вони тоді виявили мені. Це — найвища довіра в моєму житті.

У той день одночасно відбулися і перші після проголошення незалежності України вибори міської ради. Вибори до Київської міської ради народних депутатів попереднього скликання, діяльність якої частково припала і на період після здобуття незалежності, хронологічно проходили ще в радянські часи — в 1990 році. Обрана ж у 1994 році рада на чолі з головою Київради, який одержав мандат безпосередньо з рук киян, а не з волі верхів, стала першим органом влади столиці нашої молодої держави, сформованим після її народження.

Закладався новий тип стосунків між городянами і міською владою, а також по лінії Хрещатик — Банкова. Зрозуміло, що цей фактор істотно обмежував можливість впливу з боку чиновників та бізнес-структур на народних обранців і, що мало неабияке значення, контролю величезних матеріальних ресурсів міста. Тут і треба шукати першопричини всіх подальших київських подій.

Програвши мені вибори з розгромним рахунком, сили, які рвалися до прямого розпоряджання майном й фінансами столиці і яким я не давав грабувати Київ, вирішили взяти реванш. Не зумівши отримати перемогу в чесній, відкритій боротьбі, зазнавши нищівної поразки, вони вдалися до інших, підступних методів.

1996 року мене усунули з посади голови Київської міської держадміністрації, а потім практично заблокували реальне здійснення мною функцій голови міськради. У Києві, по суті, було запроваджено пряме правління президента через його намісника. У такий спосіб було знехтуване волевиявлення майже 550 тис. киян. Моє небажання підкоритися свавіллю в столиці й обстоювання права киян на самоврядування призвели до незаконного усунення мене з посади київського міського голови 26 червня 1997 року. Мої робочі приміщення насильно захопили, триста діб наряди міліції перекривали мені вхід до них. Більше року мені і працівникам секретаріату Київради не сплачували зарплату. На владу не вплинули ані рішення районного суду м. Києва від 1 жовтня 1997 року про незаконність звільнення мене з посади мера, ані постанова Верховного Суду України від 21 січня 1998 року, яка це рішення підтвердила. Зазначені судові рішення про поновлення мене на посту міського голови так і не були виконані. Припинити беззаконня не допомогли й вимоги Ради Європи. Мене, застосувавши силу, так і не допустили до виконання моїх обов’язків.

Не бракувало раніше, вистачає і зараз бажаючих звести сутність всього, що сталося в ті роки, лише до конфлікту особистостей та «кабінетних» боїв. Саме ці обставини й змусили мене взятися за перо, аби, спираючись на достовірні факти й документи, не спростовані ніким, розповісти про те, що насправді коїлося в столиці України у 1996–1998 роках. «Переворот на Крещатике» — так назвав я свої дві книги, що вийшли друком кілька років тому*. Люди мають побачити справжні — істотно відмінні від плакатних — обличчя тих «демократів і реформаторів», що сьогодні при владі в місті. Це були відверті книги. Я не прагнув звести з кимсь особисті рахунки; говорив лише про те, свідком чого був сам, що підтверджувалося першоджерелами, в чому був упевнений.

Правду кажучи, великого бажання знову повертатися до цієї теми не мав. Усе вже сказано, написано. Sapienti sat — розумному досить! Моя правота підтверджена судами і міжнародними структурами, відповідними документами. Коли в цьому виникне потреба, нехай з ними працюють історики. Історія — це вчитель людства, вважав І. Шоу. Дай Боже, аби ми в цій школі були успішними учнями. Оцінки розставить час. Наразі, поки кабінети на Хрещатику окупували їх прямі учасники й винуватці, об’єктивний погляд на ці події неможливий. Та й «шрами» на серці ще не загоїлись, про деякі речі і сьогодні боляче згадувати. Особливо про зраду, підступність. Але, читаючи, слухаючи нові «одкровення» про ті дні й недругів, і деяких колишніх «соратників», що «прозріли» і в такий спосіб відпрацьовують посади в міській адміністрації, зрозумів: люди мають почути з перших вуст правду, яка так ретельно приховується нинішніми кермовими столиці.

От і у телепередачах Івана Салія (свого часу непримиренного критика Омельченка, що у 1999 році виміняв свою опозиційність на посаду заступника глави міської держадміністрації, і з тих пір, до свого звільнення з посади в листопаді 2003 року, перевершив Алієва та Шеварднадзе часів Брежнєва у своєму вихвалянні того ж Омельченка) про керівників міста, друкованій їх версії (запопадливих стосовно чинної влади, але замовно-упереджених відносно мене), дійшли тільки до мого звільнення з посади глави адміністрації 19 липня 1996 року. А що було далі, про мою роботу головою Київради, а потім Київським міським головою до 1998 року, про суди (точніше — невиконання їх рішень), знущання над мером, перепони в його законній — наголошую, законній (!) — діяльності — ані слова. Убивча логіка. Не було б тоді нашої боротьби — в місті існувала б одна держадміністрація і кишенькова рада, а про вибори мера, може, довелось би забути назавжди.

Не варто на догоду політиканству відступати від правди історії, відкидати її реалії, що в наші часи, на жаль, стало звичним явищем. Рано чи пізно правда знайде вихід на поверхню, як знаходить дрібні тріщинки в асфальті затиснута травинка і пробивається, просочується до сонця, до життя.

Історія міста в той складний, переломний період ще потребує осмислення, об’єктивного, неупередженого аналізу.

Десятирічний ювілей перших всенародних виборів мера Києва — добра нагода, аби з відстані часу спробувати проаналізувати події тих днів, наступних років, звернутися до історії міського врядування, усвідомити, що ми здобули, а що втратили.

Колесо історії зробило невблаганний поворот... Ми стали старшими на десять років. Змінилася країна, змінилися і ми. Мінявся і я: втратив залишки ілюзій; здобув новий досвід; став більше прагматиком, ніж романтиком. Аморальність бюрократичного середовища, яке я пізнав зсередини, мене просто вразила. Це, у свою чергу, дало змогу остаточно утвердитися в думці: наш вибір не на візантійському напрямку, із притаманними йому звичаями хитрувати, інтригувати, робити політику під ковдрою, а на європейському, коли править його величність Закон, перед яким усі рівні.

У пропонованій увазі читачів книзі я спробую нагадати відомі події, відтворити, не повторюючись, лише їх загальну канву; подати деякі з них під подекуди несподіваним кутом зору; навести нові факти, цікаві та невідомі широкому загалу документи, трішки висвітити темні кути будинку на Хрещатику-36; додати штрихи до політичних портретів деяких персон — діючих ще політиків, і таких, хто викинутий на звалище історії чи перебуває на маргінесах суспільного життя (застосовуючи оціночні підходи, що дозволено законом); поміркувати і в історичному, і в сучасному вимірі щодо долі самоврядування в столиці.

Цю книгу, як і попередні, писав сам. Повинен сказати: велика рідкість для політиків. Часто буває, що автор не тільки не писав книжку, але і не читав те, що за нього «зліпили» інші. Щоправда, змінив технологію. У ході роботи над першими двома книгами наговорив на сотні метрів магнітофонної стрічки, а після того, як ці бесіди для мене роздрукували, правив і доводив текст. З начитаного за багато годин в остаточну редакцію ввійшла незначна частка. Книгу ж, що ви тримаєте в руках, із першого до останнього слова набрав на комп’ютері власноруч. Хоча — якщо чесно — з ручкою в руках і аркушем паперу перед очима думається краще. Та і мій улюблений Бунін підказував: «Не советую писать прямо на машинке. После того как вещь готова в рукописи, можете перепечатать на машинке. Но само творчество, самый процесс сочинения, по-моему, заключается в некоем взаимодействии, в той таинственной связи, которая возникает между головой, рукой, пером и бумагой, что и есть собственно творчество». Але ж живемо у добу інформатизації, і в цьому є свої переваги.

Книга була готова ще до пам’ятної дати 10 липня 2004 року (розпочата восени 2003-го і завершена в липні 2004-го), але суто з технічних причин виходить друком лише зараз. За цей час одна з її глав була видана (у зміненому й скороченому вигляді) окремою брошурою «Самоврядування в Києві: минувшина й сьогодення», а уривки розміщувалися в інтернеті, деяких газетах. Опісля відбулися президентські вибори, ситуація в державі суттєво змінилися. Можливо, дещо в ній уже застаріло, проте я вирішив суттєво нічого не міняти і не додавати, окрім поодиноких украплень, свіжих даних і тільки необхідних уточнень.

Заздалегідь прошу вибачення у того читача, кому запропонований текст видасться дещо переобтяженим значною кількістю посилань на різних авторів, документи, великою кількістю матеріалів преси. Мені це вдавалося необхідним, аби запобігти ймовірним звинуваченням у необ’єктивності, бажанні заднім числом підправити дійсність, подати себе у більш вигідному ракурсі. Стисла мова документальних джерел — найкращий аргумент для таких скептиків, холодний душ, що допомагає остудити гарячі голови. З такою ж метою в оповідання введено і багато моїх інтерв’ю того ж часу. Не тому, що я люблю цитувати себе, зовсім ні. Для мене у цьому випадку важливо показати тим, хто, припускаю, може сказати: «бач, який став розумний», що моя оцінка — і тоді, і зараз — того, що відбувалося, суттєво не відрізняється. Хіба що, можливо, в якихось деталях, які з часом проявилися, як на фотографічній плівці. Важливо, що ці думки висловлювалися по гарячих слідах подій і є також свідченням тієї пори. Що б там не було, але таке документальне насичення тексту, на мій погляд, дозволяє найточніше, правдиво, достовірно, якщо хочете — скрупульозно відтворити перебіг подій, дати змогу читачеві відчути дихання часу. Мені, взагалі, уявляється, що архівні документи, звідки ми черпаємо знання, акумулюють у собі час, його енергетику. А ті, хто з ними працює, є, певною мірою, збирачами часу. От і я намагався, відновлюючи у пам’яті окремі деталі, фрагменти, скласти з них максимально наближену до дійсності картину тих років.

Сьогодні історія Києва за останні десять років відома здебільшого лише в інтерпретації омельченківської пропаганди, в лакованому ним та його прислужниками від науки та журналістики (усіма цими слухняними «лицарями» пера) варіанті. Вони навіть не втрималися від спокуси «підправити» історію, підмінити історичну правду, вдаючись до прямої фальсифікації історичних фактів. Ось і підручник уже видали, і в школах примушують дітей дивитися довкола через рожеві окуляри, вивчати, який поганий Косаківський, і який «білий та пухнастий» Омельченко, котрого хоч за життя відливати в бронзі. Старанно роблять вигляд, нібито в місті до нього не існувало мера. Це все вже було в історії. В Україні, мабуть, не знайдеться іншого міста, по минулому якого стільки разів проїжджалися б бульдозером. Що це: історичне неуцтво або небажання визнавати факти, свідомо залишаючи їх за кадром, й об’єктивно їх оцінювати? Чи відверта неповага до предків і попередників?

Але в цієї медалі — глянсової дійсності — є непривабливий зворотний бік, що ретельно укривається і де ховаються нехтування законами, аморальність, корисливість, узурпація влади, засоби, якими не гребують, аби правити. Не все те золото, що блищить. В «ідеальної» картини є і непарадна сторона. Спробуємо туди зазирнути й зрозуміти, що ж відбувалося в столиці за цей час насправді, що робилося не лише на політичній сцені, а й за її лаштунками. Немає такого таємного, що не стало б явним.

Тішу себе надією, що матеріали, які подаються на суд читачів, прислужаться їм для кращого розуміння минулого і сучасного Києва.

Так, життя продовжується. Відшуміли події десятирічної давності. Кияни, природно, почали забувати про них — інший час, інші турботи, інші захоплення… Описане мною — лише скромний епізод, коротка мить у грандіозному літописі київської історії. Але, як і при читанні серйозних книг, не можна пропускати жодної сторінки з нашого минулого. Передивімося ж деякі з них ще раз…

Запрошую здійснити своєрідну подорож у часі на хвилях нашої пам’яті, що, сподіваюся, допоможе побудувати наш шлях у майбутнє.

Отже, перенесімося подумки у 90-ті роки ХХ століття…

 

 


* Див.: Косаковский Л. Г. Переворот на Крещатике. — К. — Ч. 1. — 1998. — Ч. 2. — 2001.

 

©Л.Г.Косаківський. Всі права захищені. Передрук матеріалів, розміщених на сайті, дозволяється лише за наявності посилання. 

Создать бесплатный сайт с uCoz